Етель Ліліан Войніч Овід — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 27 марта 2015



Він пригадував, що довго блукав по вулицях, але де, чому і скільки часу - не знав. Слуга Джулі, позіхаючи, відчинив йому двері і, глянувши на похмуре кам’яне обличчя Артура, багатозначно посміхнувся. Йому зда­валос дуже забавним, що молодий хазяїн вернувся додому з тюрми, немов якийсь п’яний бродяга. Артур пішов по сходах нагору. На першому поверсі зустрів Джіббонса, який сходив униз з виглядом зневажли­ви і осудним. Артур спробував пройти мимо, про “добрий вечір”, але Джіббонса не так лег­к було обминути; коли він цього не хотів.

-  Містера Томаса й містера Джеймса немає дома,

Сер, - сказав він, оглянувши критичним поглядом

Брудний одяг і розпатлане волосся Артура.- Вони

Разом з місіс Бертон поїхали в гості і повернуться не

Раніш як о дванадцятій.

Артур глянув на годинник. Було тільки дев’ять. У нього ще був час, багато часу.

-  Місіс Бертон веліла спитати вас, чи будете ви вечеряти, і передати, щоб ви її почекали, бо їй неод­мінн треба сьогодні поговорити з вами.

-  Я нічого не хочу, дякую. І скажіть місіс Бертон, що я до її приходу не лягатиму.

Він пішов до своєї кімнати. Там після його ареш­т нічого не змінилося. Портрет Монтанеллі стояв на столі на тому самому місці, де він його залишив, а в алькові, як і раніш, виднілось розп’яття. Він по­стоя хвилину на порозі, прислухаючись. У домі не чути було ні звуку. Очевидно, його ніхто не турбува­тим. Він тихенько ввійшов у кімнату і замкнув двері.

Отже, він дійшов до краю. Нема про що думати, нема про що турбуватись. Треба лише збутися докуч­ливи непотрібних думок, і всьому кінець. А все-таки як це безглуздо й безцільно!

Про самогубство він навіть багато не думав. Це й так було очевидно й неминуче.

Він навіть як слід не уявляв, як саме заподіяти собі смерть. Аби тільки швидше покінчити з цим і забутись. У нього в кімнаті не було ніякої зброї, навіть складаного ножа. Та дарма - можна взяти рушник або подерти на довгі шмат­к простиню.

Прямо над вікном стирчав великий цвях. От і чу­дов. Аби тільки він витримав.

Артур виліз на стілець і спробував. Цвях трохи хитався, і Артур дістав із шухляди молоток Забивши глибше цвях, він хотів зняти з ліжка простиню, але раптом пригадав, що ще не молився. Звичайно, перед смертю треба помоли­тис; усі християни так роблять. Є навіть особливі молитви на відхід душі.

Він увійшов до алькова і став навколішки перед розп’яттям.

-  Милостивий, всемогутній боже! - почав він уголос, але раптом змовк.

Світ йому став такий не­мили, що він не знав, чого молити в бога, від чого благати визволення.

Та й що Христос знає, про такі страждання - Христос, який ніколи не страждав?

Його тільки зрадили, як Боллу, а сам він не був зрадником.

Артур підвівся, перехрестившись за старою звич­ко. Підійшовши до столу, побачив листа на своє ім’я і впізнав руку Монтанеллі. Лист був написаний олівцем.

“Любий мій хлопчику! Я страшенно засмучений, що не можу побачитися з тобою в день твого звіль­ненн. Мене покликали до вмираючого. Я повернусь аж пізно вночі. Приходь до мене завтра рано-вранці. Дуже поспішаю. Л. М.”

Зітхнувши, він поклав листа. “Padre, мабуть, буде дуже тяжко”.

А на вулиці сміялись і гомоніли люди. Усе було таке саме, як - у ті дні, коли він ще був сповнений життя. Ні одна з найменших дрібниць повсякденного життя не змінилася від того, що людська душа, жива

Людська душа була вражена на смерть. Навколо було так само, як завжди. У фонтанах плескотіла вода, під дахами цвірінькали горобці, так само, як було вчора, так само, як буде завтра. А він… він мертвий.

Він сів на край постелі і, поклавши на спинку ліж­к руки, схилив на них голову.

Ще сила часу, а в нього нестерпно болить голо­в - болить середина мозку; все трапилось так по-дурному, безглуздо…

Біля вхідних дверей різко подзвонили. Артур, за­дихаючис від жаху, зірвався з місця і схопився ру­кам за горло. Вони повернулись! А він сидів тут, дрімаючи, і прогаяв дорогоцінний час. Тепер доведе­тьс знов дивитись на їхні обличчя, вислухувати жор­сток слова, терпіти їхні насмішки й пересуди. Якби в нього був ніж!..

Він безнадійно оглянувся навколо. У маленькій шафі його матері стояв її кошик для роботи. Там, мабуть є ножиці. Можна було 6 перерізати артерію. Ні, простиня і цвях-певніше, аби тільки був час.

Він стягнув з постелі простиню і з несамовитою поспішністю почав розривати її на довгі шматки. На сходах почулися кроки. Ні, цей шматок занадто ши­роки, його не зав’яжеш, та ще треба зробити петлю. Чуючи, що кроки наближаються, він ще більше по­спіша. У скронях стукотіло, у вухах гуло. Швидше, швидше!. О боже! Ще хоч би п’ять хвилин.

У двері постукали. Відірваний шматок простині випав з рук; він тихенько сів, затамувавши подих. Хтось повернув ручку дверей, почувся голос Джулі:

-  Артуре!.

Він підвівся, задихаючись.

-  Артуре, відчини, будь ласка. Ми чекаємо.

Він схопив розірвану простиню, кинув її в шухля­д і похапцем поправив постіль.

-  Артуре! - це вже гукав Джеймс, нетерпляче

Смикаючи за ручку.- Ти спиш?

Артур оглянув кімнату і, побачивши, що все схо­ван, відімкнув двері.

-  Я  сподівалася, що ти принаймні вволиш мов

Бажання і почекаєш нас,- кинула вкрай розлютована Джулі, впливаючи в кімнату.- Ти, мабуть, вважаєш, що нам дуже подобається півгодини танцювати коло твоїх дверей.

- Чотири хвилини, люба,-лагідно поправив її Джеймс, входячи в кімнату слідом за рожевим шовко­ви шлейфом дружини.- Звичайно, Артуре, було б далеко пристойніше, коли б…

-  Чого ви хочете? - перебив його Артур.

Він стояв, тримаючись за ручку дверей, і скоса по­гляда то на Джеймса, то на Джулі, немов загнаний у пастку звір. Але Джеймс був занадто тупий, а Джу­л занадто роздратована, щоб звернути увагу на його вигляд.

Містер Бертон подав стілець Джулі і сів сам, дбай­лив підтягнувши на колінах нові штани.

-  Ми з Джулі,- почав він,- вважаємо за свій обов’язок серйозно поговорити з тобою про…

-  Я не можу сьогодні говорити. Я… нездужаю… У мене болить голова…

Може б, ви почекали до зав.

Артур говорив якимсь чудним, невиразним голо­со, якось розгублено й недоладно.

Джеймс глянув на нього здивовано.

-  Що з тобою? - спитав він стривожено, враз пригадавши, що Артур прийшов прямо з розсадника зарази.- Сподіваюся, ти не захворів? Здається, в тебе жар.

-  Дурниці! - різко перебила Джулі.- Це ж зви­чайн його комедіантство.

Просто йому соромно ди­витис нам в очі. Йди сюди, Артуре, і сідай.

Артур повільно перейшов кімнату і сів на ліжку.

-  Ну? - стомлено кинув він.

Містер Бертон кашлянув, прочистив горло, пригла­ди і без того причесану бороду і знов почав старан підготовану промову.

-  Я вважаю за свій обов’язок… тяжкий обов’я­зо… серйозно поговорити з тобою про твою чудну

Поведінку, про зв’язок з… порушниками закону й бун­тівникам і… безчесними людьми. Я сподіваюся, що

Ти більше нерозсудливий, ніж зіпсований.

-  Він спинився.

-  Ну? - знову промовив Артур.

-  Я не хочу бути з тобою занадто суворим,- провадив Джеймс далі, мимоволі пом’якшавши від стом­леног і безнадійного вигляду Артура.- Я готовий повірити, що тебе збили з доброї путі погані това­риш, і взяти до уваги твою молодість, недосвідче­ніст і… легковажність та вразливість, які ти, боюся, дістав у спадщину від своєї матері.

Артур поволі повів очима на портрет матері і зно­в опустив їх, не промовивши й слова.

-  Але ти, очевидно, й сам розумієш,- говорив Джеймс,- що для мене цілком неможливо тримати далі в своєму домі особу, яка зганьбила таке високо­шановн ім’я, як наше.

-  Ну? - ще раз повторив Артур.

-  Що це значить? - гнівно вигукнула Джулі, з тріском складаючи віяло і кладучи його на коліна.- Чи не зробиш ти ласку сказати нам ще що-небудь, крім цього “ну”?

-  Робіть як знаєте,- повільно відповів він, на­віт не ворухнувшись.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций