Фрідріх Ніцше Так казав Заратустра — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 26 марта 2015



Надто багато людей тут тебе ненавидять. Ненавидять тебе добрі і праведні й називають своїм ворогом і ненависником; ненавидять тебе правовірні і кажуть, що ти небезпечний для громади.

Твоє щастя, що вони посміялися з тебе: бо й справді, ти говориш, як блазень. Твоє щастя, що ти пристав до отого мертвого пса; цим приниженням сьогодні ти врятував себе. Але йди з цього міста геть - або завтра я перестрибну через тебе, живий через мертвого.

Сказавши так, чоловік зник. А Заратустра попростував темними вуличками далі.

Біля міської брами трапилися йому гробарі. Вони присвітили Заратустрі смолоскипами в обличчя, впізнали його й заходилися насміхатися з нього.

- О, Заратустра несе мертвого собаку! Це добре, що Заратустра став гробарем! Бо наші руки надто чисті для цього стерва. Чи не збирається Заратустра поцупити в чорта його поживу? Та бери вже! Смачно тобі повечеряти! Коли тільки чорт не кращий злодій, аніж Заратустра! Він ще поцупить і зжере їх обох!

Отак гробарі сміялись і перемовлялися між собою.

Заратустра не озвався до них жодним словом і пішов своєю дорогою. Дві години простував він через ліси та болота, раз у раз до нього долинало голодне вовче виття, і нарешті він і сам відчув голод. Отож зупинився біля самотньої хатини, в якій світилося.

- Голод напосідає на мене, мов розбійник,- сказав Заратустра. - Він напосідає на мене в лісах, у болотах, пізно вночі.

Дивні примхи в мого голоду. Часто він з’являється аж після сніданку чи обіду, а сьогодні не давав про себе знати цілий день. Де ж він барився?

І з цими словами постукав Заратустра у двері хатини. Вийшов старий чоловік із каганцем у руках і спитав:

- Хто це прийшов до мене і потривожив поганий мій сон?

- Живий і мертвий,- відказав Заратустра. - Дайте мені поїсти й попити, бо вдень я забув про це. Хто нагодує голодного, той власну душу потішить - так каже мудрість.

Старий пішов, але одразу ж повернувся і виніс Заратустрі хліба й вина.

- Недобрий цей край для зголоднілого,- сказав він. - Тому я й живу отут. До мене, самітника, приходять тварини і люди. Та поклич же й свого супутника поїсти і випити, він утомився ще більше, ніж ти.

Відповів Заратустра:

- Мертвий мій супутник, його я навряд чи вмовлю.

- Мене це не обходить,- сердито буркнув старий. - Хто стукає в мій дім, повинен брати те, що я даю. їжте й бувайте здорові!

Потім ішов Заратустра ще дві години, поклавшись на дорогу й на світло зірок, бо звик до нічних мандрівок і любив дивитися в обличчя всьому, що спить. А коли почало світати, опинився Заратустра в глухому лісі, і далі не було дороги. Тоді поклав він покійника в дупло у себе над головою - щоб до нього не дістались вовки, а сам ліг під деревом на мох. І одразу ж заснув, зморений тілом, але незворушний душею.



9



Довго спав Заратустра, і не тільки ранкова зоря, а й полудневе сонце зазирнуло йому в обличчя. Та нарешті очі його розплющились. Здивовано глянув Заратустра на ліс і на тишу, здивовано глянув у себе самого. Потім квапно підвівся, як мореплавець, що раптом побачив землю, й зрадів, бо йому відкрилася нова істина. І Заратустра так сказав до серця свого:

- Світло зійшло на мене - мені потрібні супутники. Не мертві супутники й трупи, яких мусиш носити повсюди з собою, а живі.

Так, мені потрібні живі супутники, що підуть за мною своєю охотою - підуть туди, куди я схочу.

Світло зійшло на мене - не до людей промовлятиме Заратустра, а до супутників! Заратустра не повинен бути пастухом і собакою в отари!

Звабити багатьох з отари - ось для чого прийшов я. Гнів я викличу в людей і в отари - грабіжником хоче бути Заратустра для пастухів.

Пастухи, кажу я, та вони називають себе добродійниками і праведниками. Пастухи, кажу я, та вони називають себе правовірними.

Погляньте ж на цих добродійників і праведників! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.

Погляньте на прихильників усіх вір! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що, власне, є творцем.

Супутників шукає творець, а не покійників, а також не отар і не віруючих. Співтворців шукає творець, тих, що вписують нові цінності на нові скрижалі.

Супутників шукає творець і женців-побратимів, бо все в нього визріло для жнив. Та йому бракує сотні серпів - тому він зриває колосся і гнівається.

Супутників шукає творець і тих, що вміють гострити свої серпи. їх назвуть руйнівниками й ненависниками добра і зла. Та вони пожнивують і справлять свято.

Товаришів шукає Заратустра у творенні, в жнивах, у святі. Що б він творив з отарами, пастухами і трупами?!

І ти, мій перший супутнику, зоставайся з миром! Добре поховав я тебе в дуплі, добре сховав твій прах від’ вовків.

Та я розлучаюся з тобою, бо час настав. Від світанку до світанку осяяла мене нова істина.

Не пастухом я маю бути, не гробарем. Ніколи вже не заведу я мови з людьми, востаннє звертаюся до покійника.

Творцям, женцям і тим, що справляють свято, я хочу товаришити - веселку я хочу їм показати і сходинки всі до надлюдини.

Самітникам я заспіваю пісню свою і тим, хто усамітнився вдвох; і в кого є вуха почути нечуване, тому я хочу обтяжити серце щастям своїм.

Я прагну до своєї мети, простую своєю ходою; через нерішучих і недбайливих я перескочу. Хай стане моя хода їхнім загином!



10



Так сказав Заратустра до серця свого, як сонце підбилося вже до полудня; і звів запитально він очі вгору, бо почув над собою різкий покрик птаха. І диво! В повітрі широкими колами кружляв орел, а з ним - змія, але не як здобич, а як подруга, бо обкрутилася кільцями навкруг його шиї.

- Ці двоє - мої! - сказав Заратустра і зрадів усім серцем.

- Найбільш горда істота під сонцем і найрозумніша істота під сонцем - вони здійнялися в небо; щоб побачити все, як є.

Вони хочуть довідатись, чи живий іще Заратустра. Воістину, чи живий іще я?

Серед людей на мене чигала ще більша небезпека, аніж серед звірів; небезпечними шляхами іде Заратустра. Нехай же ведуть мене звірі мої!

Промовивши так, пригадав Заратустра слова святого у лісі; зітхнув він і сказав до серця свого:

- Хотів би я стати мудрішим! Я взагалі хотів би бути таким самим мудрим, як моя змія!

Та прошу я неможливого, тож попрошу гордість свою завжди простувати у парі з моєю мудрістю!

І як мене покине колись моя мудрість - ах, як любить вона відлітати! - то нехай тоді гордість моя відлетить разом із глупотою моєю!



Так почався схилок життя Заратустри його кінець.



СЛОВА ЗАРАТУСТРИ



ПРО ТРИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ДУХУ



Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев.

Багато важких тягарів випадає духові - міцному, витривалому духові, сповненому святобливості; важких, щонайважчих тягарів вимагає сила його.

“Що таке тягар?” - питає витривалий дух, уклякаючи, ніби верблюд, і хоче, щоб добре його навантажили.

“Який тягар найважчий, герої? - питає витривалий дух. - Я хочу взяти його на себе і порадіти силі своїй”.

Чи не означає це ось що: зазнати такого приниження, щоб примусити страждати пиху свою? Примусити зблиснути глупоту свою, щоб висміяти свою мудрість?

Чи це означає ось що: зректися своєї справи, коли вона святкує перемогу? Зійти на високі гори, щоб спокусити спокусника?

Чи це означає ось що: живитися жолудьми і травою пізнання та задля істини терпіти голод душевний?

Чи це означає ось що: бути хворим і відіслати розрадників, а подружитися з глухими, які ніколи не почують того, що ти хочеш?

Чи це означає ось що: увійти у брудну воду, якщо це вода істини, і не проганяти від себе холодних жаб і теплих ропух?

Чи це означає ось що: любити того, хто нас зневажає, і подати руку привидові, коли він хоче нас налякати?

Усі ці найважчі тягарі бере на себе витривалий дух; мов навантажений верблюд, що поспішає в пустелю, так поспішає і дух у свою пустелю.

Однак у найсамотнішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут у лева, він хоче здобути собі свободу і панувати у власній пустелі.

Свого останнього владаря шукає він тут - ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.

Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? “Ти повинен” - так звати великого дракона. Та левів дух мовить: “Я хочу”.

“Ти повинен” лежить у духа на шляху й іскриться золотом, мов лускавий звір, і на кожній лусці виблискує золотом: “Ти повинен!”

Тисячолітні цінності виблискують на цих лусках, і наймогутніший з усіх драконів каже так: “Усі цінності всіх речей виблискують на мені”.

“Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність - це я сам. Воістину, “Я хочу” не сміє більше існувати!” Так каже дракон.

Брати мої, навіщо потрібен у духові лев? Чого бракує ще запряженій тварині, зрече-ній і святобливій?

Творити нові цінності - це й левові ще не до снаги, але творити собі свободу для нового творення - на таке левова сила спроможна.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций