Роберт Конквест Жнива Скорботи — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 25 марта 2015



Це абсолютно безпідставне уявлення

Й досі визначає, принаймні на рефлекторному рівні, наше ставлення до

Українства й потребує свідомого перегляду.







З марксистського погляду національність - це порожнє місце. “Пролетаріат

Не має своєї країни”,- твердили Маркс і Енгельс, а в “Німецькій

Ідеології” визначали пролетаріат як утілення ліквідації всіх класів,

Національностей тощо в межах сучасного суспільства.



В 1916 p. Ленін заявляв у праці “Соціалістична революція і право націй

На самовизначення”: “Метою соціалізму є не тільки знищення

Роздробленості людства на малі держави і всякої відособленості націй, не

Тільки зближення націй, але й злиття їх”. В уявленні Леніна нація була

Історичною категорією, характерною для специфічної економічної доби, в

Даному разі для капіталізму. Разом із тим ще в 1914 p. він наголошував

(у праці “Про право націй на самовизначення”): “Саме тому і тільки тому,

Що Росія разом із сусідніми країнами переживає цю епоху

(капіталістичну.- Ред.), нам потрібен пункт про право націй на

Самовизначення в нашій програмі”.



Визнавши, що національні прагнення справді існують протягом неозначеного

Перехідного періоду, Ленін обмірковував, як використати їх у своїх

Цілях. Саме у зв’язку з піднесенням національних рухів під час першої

Світової війни він оголосив у праці “Підсумки дискусії про

Самовизначення” (1916) свою відому тезу: “Генеральні штаби в теперішній

Війні ретельно стараються використати всякий національний і революційний

Рух у таборі їх противників”. Ми були б дуже поганими революціонерами,

Якби у великій визвольній боротьбі пролетаріату за соціалізм не зуміли

Використати всякого народного руху проти окремих лих імперіалізму в

Інтересах загострення і розширення кризи”.



Таким чином, для ленінської доктрини національні рухи й питання

Національного суверенітету - це проміжні явища буржуазного характеру, що

Їх комуністи можуть використати у важливішій (для них) класовій

Боротьбі. З цього робиться висновок про вибірковість такого

Використання: рухам, некорисним для комуністичної ідеї, треба всіляко

Протистояти. Ленін писав у “Підсумках…”: “Якщо кілька народів почнуть

Соціалістичну революцію… а інші народи будуть головними стовпами

Буржуазної реакції,- ми теж повинні бути за революційну війну з ними, за

Те, щоб “роздавити” їх, за те, щоб зруйнувати, всі їх форпости, хоч би

Які дрібнонаціональні рухи тут висувались”; “окремі вимоги демократії, в

Тому числі самовизначення, не абсолют, а частинка загальнодемократичного

(тепер: загально-соціалістичного) світового руху. Можливо, що в окремих

Конкретних випадках частинка суперечить загальному, тоді треба відкинути

Її”. Отже, виходячи з того принципу, що “інтереси демократії однієї

Країни треба підпорядковувати інтересам демократії кількох і всіх

Країн”, будь-яким специфічним національним рухом треба пожертвувати.



Енгельс, зазначав Ленін, ще в 1849 p. писав: німці, угорці, поляки та

Італійці “репрезентують революцію”, тоді як південні слов’яни

“репрезентують контрреволюцію”, і так було тисячу років. Маркс заявляв

(у той час, коли німці вважалися “прогресивною нацією”): за винятком

Поляків, росіян і, в кожному випадку, слов’ян у Туреччині жодний

Слов’янський народ не має майбутнього з тієї простої причини, що всім

Слов’янам бракує найосновніших історичних, географічних, політичних і

Промислових передумов для незалежності та життеспроможності. Йому вторив

Енгельс, повідомляючи, наприклад, у листі до Карла Каутського від 7

Лютого 1882 p., що він дуже невисокої думки про малі слов’янські народи

Або їх “уламки”. З подібною ж зневагою Енгельс ставився до “таких

Страшенно немічних так званих націй”, як датчани, голландці, бельгійці,

Швейцарці та ін.



Ще до революції Сталін написав свою головну працю з цієї проблеми

-”Марксизм та національне питання”. Ленін схвалював її, а самого Сталіна

Призначив народним комісаром зі справ національностей у першому

Радянському уряді Росії (1917).



Розвиваючи ленінські ідеї, Сталін зазначав: трапляються випадки, коли

Національні рухи в деяких поневолених країнах вступають у конфлікт з

Інтересами розвитку пролетарського руху. В цьому разі про підтримку

Національних рухів, звісно, не може бути й мови. Питання про права націй

Не може бути ізольованим, самостійним питанням, це - частина загальної

Проблеми пролетарської революції, яка підпорядкована цілому, і якраз у

Рамках цілого її й слід розглядати. А іноді виникає ситуація, коли право

Націй на самовизначення суперечить іншому, вищому праву,- праву

Робітничого класу, котрий має взяти владу й утримати її. Тут також право

На самовизначення не може й не повинно служити перешкодою робітничому

Класу у здійсненні його права на диктатуру.



Відразу ж після Жовтневої революції сам Ленін наголошував: заперечувати,

Що інтереси соціалізму вищі за інтереси права націй на самовизначення,

Може тільки той марксист, який порвав з основами марксизму та

Соціалізму. Соціалістична республіка зробила й далі продовжує робити есе

Можливе для здійснення права на самовизначення для Фінляндії, України,

Польщі, Литви, Курляндії та інших країн, але якби внаслідок порушення

Цього їхнього права існуванню соціалістичної республіки виникла загроза,

То само собою зрозуміло, що інтересам республіки треба було б віддати

Перевагу.



В питанні про державний устрій багатонаціональної Росії більшовики

Спочатку вороже ставилися до ідеї федералізму. В 1913 p. Ленін заявив;

Федерація означає союз рівних, заснований на згоді; ми заперечуємо

Федерацію в принципі, бо вона послаблює економічні зв’язки й непридатна

Для Росії. Однак досвід наступних кількох років (це стосується передусім

Подій в Україні) показав: Ленін та інші більшовики аж надто

Недооцінювали й хибно розуміли національну проблему. З огляду на цей

Досвід Ленін погодився на федерацію (з усіма її непевностями) й на

Культурну автономію різних народів у складі Росії, але за неодмінної

Умови: підвалини державної влади мають залишатися централізованими.







У березні 1917 p., невдовзі після падіння царату, українські партії

Сформували Українську Центральну Раду на чолі з найвидатнішим діячем

Національно-визвольного руху, істориком Михайлом Грушевським

(український есер). У червні Рада оприлюднила відозву про автономію,

Після чого було створено перший український уряд. Його головою став

Відомий письменник Володимир Винниченко (соціал-демократ). Провідним

Членом уряду був видатний економіст Михайло Туган-Барановський. У липні

До складу уряду ввійшли представники національних меншостей -

Єврейської, польської, російської.



Спочатку Центральна Рада не висунула конкретних вимог щодо державної

Незалежності України, але домоглася важливих поступок від російського

Тимчасового уряду в Петрограді. В її руках зосереджувалася фактична

Влада, вона користувалась підтримкою більшості народу й навіть місцевих

Рад. Такою була реальність, на яку мусив зважати Ленін після жовтня 1917 p.



Україна стала першим великим прикладом примусового встановлення

Радянської влади у східноєвропейській країні, незалежність якої була

Визнана Леніним у 1918 p. Події, пов’язані з її завоюванням і

Запровадженням у ній маріонеткових режимів, деякі з діячів яких згодом

Відчули всю силу своїх глибоких національних почуттів, знаходять чіткі

Аналогії з тим, що 20 років пізніше сталося з прибалтійськими державами,

А ще через п’ять років - із Польщею та Угорщиною.



Центральна Рада взяла всю владу в Україні в свої руки 16 листопада 1917

P., a 20 листопада проголосила створення Української Народної

Республіки, не відмовляючись, однак, від “федеративних” зв’язків із

Росією (хоча з огляду на те, що Рада не визнавала більшовицького уряду,

Було незрозуміле, з яким саме урядом Росії можна було вступати в такі

Зв’язки).



На виборах до Установчих зборів (27 жовтня - 9 листопада 1917 p.)

Більшовики дістали в Україні лише 10 % голосів, українські есери - 52 %,

А основну більшість решти голосів - інші національні партії, зокрема

Українські соціал-демократи та Українська партія незалежних соціалістів.



16-18 грудня 1917 p. в Києві відбувся з’їзд Рад, на якому більшовики

Одержали тільки 11 % голосів. Тоді їхні делегати переїхали до Харкова,

Щойно зайнятого Червоною армією, і скликали там свій з’їзд Рад. Серед

Його делегатів переважали росіяни. 25 грудня 1917 p. з’їзд заявив про

Створення “радянського уряду” на чолі з Ю. Коцюбинським. 22 січня 1918

P. Центральна Рада проголосила Україну незалежною суверенною

Республікою, однак 12 лютого харківський маріонетковий уряд увійшов до

Києва слідом за Червовою армією, а Центральна Рада переїхала до Житомира.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций