Роберт-Льюіс Стівенсон Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 25 марта 2015



Йому належало зробити складний вибір, і хоч як він звик покладатися на себе, зараз хотілося почути чиюсь пораду.



Невдовзі по тому він сидів по один бік від каміна у власній оселі, його старший клерк містер Ґест - по другий, а поміж ними, якраз на належній відстані від вогню, стояла пляшка особливо старого вина, що довший час зберігалося в темних льохах під будинком. Місто все ще тонуло в пелені туману, вуличні ліхтарі мерехтіли, наче карбункули, але й під важкою задушливою запоною життя струмувало його артеріями з шумом потужного вітру. Однак у домі, при вогні, було затишно. Кислоти в пляшці давно вже розклалися, яскравий цісарський багрянець із часом збляк, і жар спекотних осінніх днів на схилах виноградників готовий був розчинитися в лондонському тумані. Незчувшись того сам, правник розтанув. Нікому не довіряв він більше, аніж Тестові, від нього в Аттерсона майже не було таємниць. Він часто доручав Тестові вести справи з доктором Джекілом, той знав Пула, і не міг не чути про гостинність, що її виявляли там містерові Гайду; тож хіба не природним було б запитати в Теста, до всього ще й тонкого знавця різних почерків, його думку щодо цієї таємниці з листом? Звісно, запитати не прямо, але ж читаючи такого дивного документа, клерк неодмінно щось зауважить, і з його слів Аттерсон зможе виснувати, в яке річище скерувати подальшу розмову.



- Яка сумна та справа сера Денверса, - зауважив правник.



- Авжеж, сер, - погодився клерк. - Вона наробила багато галасу. Той убивця, певно, божевільний.



- Я хотів би спитати вас ось про що, - провадив Аттерсон далі. - Тут у мене є лист, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з ним далі; все це - справа вельми неприємна. Але ось він, саме для вас, - автограф убивці.



Ґестові очі спалахнули, він заходився ретельно вивчати [25] поданий аркушик. - Ні, сер, це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.



- З усього знати, що належить він вельми незвичайній особі, - докинув правник.



Саме тоді до покою ввійшов служник із запискою.



- Це - від доктора Джекіла, сер? - запитав клерк, ледве глянувши на неї, - Почерк наче мені знайомий. Сподіваюся, в ній немає нічого секретного, містере Аттерсоне?



- Лише запрошення на обід. Хочете на неї поглянути?



- Тільки хвилинку. Дякую, сер, - клерк поклав обидва аркушики поруч і став прискіпливо їх порівнювати. - Дякую, сер, - повторив він, повертаючи обидва папірці, - аж надто цікавий автограф.



Поки тривала пауза в розмові, містер Аттерсон боровся сам із собою.



- Навіщо ви порівнювали їх, Ґесте? - раптом запитав він.



- Річ у тому, сер, - клерк підшукував слова, - що між ними існує дивовижна подібність, обидва почерки майже цілком тотожні, й різняться тільки нахилом літер.



- Дуже дивно, - вимовив Аттерсон.



- Так, справді, як ви кажете, дуже дивно, - погодився Ґест.



- Я б не згадував більше про цю записку, - сказав господар.



- Не згадуватиму, сер, - промовив клерк. - Мені зрозуміло. Залишившись сам, містер Аттерсон замкнув записку в глибині свого сейфа. “Невже, - подумалося йому, - Генрі Джекіл підробив лист убивці!” І кров похолола в його жилах.







НЕСПОДІВАНА СМЕРТЬ ДОКТОРА ЛЕНЬЙОНА

Збігав час. Оскільки вбивство сера Денверса було розцінено як виклик самим основам суспільності, то встановили тисячі фунтів винагороди; та попри все містер Гайд зник з виднокола поліції так, начебто його ніколи й не існувало. Звісно, розкопали багато дечого з його минулого - все те було надто непривабливе. Розповідали про його нестримну безглузду жорстокість, про безпутне життя, про сумнівні зв’язки, про зненависть, що її незмінно викликав він до себе. Але про його теперішнє місцеперебування ніхто не міг розповісти нічого. Відколи він покинув своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, по ньому пропав і слід; і з часом містер Аттерсон став поволі звільнятися від пекучого почуття тривоги. Як на нього, зникнення містера Гайда з верхом [26] відшкодувало смерть сера Денверса. Відсутність лихого Гайдового впливу перемінила життя доктора Джекіла. Він перестав бути відлюдником, поновив давні знайомства, його знову охоче запрошували в гості й радо приходили до нього. Відокий своїм доброчинством, доктор і тепер цього не відкинувся. Він був завше заклопотаний, багато часу проводив поза своєю домівкою, обличчя його посвіжіло, й більше двох місяців він тішився спокоєм та внутрішньою злагодою.



Восьмого січня Аттерсон обідав у невеличкому товаристві в доктора Джекіла, там був і Леньйон, і господар дивився на них двох точнісінько як у ті часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого, і знову чотирнадцятого двері Джекілової оселі виявилися для правника замкненими.



- Доктор нездужає, - пояснював Пул, - і нікого не приймає. П’ятнадцятого Аттерсонові відмовили ще раз, і правник, звикнувши протягом двох місяців майже щодня бачитися з друзями, засумував на самоті. Тому п’ятого вечора він запросив на обід Геста, а шостого - сам вирушив до Леньйона.



Тут нарешті йому не відмовили, але коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася з доктором Леньйоном. На лице тому лягла видима печать близької смерті. Рум’яний здоровань поблід, змарнів і постарів на кілька років; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду вразили правника, а погляд, у якому відбився глибоко прихований жах. Не виглядало на те, аби доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Аттерсонові: “Як лікар він не може не розуміти, що жити лишилося лічені дні, але усвідомлювати це йому понад силу”. Однак коли правник таки поцікавився станом доктора, той дуже спокійно відповів, що він - людина пропаща.



- Я зазнав великого потрясіння, - промовив він, - і вже не маю надії одужати. Що ж, життя було гарне, і я любив його. Але тепер мені здається, що якби ми знали все, то були б раді якнайшвидше поквитатися з ним.



- Джекіл теж захворів, - перевів розмову на інше Аттерсон. - Ви з ним не бачилися?



Цю мить Леньйонове обличчя змінилося, і голос його затремтів.



- Я не бажаю ніколи більше бачити доктора Джекіла і чути про нього! - майже прокричав він, дуже хвилюючись. - Я цілком порвав з цією особою, і благаю вас не нагадувати мені про того, хто для мене помер. [27]



- Он воно як… - вимовив Аттерсон, а тоді, по довгій паузі, запитав: - Чи не міг би я залагодити це якось? Адже ми троє здавна були друзями…



- Нічого вже не виправиш, - відрізав Леньйон. - Запитайте в нього.



- Він не приймає мене.



- І не дивно, - пролунала впевнена відповідь. - Колись, Аттерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтеся, що спонукало мене так говорити. Але не зараз. Коли ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, я буду вам надзвичайно вдячний; та коли вам несила полишити цю прокляту тему, ради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.



Щойно повернувшись додому, Аттерсон сів і написав Джекілові листа, нарікаючи, що ніяк не може потрапити до нього, і запитуючи, чому він так пересварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла велемовна відповідь, витримана в патетичному тоні й сповнена таємничих натяків. Розрив із Леньйоном потрактовувався як непоправний. - “Я не звинувачую нашого давнього друга, - писав Джекіл, - але поділяю його думку: нам не слід більше зустрічатися. Відтепер я провадитиму вельми усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані ставити під сумнів мою до вас прихильність у разі, коли мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Я мушу пройти власним незнаним і стражденним шляхом, бо сам накликав на себе покару й небезпеку, про яку не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мучень. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і полегшити мій уділ, Аттерсоне, ви можете лише одним: шануючи моє мовчання”. Аттерсон був вражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, ще тиждень тому доля всміхалася йому всіма принадами шанованого віку, а нині дружбу, душевний спокій, увесь лад його життя було розбито. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поводження Леньйона справжню причину слід було шукати десь глибше.



Через тиждень по тому Леньйон зліг, і ледве минуло півмісяця, як його не стало. Надвечір після похорону, що сповнив правника смутком, Аттерсон замкнув двері свого кабінету, і при світлі єдиної свічки видобув конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. “ПРИВАТНО. Для Дж. Дж. Аттерсона ОСОБИСТО. У разі [28] його смерті знищити не читаючи”. Прочитавши цього написа, правник пройнявся страхом перед вмістом конверта. “Сьогодні я поховав одного друга, - подумав він, - а що, коли цей лист відбере в мене й другого?” Та подолавши зрадливий пострах, правник зламав печатку. Але в першому конверті був другий, так само запечатаний, і підписаний: “Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций