Рей Бредбері Бетономішалка

Розміщено Шкільні твори в 24 марта 2015



Рей Бредбері

Бетономішалка





 Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.

 - Еттіл - боягуз! Еттіл - зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!

 - Базікайте собі, старі відьми! - крикнув він.

 Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.

 - А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько - боягуз!- перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями.- Ганьба, ганьба!

 В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.

 - Ох, Еттіле, як ти можеш?

 Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.

 - Я ж намагався пояснити,- сказав він.- Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.

 Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.

 - Я залишусь па Марсі й читатиму книжку,- мовив Еттіл.

 У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.

 - Що я чув? Мій зять - зрадник?

 - Так, батьку.

 - Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?

 - Ні, батьку.

 - О лихо!- Старий почервонів.- Така ганьба! Тебе розстріляють!

 - Розстрілюйте - і справі кінець.

 - Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!

 - Згоден. Це й справді неймовірно.

 - Неймовірно,- засичали відьми під вікном.

 - Хоч би ти йому втовкмачив, тату! - схлипнула Тілла.

 - Спробуй утовкмачити купі гною! - закричав [244] батько, гнівно блискаючи очима, і підступив до Еттіла.- Оркестри грають, день чудовий, жінки плачуть, дітлашня радіє, все як треба, марширують відважні воїни, а він сидить тут… Яка ганьба!

 - Ганьба…- схлипнули голоси в кущах за вікном.

 - Геть з мого дому! - вибухнув Еттіл.- Геть звідси зі своїми дурними балачками! І зі своїми медалями та барабанами!

 Він підштовхнув старого до дверей, дружина скрикнула, але тут двері відчинилися й на порозі став військовий патруль.

 - Еттіл Врай? - ревнув чийсь голос.

 - Так.

 - Ви заарештовані!

 - Прощавай, люба дружино! Йду воювати з цими дурнями! - закричав Еттіл, а люди в бронзових кольчугах потягли його з хати.

 - Прощай, прощай! - зникаючи вдалині, відгукнулися старі відьми.

 В’язнична камера була чиста й охайна. Без книжки Еттіл нудьгував. Він учепився обома руками в грати й дивився, як за вікном злітають у нічне небо ракети. Холодно світилися незліченні зірки; здавалося, вони кидаються врозтіч, коли між ними спалахувала ракета.

 - Дурні,- прошепотів Еттіл.- Які дурні! Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку - на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.

 - Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці “Дивовижні історії”, “Наукові оповідання”, “Фантастичні повісті”. Відповідайте! [245]

 І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.

 - Якщо ви збираєтесь розстріляти мене - розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.

 - Як це так? - Наставник похмуро зиркнув па пожовклі від часу журнали.

 - Візьміть будь-який із них на вибір,- сказав Еттіл.- Від тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого-тридцятого років і до тисяча дев’ятсот п’ятдесятого за земним календарем у дев’яти оповіданнях із десяти йдеться про те, як марсіани переможно вторглися на Землю…

 - Ага! - Наставник усміхнувся, кивнув.

 - … а потім зазнали поразки,- закінчив Еттіл.

 - Це зрада! Тримати в себе й читати такі книжки!

 - Називайте, як хочете. Але дозвольте мені зробити деякі висновки. Кожне вторгнення закінчувалося невдачею завдяки такому собі молодикові на ймення Мік, Рік, Джік чи Беннон; звичайно він - ставний ірландець, діє сам-один і перемагає марсіан.

 - Як ви можете цьому вірити?

 - Ні, я не вірю, що земляни на це здатні, не вірю. Але зрозумійте, Наставнику, в них уже склалася традиція, покоління за поколінням у дитинстві зачитувалися цими вигадками, виховувалися на них. У кожній книжці - перемога над марсіанами. А в нас є така література?

 - Ну-у…

 - Немає.

 - Либонь, немає.

 – Звичайно, немає, втт її самі це знаєте. Ми ніколи іте вигадували таких фантастичних оповідань. І от тепер ми піднялися, йдемо на бііі - і загинемо.

 - Щось не збагну я ваших міркувань. До чого тут стародавні журнали?

 - Бойовий дух. Дуже важлива річ. Земляни знають, що вони не можуть не перемогти. Ця певність - у їхній крові. Вони не можуть програти війни. Книжки, які вони прочитали замолоду, надихають їх такою вірою в себе, що куди нам з ними тягатися! Ми, марсіани, не певні своєї перемоги; знаємо, що можемо програти. Хоч хай як ми б’ємо в барабани, хоч хай як сурмимо в сурми, дух наш слабкий.

 - Це зрада! Я не хочу слухати! - закричав Військовий наставник.- Через десять хвилин весь цей мотлох спалять, і тебе теж. Вибирай! Або ти, Еттіле Врай, вступаєш до Воєнного легіону, або ти помреш!

 - Однаково помирати. То краще вже згоріти!

 - Гей, варта!

 Еттіла виштовхали на подвір’я. Він побачив, як його улюблені книжки склали в яму п’ять футів завглибшки. Туди налили гасу, підпалили і ось, загуготівши, звідти шугнуло полум’я. За хвилину і його, Еттіла, штовхнуть до цієї ями.

 А на протилежному кінці подвір’я, в затінку, похмуро й самотньо стояв його син; страх і печаль світились у великих жовтих очах. Він не простягнув рук до батька, не заговорив до нього - лише дивився, мов конаюче звірятко, безсловесне звірятко, що благає пощади.

 Еттіл глянув на полум’я. Чиїсь руки брутально схопили його, зірвали одяг і потягли до вогненного пругу смерті. І тільки тут Еттіл [247] проковтнув клубок, що став йому в горлі, і крикнув:

 - Зачекайте!

 Обличчя Наставника, на якому вигравали виблиски рудого полум’я, насунулося на нього в тремтливому гарячому мареві.

 - Що таке?

 - Я вступаю до Воєнного легіону! - сказав Еттіл.

 - Добре! Відпустіть його!

 Руки, що тримали Еттіла, розтислися.

 Еттіл озирнувся - син стояв віддалеки на подвір’ї й чекав. Не всміхався, а просто чекав собі. В небо злетіла яскрава бронзова ракета, й зірки потьмяніли…

 - А тепер ми побажаємо нашим відважним воїнам щасливої дороги! - мовив Військовий наставник.

 Гримнув оркестр; вітер лагідно бризнув сльозами дощу на спітнілих солдатів. Застрибали діти. В юрмі Еттіл побачив дружину - вона плакала, пишаючись ним, а поруч стояв син, мовчазний і врочистий.

 Відважні воїни, усміхаючись, промарширували в міжпланетний корабель. Там вони лягли в сітки, пристебнулися - і ось по всьому кораблю, що напружено застиг, у сітках відпочивали, розслабившись, солдати. Всі щось жували й чекали. Важко грюкнув люк, у клапанах засичало повітря.

 - Вперед, до Землі й загибелі! - прошепотів Еттіл.

 - Що? - перепитав хтось.

 - Уперед до славної перемоги,- надавши своєму обличчю відповідного виразу, сказав Еттіл. [248]

 Ракета рвонулася в небо.

 ”Космос,- думав Еттіл.- Ось ми летимо п мідному казані крізь чорнильні безодні іі рожеві спалахи.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций