Андрухович Юрій Ігорович Дванадцять обручів — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 24 марта 2015



“І все ж я випив би звідти шампанського”, — кивнув він на мештик. “Добре, мене там чекають”, — запевнив розумник Фурман і вчасно розтанув, золотий.

І коли через якихось десять хвилин вони уже йшли Ринком шукати своє шаманське шампанське (часи не надто сприяли таким ідеям, був саме аґонізуючий комунізм і нестерпний у квітні дощ зі снігом), отже, коли черговий порив несамовито фатального вітру вирвав у неї з руки парасольку і вона чомусь кинулась її ловити, чаплино переступаючи бруківкою на тих таки каблуках, до того ж без жодної надії на успіх, позаяк парасолька й без того була вкінець поламана, отже, саме тієї хвилини Артурові Пепі здалося, що ця фея вже давно в опалі у всіх на світі вищих сил, що їй не ведеться в житті аж так добре, як звичайно ведеться феям, що їй радше зле ведеться, що він хотів би для неї що небудь зробити, інакше йому самому капець.

От що у найзагальніших рисах він мав на увазі, коли через пару років вишептав у ліжку своє типове для закоханих “Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти”. Бо того вечора він таки дійшов.

Рома Воронич вела практичні заняття з німецької і була молодою вдовою. Одного разу вона вийшла заміж за певного етнографа родом з Коломийщини. Суттєво від неї старший, він саме шукав за якоюсь львів’янкою, щоб дати лад особистому життю, чималій колекції сардаків і витинанок, а також усе дошкульнішій холостяцькій виразці шлунку. “Пане Воронич, ви себе знищите, — казали йому турботливі ентузіастки незамулених джерел краси народної, — вам належиться стала жіноча опіка!”. Але всі вони поприкушували язики, коли одного разу пан Воронич заявив, що одружується. І справді, це був дуже нерівний шлюб, навіть прихильниці його пшенично опушених і опущених вусів це визнавали. Що спонукало Рому зв’язати своє життя (ну так, зав’язати собі життя, саме той випадок!) з цим неохайним старіючим чоловіком, з його кашлями, жовтими зубами й кальсонами, з його медаллю відмінника народної освіти, з його коломийками, записаними хімічним олівцем в учнівських зошитах, і з його — що правда, то не гріх — прикрим запахом від шкарпеток, — цього вам не скаже ніхто. Залишається вірити більш ніж сумнівній і типово львівській чутці про те, що подвижник краєзнавства та етнографії був насправді мольфаром, котрий, застосувавши весь арсенал своїх таємних засобів, зумів підкорити волю недосвідченої і схильної до фантазій ідеалістки.

Як би там не було, але через рік спільного життя в них навіть народилася дочка, остаточно перекривши Ромі всі можливості до відступу і зацементувавши родинний статус кво. Наступні часи (якась там чергова вічність) минули у відпиранні пелюшок і тих таки кальсонів, хоч до певної міри і у вистоюванні передсвітанкових черг за дитячим харчуванням. Я вже мовчу про всілякі дієтичні штуки і фармацевтичні трунки, здатні присипляти чоловікову примхливу виразку. Котрогось ранку Рома Воронич ніби отямилася зі сну і, дивлячись на себе у дзеркало, подумала так: “Мені двадцять вісім років. У мене поганий колір шкіри. Життя закінчилося”. І виявилося, що цього було достатньо — тільки подумати, тільки сформулювати, тільки попрохати. Достатньо, щоб того ж вечора його не стало. Хтось вищий за нього просто дмухнув — кульбабин пух снігом закружляв над старим Львовом, двоє перебраних підпилими роботягами гебістів узяли його попід руки на трамвайній зупинці і, дещо перестаравшися, штовхнули долілиць на рейки. Трамвай загальмувати не встиг — напевно, старий не був ніяким мольфаром.

Після нього в їхньому двокімнатному й без того тісному помешканні лишилася велетенська колекція, що її Рома, подолавши перші місяці пронизливої порожнечі, з часом намагалася порозпихати по музеях. Вона й без тих сардаків не дуже давала собі раду з предметами. Однак до настання нових, ліберальніших часів музейне керівництво не надто охоче йшло їй назустріч, завжди посилаючись на невирішеність проблеми з фондами. Щойно під кінець вісімдесятих усе відмерзло, іменем збирача скарбів народних Воронича було навіть урочисто названо якийсь науково практичний кабінет писанкарства, але залишки наскладаних ним раритетів у вигляді всіляких інкрустованих шкатул, топірців та розібраної кахляної печі ще довго і дратівливо нагадували Артурові Пепі, що в цьому домі жив колись інший господар, чи то пак навіть ґазда, що він тут ходив, кашляв, підв’язував до живота гумову грілку, випорожнювався і — неминуче — спав у тому самому ліжку з тією самою жінкою. Ця думка, щоправда, привносила до їхнього з Ромою сексуального взаємонасичування певний мотив забороненості чи навіть гріховності, від чого їхні стосунки робилися поривнішими, насолоди гострішими, а падіння солодшими. Було так, наче той міг щохвилини повернутись і приловити їх на гарячому. Було так, наче їм відведено не надто багато часу і всього треба встигнути.

Проте з роками ця гаряча смуга їхніх стосунків мусила, безумовно, минути, поступаючись місцем родинному автоматизму й інерції. Мольфарова загроза безповоротно відходила у найглибинніше підсвідоме. Натомість підростала його дочка зі своєю порівняно ранньою статевою цікавістю. Усе це спліталося в досить нестерпний для Артура Пепи клубок: рівновага і рівномірність, реґулярно притишений, дедалі більш формальний здоровий секс, засинання і прокидання в одному (й нудному) ліжку, звикання до завзято колись іґнорованих нічних сорочок, піжам і халатів, ранкове й вечірнє позіхання, провалювання у свій власний, окремий сон і, звісно, весняне псування шкіри. Ні, не можна сказати, що між ними вже нічого не було, зрідка це траплялося, але саме між ними і десь, щиро кажучи, поза ними.

Проминання часу взагалі знущалося над Артуром як могло, відкриваючи в ньому досі не підозрювані жахливі здатності. Наближаючись до свого тридцять сьомого року, Артур Пепа зауважив за собою не тільки накопичення втоми, що виявлялося, зокрема, у ганебному і не припустимому раніше храпінні, і не тільки заростання ніздрів та вушних раковин не баченим досі гидким волоссям (чим Ти ще мене обдаруєш, Друже Боже — лупою, випаданням зубів, простатитом?! — бунтував у ньому алкогольний аґностик). Хоч передусім він зауважив у собі здатність зауважувати, й це було найгірше. Він зауважив, що воліє не торкатись її руками. Що не надто хоче дивитися на її тіло вранці, коли вона одягається. Що його дратують ці її послизання, спотикання і розхлюпування — усе, що колись викликало в ньому найщиріше бажання захистити, врятувати, загоїти.

Проминання часу підсунуло йому ще одне паскудство у вигляді дорослішання Колі. Нестерпно тісні побутові умови не могли не провокувати навіть ненавмисних зіткнень і поглядів (про навмисні не будемо). Дівчина вдалася шалено довгоногою і, безперечно свідома цього факту, не знала ніякого стриму в підкорочуванні спідниць. Останні півтора два роки він про всяк випадок волів не заходити до її кімнати, де стіни були завішені портретами Моррісона і Джоплін. Зрештою, в її віці він так само слухав цих двох. На вісімнадцяті уродини вони з Ромою подарували їй вісімнадцять компактів з музикою сімдесятих років. Відпровадивши ціле кодло гостей, добряче впитий Артур Пепа зачинився у ванній і, відкручуючи кран гарячої води, подумав: “Невже можна трахати жінку, в якої повнолітня дочка?”.

Саме тоді він уперше зауважив, що розпачливо жалкує про те своє (”Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти”) збожевоління. Вистачало, думав він, ще півгодини нікуди не рипатися, Бомчик саме брав утретє по п’ятдесят, вистачало не квапитися, вона сама казала, що лише на п’ять хвилин, що лише до знайомих, вистачало розминутися, хай би хтось інший ловив за лікоть, хай би комусь іншому так щастило, зате сьогодні я був би собою, а не кимось, я жив би власним життям, грав би кобіт наліво й направо, спокушав би юних мавп, таких як ця, трепетав би від весен, як двадцять років тому, і не перетворювався в потенційно патентованого імпотента. Останнє словосполучення, хоч і не бозна яке вишукане, бралося з його нахилу до всіляких фонетичних красивостей. Бо навіть залишаючись наодинці з власними потоками й монологами, Артур Пепа не переставав бути професійним літератором.

Це означало не щось інше, а тільки те, що він мусить жити з літературних заробітків. Якось йому спало на думку написати бестселер (у внутрішньо процесуальному ґетто з параноїчною нав’язливістю саме дискутувалася ця перспектива — і де наші бестселери? і чому ми не маємо бестселерів? і хто нарешті написав би для нас бестселера? здавалося, що на цьому ґрунті поїхали дахом усі навколо, від високочолих авторитетів ідеологів до вічно дезінформованих і активних у пліткуванні газетних парвеню), таким чином, йому захотілося показати всьому цьому кодлові півруки, язика і щось там ще. Зрозуміло, що то мав бути роман. Так само зрозуміло й те, що написаний під вигаданим іменем. Така собі історія про чоловіка, що вбиває власну жінку — чи то в пориві, чи швидше у прориві роками накопичуваної втоми й ненависті. Після вбивства у нього починаються клопоти з трупом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций