Винниченко Володимир Кирилович Між двох сил — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 16 марта 2015



)

СОФIЯ. (Помалу пiдходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!

ПАНАС. (Сидить так само.)

СОФIЯ. (Нiжно, але рiшуче бере його голову одною рукою й одхиляе назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очi, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовiсть?.

ПАНАС. (Мовчить i дивиться на неї.)

СОФIЯ. Спомин?

ПАНАС. (Не вiдповiдає.)

СОФIЯ. Жарт?

ПАНАС. А у вас що було?

СОФIЯ. (Приймає руку з лоба й посмiхається.) Стара iсторiя. Невже ви ще й тепер боїтесь “загубить своє першенство i владу мужчини?” Це ж, нарештi, скучно i смiшно, мiй друже. Що було чотирi роки тому принаймнi боляче, то тепер. просто смiшно. Добре, я вам перша скажу, щоб покiнчить з самого початку: у мене був просто страх кулi. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.

ПАНАС. (Встає й посмiхається.) Та й питать не треба: так ясно i вам, i менi. (Береться за молоток.)

СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, менi не зовсiм ясно, але, коли.

ПАНАС. (Смiється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такi дрiбницi й говорить. Здається, кiнчилась уже “битва русских с кабардинцами”?

СОФIЯ. (Рiзко одходить од його. Iде до вiкна й дивиться. Раптом пускає електрику й рiзко до Панаса.) Ви всi тут такi шовiнiсти й запальнi оборонцi старого ладу, як батько й Марко?

ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвiтили?

СОФIЯ. Хочу. Одповiдайте. Чи й на це запитання у вас нема вiдповiдi?

ПАНАС. Де ж ви бачили тут “оборонцiв старого ладу”?

СОФIЯ. Он вони! (Показує на вiкно.) Чуєте, як б’ються з тими, хто хоче знищить той лад?

ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?

СОФIЯ. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не заслiплена диким нацiоналiзмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всi їидоти, в яких ми бовталися досi? Ви гадаєте, що багато є таких боягузiв, якi в такий мент можуть ставати в позу фiлософського песiмiзму й прикривати ним свою дiйсну натуру?

ПАНАС. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих i нечесних людей є тепер багатенько. Так менi здається, Софiє Микитовно.

СОФIЯ. Господи! А я їхала сюди i думала, що хто, а нашi не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росiї буржуазiя, панство боронять своє панування. А хто у нас на Українi? Ми ж так любимо говорити, що ми “народ робiтникiв i селян”, кого ж ми от-там (киває на вiкно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячi обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать i не пускають ярма з своїх бiдних темних ший. їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соцiялiст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була “громадянкою”, як ви казали, що, будучи українкою, я не цiкавилась полiтикою i хотiла бути актрисою. Ви ж самi менi давали книжки про соцiялiзм, ви ж мене вчили ненавидiть цей лицемiрний, несправедливий, грабiжницький i злочинний буржуазний лад. Хiба не правда?

ПАНАС. Правда.

СОФIЯ. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчi нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумiнням.) Господи! Я не розумiю, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумiєте, що це ж величезна подiя всiх вiкiв, усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що це зоря нового життя? Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всiєї естетичної грандiозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй гвалтує, що одбiрання в його награбленого ним є грабiж. Але як ви не розумiєте, що це ж саме одбiрання творить нове життя, нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi, гарнi? Як це може бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що тисячi наших робiтникiв, рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б’ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i вони. Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?

ПАНАС. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть цього. нового життя?

СОФIЯ. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами моєї душi. Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працює, хто покривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я говорю з вами не як. я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не большевичка, не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче. буть чесною i хоче добра як собi, так i своїм близьким. Ви розумiєте Мене? Ну, так я вас питаю всiм серцем своїм: чому ви не з тими, що б’ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всiєї людськости? Чому?

ПАНАС (3 мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софiє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я. Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.

СОФIЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога? На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли. Кулi поцiляють в вiкно, шибки з брязкотом падають додолу.

СОФIЯ. (Iнстiнктивно кидається до Панаса.)

ПАНАС. (Тягне її до землi й сам лягає.) Лягайте! Лягайте! Вистрiли не перестають.

ПАНАС. (Швидко повзе до електричного гудзика й гасить свiтло.) Вони стрiляють на свiтло. Лежiть. Стихає. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiщi вистрiли.

ПАНАС. (Прислухається.) Хтось одмикає дверi. З сiнешних дверей хутко входить.

АРСЕН. (З рушницею в руцi. Голова обв’язана бiлим, на бiлому виступила кров. Вiн похитується i важко дихає. Помiтивши Панаса, скрикує). Хто це? (Наставля рушницю.)

ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?!

АРСЕН. Це нiчого. Дурниця. Тато прислав сказать.

СОФIЯ. (Пiдбiгаючи, трiвожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Iди сядь, ляж. Панасе, дайте води, швидче!

АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз. знов iти. Я тiльки сказать. (Не хоче сiдать.)

Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений.

АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що ми всi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не турбувались. I. я б. води випив.

СОФIЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен).

АРСЕН. (Сiдає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась цiла юрба большевикiв.

ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стрiляє? Нашi?

АРСЕН. I вони, i нашi. У їх нема гарматчикiв-наводчикiв. Вони платять по тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.

ХРИСТЯ. Масу грошей?

СОФIЯ. На, голубчику, пий.

АРСЕН. (Жадно п’є). Дякую.

СОФIЯ. Може, ще?

АРСЕН. Нi, дякую. Треба йти.

СОФIЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає.

АРСЕН. Я не знаю. Вони, здається, мають пiддержку. Ми одступаємо з цього району.

ХРИСТЯ. Одступаєте? Чого?

АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв, з льохiв. Зайняли пошту, телеграф, банк.

СОФIЯ. Он - як! (Погляди на Панаса).

ПАНАС. (Стоїть, спершись спиною до варстату, нiби байдуже слухає).

ХРИСТЯ. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон.

АРСЕН. Ну да, гарнiзон. Курiнь запорожцiв об’явив нейтралiтет. Полк кошового Сiрка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бiк большевикiв.

ПАНАС. (Кашляє, змiняє позу.)

ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався на.

АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв з жiночої гiмназiї. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного полку. Ми, значить, рахували на те, що з’єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. I сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо до казарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там їх полягло! Ну, нiчого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розумiється, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр там такий пiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони з усiх вiкон на нас. Ми.

ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?!

АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розумiється, ми мусили одступать. Як би не сагайдашники, ми б їх рознесли! Це ж банди хулiганiв. Убили наших там масу. Там i мене оце.

ПАНАС. (Раптом зривається з мiсця i з вибухом лютi грозить кулаком у вiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всiєї нашої проклятої нещасної iсторiї.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций