Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 16 марта 2015



Я мусив її заспокоїти.

— А-а, — кивнув Мартофляк, розглядаючись по кімнаті. — Це святе діло. Непогано живем. А я подумав спершу, що тебе поселили до нас третім.

— Всяке буває в цих готелях, — знизав плечима Хомський.

Мартофляк сів у фотель.

— До речі, а де вона сама? — запитав нарешті.

— Хто? — перепитав Хома.

— Марта.

— Вона купається. Вирішила прийняти ванну. Мартофляк підвівся, підійшов до дверей лазнички.

— Мартусю, кохана, я вже тут! — повідомив він. — Ти чуєш? З лазнички почувся енергійний плюскіт води. Марта справді купалася.

Мартофляк повернувся до кімнати.

— Маєш закурити? — спитав.

— На жаль, уже скінчилися.

— Завжди так буває, — зітхнув Мартофляк і добув з кишені ще одного бичка. — Покуримо вдвох. Тобі лишити?

Хома кивнув.

— Грабар би того не курив, — сказав Мартофляк, затягнувшись і відкашлявшись. — Котра година? — І сам собі відповів: — Пів на шосту. Гарно.

— У тебе трохи спішить, — сказав Хома.

— Можливо.

Вони помовчали. Мартофляк передав Хомі свого бичка і зненацька запитав:

— Слухай, а чого ти не сховався, скажімо, під ліжко?

— Дурне тобі в голові, старий, — засміявся Хомський.

— Ні, ти собі тільки уяви — ховаєшся під ліжко чи, наприклад, у шафу. Ми з Мартою лягаємо трохи поспати, а ти потихеньку виходиш. Класний водевіль, ні?

— Ти даремно так думаєш, — безтурботно заспівав Хомський. — Шампана хочеш?

— Наливай, — кивнув Мартофляк.

На цей раз пляшку було відкрито досить легко і майже безгучно. Хома налив по півсклянки.

— Слухай, — запитав Мартофляк, зробивши кілька ковтків, — там завтра, тобто вже нині, бо завтра — це тільки інша назва сьогодні, — там сьогодні в програмі свята немає якого-небудь походу рогоносців? Ти не пам’ятаєш?

— Ні, — збентежено відповів Хомський. — А що?

— Ну, я міг би взяти в ньому участь, — пояснив Мартофляк і поставив склянку на столик.

Хома також поставив склянку і тут-таки отримав потужний удар знизу в щелепу. Все було так несподівано, що він не втримався і впав навзнак.

«Зараз повбивають один другого», — подумала причина бійки Марта, прислухаючись із лазнички. Вона схопила рушник і почала чимшвидше витиратися, аби не допустити такого фіналу.

З губи в Хомського йшла кров.

— Вибач, старий, — сказав Мартофляк. — Я не хотів так сильно.

Він подав руку, і Хома підвівся, струшуючи головою, як боксер у нокдауні.

— Що тут таке? — зайшла до кімнати Марта, в тому самому халаті, пахнучи водою й милом.

Мартофляк чемно поцілував їй руку.

— Вип’єш шампана? — запитав він.

Вони сіли навколо столика, і Мартофляк налив третю склянку.

— Випий, — подав її Марті. — Після ванни корисно.

— Ви що, билися? — спитала Марта.

— Так, — жваво відповів Мартофляк. — І знаєш, що цікаво? Хома дуже сильний фізично. Ну, та ти про це знаєш. Він дуже сильний, але він нічого не зробив мені. Я побив його.

— Я просто не зміг би тебе вдарити, — сказав Хомський, тамуючи носовичком кров на губі.

— Овва! — всміхнувся Мартофляк. — Ти — добрий товариш. Вірний. Я хочу випити за тебе. Марто, вип’ємо за Хому. Щоб він швидше женився, най би його нагла кров залляла!

Вони торкнулися склянками, і Мартофляк підморгнув їй.

— Де ти був, чоловіче? — спитала Марта, трохи надпивши.

— В однієї молодиці. Тільки дотепер не знаю, чи виграв її, чи ні. Дивна історія, правда?

— Це дуже ризиковано, Мартофляче, — сказала Марта.

— Що саме? — спитав Мартофляк. — Те, що я тобі розповів про це?

— Те, що ти нічого не пам’ятаєш. А якщо вона була венерична?

— Все може бути, — зітхнув Мартофляк. — Я пожартував, звичайно.

— Я так і думала.

— Ну от і файно. Гей, Хома, чого ти сидиш такий сумний та невеселий? Кров уже не тече. Скажи що-небудь, — Мартофляк з очікуванням і надією подивився на Хомського.

Той відняв від рота носовичок з маленькою червоною плямою.

— Я тобі заздрю, старий, — сказав.

— Це гарно, але чому, холера ясна?

— Ти щасливий чоловік.

— А-а, — розуміюче протягнув Мартофляк. — Тоді інша справа. Хочете анекдот? Чоловік повертається з відрядження і, само собою, застає жінку на гарячому. — Сказавши це, замовк.

— Все? — спитала Марта.

— Ні, не все, але я згадав, що ви його знаєте. А може, знаєте якийсь подібний. Вони всі однакові, всі про одне й те саме. Може б, ми трохи поспали? — позіхнув.

— Нема сенсу, — знизав плечима Хомський. — Легше пересидіти ці пару годин. А потім підемо на ярмарок. Чи ще кудись.

— Дійсно. Вже нема сенсу, — погодився Мартофляк і ліг на підлогу. — Я тільки трохи полежу. З відкритими очима.

Тиша придавила їх, мов камінь. Ніхто не зронив більше ані слова. Мартофляк лежав на підлозі горілиць і справді з відкритими очима. Хома примостився у фотелі, гріючи в руці склянку з недопитим шампанським. Марта сіла на ліжку і втупилася поглядом кудись за вікно. Там уже сіріло, розвиднювалося, озивалися якісь перші ранкові птахи з невідомих країн. Чути було кожен найменший звук, народжений у сплячому переважно готелі: чиїсь кроки, приглушувані коридорною доріжкою, повертання ключа у дверях навпроти, дзюрчання води в номері за стіною. Світ ловив їх і піймав. Усі вони попалися, мов у сильце, в цю готельну тишу.

Але довго це не потривало. Зненацька всі почули якесь шамотіння перед дверима, на цей раз незачиненими, — і до номера увірвалося двоє монстрів. Один у стрілецькому однострої, з оселедцем на поголеній голові, інший — у чорному фрачному вбранні, з метеликом, але обидва дуже пожмакані, бліді й галасливі.

— Ага, всі масони на місці! — закричав Гриць, вітаючи таким чином присутніх.

— Слухай, Хома, — замахав руками Немирич, — я бачився з твоїми персонажами! Там була ціла купа мерзотників. Я ледве втік від них!

— Сідайте, хлопці, — рівним голосом відізвався з підлоги Мартофляк. — Або принесіть ще дві склянки зі свого номера. Або дайте щось закурити. Або сядьте і помовчіть разом з нами. Або йдіть звідси до сраки.

Гриць твердо зупинився на одному із запропонованих варіантів і невдовзі повернувся з двома склянками. Хомський розлив усе до решти.

— Кожен з нас по-своєму непогано провів минулу ніч, — звернувся до присутніх Мартофляк, підвівшись із наповненою склянкою. — Але хай вона належить кожному зокрема. Кожному — його ніч. Я хочу випити за це, друзяки. До речі, тільки ви можете порятувати нас сигаретами.

— Дохлий вассер, — сказав на це Гриць.

— Мертвий півень, — солідаризувався з ним Немирич.

— Ну, якщо в нас уже не лишилося сигарет, то треба вмирати, — зітхнув Мартофляк, але затнувся, згадавши про Немирича.

— Ганьба нам, — погодився Гриць.

Вони випили і знову замовкли. Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть, якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно довелося б мовчати і згасло дивитися кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима в кожного, глибока і чорна.

— Ходімо розбудимо Мацапуру, — нарешті спромігся на мову Хомський.

— А в якому він номері? — запитала Марта.

— Уявляєте, ми ще досі не бачилися з Мацапурою, — продовжував Хомський. — Він влаштував увесь цей бардак, а сам десь ховається…

— Він вигадав це дурнувате свято, а сам заліз під ковдру, з головою під ковдру, і пухне, — додав Немирич.

— Він заробляє на цьому гроші, а ми їдемо, як дешеві хлопчики, купуємось на це, — обурився Гриць.

— Він на всьому заробляє гроші…

— Він талановитий хлопець, але велике гівно…

— Він повівся так, як завжди…

— Він ставить над нами свої досліди…

— Він ніколи мені не подобався…

— Він досить примітивний, але йому багато дано від природи…

— Він погано скінчить…

— Його повісять за «ядение человеческаго мяса»…

— Ходімо його розбудимо, — підсумував Хомський.

— Я потелефоную до нього в номер, — повідомив Гриць, витягнувши з кишені записничок. — Він живе у…

Гриць набрав якийсь номер, але за хвилину поклав слухавку.

— Не відповідає? — здогадався Мартофляк.

— Ти правильно все розумієш, — відповів Гриць.

— Мабуть, його немає у себе, — пішов ще далі Немирич.

— Або йому ліньки вставати до телефону, — припустив Хомський.

— Або він саме лежить з дівчиною, — додумався Мартофляк.

— Або з перерізаною горлянкою, — прояснів Гриць.

— Або сидить у клозеті…

— Або висить на люстрі…

— Або заклав вуха ватою…

— Або накрив телефон подушкою…

— Чуєте? — спитала Марта, яка вже певний час прислухалася до звуків за вікном.

І тоді вони почули, справді почули десь там, у вуличках Чортополя, внизу, під ними, автоматні черги, поодинокі постріли, якусь біганину, рев моторів, нерозбірливі вигуки. Вони кинулись до вікна і побачили під готелем кілька вантажівок, з яких вистрибували військові при повному спорядженні, в шоломах, з автоматами й протигазами, у плямистих мундирах. Вони швидко і чітко вишиковувалися невеликими групами й розбігалися по прилеглих вулицях. Офіцери подавали різкі, уривчасті команди.

— Любо глянути, — сказав Мартофляк.

Двері номера відчинилися так, наче по них вдарили ногою. До кімнати зайшов ще зовсім юний лейтенант з невблаганним виразом на обличчі. За його спиною стояв двометровий десантник зі складаним автоматом у руках.

— Всем выходить, строиться на улице, — коротко сказав лейтенант.

— Це загалом гарна ідея, друже, — погодився з ним Мартофляк, — але за яким таким хріном ми туди підемо…

— Молчать! — урвав його лейтенант. — Приказ коменданта гарнизона. Всем строиться на улице!

— Пішов ти зі своїм комедіантом, — позіхнув Хомський.

— В противном случае я имею право применить спецсредства, — викарбував лейтенант.

— Почекайте, поясніть, що сталося, ми ж не можемо просто так взяти й піти, — змінив тон Мартофляк.

— Всем строиться на улице, — з нотками втоми у голосі повторив лейтенант. — Будет передано важное правительственное сообщение.

— А як відносно Загальної декларації прав людини? — єхидно поцікавився Немирич.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций