Гончар Олесь Терентійович Тронка — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 15 марта 2015


І, погасивши усмішку, він став знову серйозним, зосередженим. Сидить, мовчки дивиться крізь тополі на чабанські ґирлиґи, що, мов алебарди, висять рядком під хатою на білій, освітленій призахідним сонцем стіні і їх злегка коли-не-коли погойдує вітерець.

Батько щось роздумує, потім каже присмучено:

— Діди й прадіди пішки ходили, хоч, мабуть, не один в душі сокола носив.

Міг би він ще сказати, як синова крилатість скрашує і його буденне чабанське життя, міг би розповісти, як уночі, коли зорі в польоті розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зірка то, чи літак), він, ведучи отару, шукає в зорянім просторі і синову летючу зірку; як і вранці, коли сріблясті реактивні, вихопившись десь із приморського аеродрому, стрімко йдуть у височінь і тягнуть угору білі стрічки, він думає, чи то часом не син пролетів та й розписався тасьмою в небі над рідним вранішнім степом. Міг би розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак, як зараз, сидить під тополями у чабанському товаристві, самою своєю з’явою змінивши одноманітність батькового життя.

— Крім тебе, Петре, всі ми тут зібрались такі, що ніколи в житті не літали, — оглянув своїх побратимів Демид. — Той глухий, той кривий, той ребер недолічується, куди нам до літання. Люди, що не літали, — це ж диво для тебе, Петре, га?

— Серед тих, що пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі й крилаті.

— Це правда. Всі ми, піхота, війни скуштували,-— підтвердив Демид не зовсім улад і знову допитував: — Розкажи хоч, які ми є звідтіля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки які-небудь повзаємо по землі?

«Не кузьки ви і не комахи, — хотів би відповісти їм льотчик. — І з найбільшої висоти бачу я ваші руки загрубілі і ваші обличчя, опалені вітрами, бачу вас в куряві чорних бур і в моросяних холодних дощах. Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсім не така, як дехто її собі уявляє. Бути чабаном — це не просто прогулюватись з ґирлиґою до степу та їсти кашу чабанську. Чабан — це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток і, коли інші ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрі поля, на свої цілоденні вахти.»

— Чабани — ви теж робітничий клас, — каже він їм.

— Чуєте? — охоче підхоплює батько. — Ми теж робітничий клас! А то ж хіба ні? І не тільки тому, що платимо внески профспілкові, а тому, що робочий день наш кінчається опівночі, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б’ються.

— Кожне ягнятко через твої руки перейде, — ожвавів Демид, в якого де й глухота поділась. — Отару ведеш — не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-під п’яти траву брала.

— А коли стрижка настає! — вигукнув Корній. — Поту не менш проллєш, як інший біля домни!.

— Та ще й спецодягом нас покривдили, — скаржливо бубонить він до Петра. — Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка. Там чоботи хай і залізні — за місяць згорять!

— Отож так ви свого домагаєтесь, — викрикнула Демидиха, люто червоніючи. — Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!

— Та й про пенсії пора подумати, — буркнув Демид.

— Кому? Нам? — з’яструбів господар. — Нам до пенсій ще — як до Москви рачки!

Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.

— А у висоту. далеко ж ви літаєте? — питає згодом Корній, розчервонівшись носом.

Льотчик мружиться в веселій загадковості:

— Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч — ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:

— Ой боже!

— Що ти божкаєш? — коситься на неї чоловік. — Не бог тепер, а Гагарін!

Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров’я льотчика:

— Лебединого тобі віку!

А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.

— Завітрюжить, видно, завтра, — каже Корній.

— А ось для нас ці прикмети вже не дійсні, — зауважує льотчик трохи сумовито.

— Чому ж не дійсні? — дивується батько. — Хіба вже не віриш?

— Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.

На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.

Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан — Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь «оту», що «знов не пасеться», що «заскучала чогось», — йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.

Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.

— Як добре, що ти приїхав, — чує брат її гарячий шепіт. — Допоможеш мені одразу загадку розгадати. Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала. — Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім’ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях. — Чудасія — не лист: одні крапки та тире!

— Азбукою Морзе? — догадався брат. — Це здорово.

— То з космосу листи нашій Тоні йдуть, — жартує Демидиха, розвеселившись. — Хто ж хоч він?

— Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав, — приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: — Ціла ж тут історія в нас була, Петре. Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп’ячий:

«Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?» Кашлянув, засміявся і поставив «Верховину».

— Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається, — докинув Корній.

— Пустощі то все, — сказав батько суворо. — Краще про науку думала б.

А мати теж докірливо кивнула на Тоню:

— Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі.

— Хіба ж я просила мені писати? — вигукнула Тоня ображено.

— Такі листи, та ще зашифровані, — це теж наука, — заступився за сестру брат. — Кортить прочитати?

— Ой кортить! — спалахнула Тоня.

— Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку.

— Ні, ні, ні! — схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.

По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:

— Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!

— Що ти все гійкаєш на неї, — розсердився батько.

— А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!

— Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються, — примирливо сказав Демид. — Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо. Бо це й для краси їм треба, і для здоров’я.

— Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь, — сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:

— Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.

— Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти, — сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.

Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.

— Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.

— Годі, — підвелася мати. — Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,

І вже прибирають столи, пустіє подвір’я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди.

А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір’я, де в задумі походжає льотчик.

Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні, — копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір’я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.

— Ну, давай уже, розшифруємо, — каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: «Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім’я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!»

— Що ж, вітаю, — весело каже брат, повертаючи їй листа. — Тільки ж тепер сама опановуй морзянку. Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків.

— Але ж хто, хто? — дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.

— Ти знов за своє, — гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою. — Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати.

А сина веде до копички, до розстеленого сіна, жде, поки син вляжеться.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций