Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 15 марта 2015



Ручки крісла, оббиті заяложеним вельветом, були послинені й пожовані під час багатьох страхітливих снів, що снилися собаці. Мій близький приятель - дядько батька нареченої - здавалося, щезнув безслідно. Свашка теж раптом зникла хтозна-куди.



- Зачекайте хвилинку, я знайду вам чого-небудь питного,- сказав я занепокоєно, все ще силкуючися натиснути кнопку і ввімкнути кондиціювальний пристрій.



- Я б випила чогось холодного,- пролунав дуже знайомий голос.



Я круто повернувся й побачив, що вона простяглася на канапі.



- За мить я скористаюся вашим телефоном,- повідомила вона.- У цьому стані я не могла навіть одкрити рота, щоб провадити телефонну розмову. Я знемагаю від спраги. У мене зовсім сухо в роті.



Кондиціювальний пристрій несподівано задзижчав, оживаючи, і я вийшов на середину кімнати, між канапою й кріслом, де сиділа місіс Сілсберн.



- Не знаю, що тут є питного,- мовив я.- Я не зазирав у холодильник, але гадаю… [205]



- Принесіть чого завгодно,- перебила мене невгамовна ораторка з канапи.- Аби воно було мокре. І холодне.



Каблуки її черевиків лежали на рукаві сестриного френча. Руки вона склала на грудях. Під голову підмостила подушку.



- Покладіть туди льоду, якщо він у вас б,- додала вона і заплющила очі.



Я подивився на неї коротко, але досить виразно, потім нахилився і якомога тактовніше визволив з-під її ніг френч Бу-Бу. Збираючися вже вийти з кімнати і взятися до своїх обов’язків господаря, я ступив крок, але тут заговорив лейтенант, що стовбичив біля конторки.



- Що це у вас за фотографії? - спитав він.



Я підступив до нього. На голові моїй ще й досі була пілотка. Я не додумався її скинути. Стоячи біля конторки поряд з лейтенантом, але ледь-ледь позаду, я подивився на пришпилені фото й сказав, що це були здебільшого давні знімки дітей, які виступали в передачі “Розумна дитина” за тих часів, коли ми з Сімором брали в ній участь.



Лейтенант повернувся до мене.



- Що то була за передача? - спитав він.- Я ніколи про неї не чув. Опитували дітей перед мікрофоном? “Хто дасть правильну відповідь” і таке інше?



В його тоні залунали нечутні для вуха, а проте очевидні нотки офіцера, що розмовляє з рядовим. До того ж він, здавалося, дивився на мою пілотку.



Я зняв її і відмовив:



- Ні, не зовсім.- У моїй душі раптом прокинулась якась частка родинної гордості.- Так воно було до того, як почав виступати мій брат Сімор, і більш-менш так знову після того, як він перестав брати участь у передачі. Але він докорінно змінив її форму. Він перетворив передачу на своєрідну дитячу дискусію за круглим столом.



Лейтенант подивився на мене, як мені здалося, з дещо надмірною цікавістю.



- Ви теж у ній виступали? - спитав він. -. Атож.



Цієї миті з невидимого запиленого захистку канапа озвалася свашка.



- Хай би моя дитина спробувала виступити в якій-небудь дурнячій передачі,- сказала вона.- Або на с ц е-пі. Хоч там, хоч там. Та я б краще умерла, а не дозволила своїй дитині виставляти себе напоказ перед публікою. Це калічить дітей навіки. їх може занапастити сама тільки [206] реклама,- спитайте першого-ліпшого психіатра. Я хочу сказати: вони ніколи не матимуть нормального дитинства. її голова у віночку, що зсунувся нині набік, раптово виринула з-за столу. Наче відтята од тіла, вона сперлася на спинку канапи й дивилася на нас з лейтенантом.



- Такв7 мабуть, лихо спіткало і вашого брата,- сказала голова.- Я маю на увазі: ви жили без усякого ладу, точнісінько так, як у дитинстві, отож у вас не було нагоди змужніти. Ви так і не навчилися жити в злагоді з нормальними людьми. Саме це казала дві години тому місіс Федер у тій дурнячій спочивальні. Точнісінько так і казала. Ваш брат не навчився жити з людьми у злагоді. Він іде життям, стусаючи тих, хто стоїть у нього на дорозі. Бог свідок, він нездатний ані на одруження, ані на будь-який інший нормальний вчинок. Кажучи правду, саме це говорила і місіс Федер.



Голова повернулась якраз настільки, щоб позирнути на лейтенанта.



- Чи я не маю слушності, Бобе? Говорила вона це чи ні? Скажи правду.



Та на відповідь озвався не лейтенантів голос, а мій. В роті у мене пересохло, а пахви були мокрі. Я сказав: мені цілком байдуже, що саме місіс Федер торочить про Сімора. Також мені байдуже, що скаже будь-який професійний дилетант чи гуляща аматорка. Я заявив, що відтоді, як Сі-морові було десять років, кожний summa cum laude [з найвищою відзнакою - лат.] філософ і сторож чоловічої убиральні з інтелектуальними претензіями в країні намагалися його зганьбити. Я сказав, що, може, все склалося б інакше, якби Сімор був просто малий вундеркінд, який дістався до мікрофона. Я сказав, що він ніколи не виставляв себе напоказ. Щосереди увечері він ішов у студію наче на власний похорон. Хай мене бог поб’є, якщо він озивався хоч єдиним словом, їдучи туди автобусом чи на метро. Я сказав, що ніхто з четверорядних критиків і журналістів - побий їх лиха година,- які поглядали на нього зверхньо, не зауважили, хто він такий насправді. А він - закладаюсь усім святим - поет. Я це кажу з усією відповідальністю. Хай навіть він не написав жодного віршованого рядка, усе одно він це б довів, аби схотів, просто поворухнувши бровою.



Цієї миті я, дяка богові, замовк. Моє серце стукотіло мов несамовите, і, як це буває з іпохондриками, у мене [207] промайнула неприємна думка, що такі промови призводять до серцевих нападів.



До сьогоднішього дня не маю ніякісінького уявлення, як реагували гості на мій обурений виступ,- мутний струмінь інвектив, що я спрямував на них. Перша деталь, яку я зауважив, відновивши контакт із зовнішнім світом, це був знайомий усім шум води, що ллється з еврики. Він долинав з глибини помешкання. Я одразу обвів поглядом кімнату, вдивляючись між, крізь і повз обличчя моїх гостей. .- А де старий? - спитав я.- Маленький старий чоловік?



Спитав це невинним тоном, наче я був не я.



На диво відповіла мені не свашка, а лейтенант.



- Гадаю, він у туалеті,- мовив він з умисною відвертістю, ніби бажаючи заявити, що він не з тих, які приховують факти, котрі належать до царини щоденної людської гігієни.



- Ага,- сказав я і знову озирнув кімнату - на цей раз неуважним поглядом.



Навмисно чи ні я не зустрівся зі страшними очима свашки, не пам’ятаю та й не хочу пригадувати. На стільці я помітив шовковий циліндр, що належав дядькові батька нареченої і замалим не поздрастувався з ним уголос..



- Я принесу вам якого-небудь прохолодного питва,- мовив я.- Зачекайте хвилинку.



- Можна скористатися вашим телефоном? - сказала раптом свашка, коли я проходив повз канапу.



Вона підвелася й поставила ноги на підлогу.



- Так, так, звичайно,- відповів я й подивився на місіс Сілсберн і лейтенанта.- Тим часом я приготую вам “Тома Колінза” якщо знайду лимони. Гаразд?



- Несіть його сюди,- озвався лейтенант несподівано товариським тоном і потер руки, як це роблять благодушні пияки.



Місіс Сілсберн перестала вивчати фотографії, які висіли над конторкою, щоб дати мені пораду.



- Якщо ви хочете приготувати “Тома Колінза”, то, будь ласка, налийте мені трохи-трохи джину. Малесеньку крапельку, якщо це вам не важко.



За той короткий час, одколи ми прийшли з вулиці, вона дещо ожила. (Може, тому, що стояла за кілька футів од кондиціювального пристрою, з якого вже струменіло прохолодне повітря). [208]



Я запевнив її, що зроблю так, як вона просить, і залишив її між другорядними радіозірками початку тридцятих - кінця двадцятих років, серед яких виднілося багато збляклих фотографій Сімора й мене, де ми були зняті ще дітьми. Лейтенант, очевидячки, теж міг обійтися без мене: коли я виходив з кімнати, він уже простував до книжкових полиць, заклавши руки за спину, наче книголюб, що залишився сам-один у кімнаті. Свашка вийшла за мною, гучно, на весь рот позіхаючи. Свій позіх вона не намагалась ані притишити, ані приховати.



Простуючи зі свашкою до спочивальні, де був телефон, ми стріли дядька батька нареченої, що йшов з протилежного краю холу. На його обличчі застиг вираз лютого спокою, який, коли ми їхали в машині, я довгий час не міг збагнути. Та коли чоловічок підійшов ближче, вираз той одмінився; він удався до пантоміми, що мала висловити найтепліші й найприязніші привітання. Несподівано для самого себе я почав широко усміхатися й аж надто завзято кивати головою на відповідь. Його ріденьке сиве волосся було дбайливо зачесане - здавалося, навіть щойно помите,- наче він знайшов невеличку перукарню, сховану в далекому кутку помешкання. Коли він минув нас, я відчув потяг озирнутися, а коли зробив це, він енергійно помахав мені рукою, наче кажучи: “Щасливої дороги! Швидше вертайтеся!” Це мене страшенно підбадьорило.



- Що це з ним? - спитала свашка.- Може, здурів?



- Гадаю, що так,- відповів я й одчинив двері спочивальні.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций