І. Грекова Дамський майстер — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 14 марта 2015



Ні в чому він особливо і не винен. А головне, як бундючно: “Директор інституту професор Ковальова”. Стара дурепа. Стара марнославна дурепа. І коли лишень порозумнішаєш? “Пострижуся і почну”. Постриглась, але не почала.



Після цього дзвінка я посумирнішала, скромно сиділа біля телефону, ввічливо говорила: “Марії Володимирівни нема. А що їй передати?”,- записувала повідомлення, одне слово, була тією ідеальною секретаркою, якою хотіла б я бачити Галю. До речі, Галя так і не прийшла, Лебедєв теж. Гірше було з відвідувачами. Їм же не можна було сказати: “Марії Володимирівни немає”,- і в кожного була своя справа, липуча, як ізоляційна стрічка. Час був зовсім порваний, але однак я працювала, писала, вчепившися вільною рукою у волосся, палила, жмакала папір, закреслювала, знову писала… От уже і дзвінки припинилися - вечір. Коли я отямилась, була десята година. У мене вийшло.



Я ще раз перевірила обчислення. Усе так. Боже мій, заради таких хвилин, можливо, варто жити…



Я прожила довге життя і можу авторитетно заявити: ніщо, ні кохання, ані материнство,- одне слово, ніщо в світі не дає такого щастя, як отакі хвилини.



За всім цим я знову забула пообідати.



Я запечатала сейф і спустилась у вестибюль. Усі давно вже пішли, і гардеробниця, і співробітники. Мій плащ, досить-таки обшарпаний, висів - один як перст. Я зупинилася навпроти дзеркала. Гарна, нічого не скажеш. Обличчя бліде, старе, під очима темні. кола. Від учорашньої зачіски, розкиданої вітром, і сліду не лишилося. Здавалося, що тут хазяйнував не вітер, а зграя мавп.



Я вдяглась і пішла додому. Густий дощик відстукував чечітку на новенькому листячку. І завжди я заляпую ззаду панчохи.





5





Так, смикнув мене дідько підстригтися. Додалося клопотів. Раніше було просто: зашпилила волосся - та й по всьому. А тепер… Першого ж разу, коли я помила голову й лягла спати, вранці виявилося, що в мене не волосся, а куряче перо. Наче розпороли подушку. Я подзвонила Віталію:



- Віталію, у мене щось сталося з головою. Волосся стало дибки.



- Голову мили? - суворо спитав Віталій.



- Звичайно, мила. А ви гадали, що я вже ніколи не митиму голову?



- Можна мити і мити. Волосся вимагає догляду. Можна застосовувати яєчний жовток…



- Пробачте, Віталію, мені ніколи слухати, у мене сьогодні доповідь у міністерстві, а з такою головою…



- Приїздіть, я вас обслужу.



Так я відшукала Віталія в його старій точці і почала їздити до нього майже щотижня. Точка була невелика, небагатолюдна, без довгих черг і дзеркальних вітрин, з двома прочавленими кріслами в затрапезному дамському залі.



Поруч з Віталієм працював лише один майстер - старий Мойсей Борисович. У нього тремтіли руки і трусилася голова. І як тільки він примудрявся цими своїми руками працювати? А працював, і до того ж прекрасно. Щоправда, холодну завивку він не любив. Його спеціальністю були щипці.



- Щипці - оце річ,- казав він.- Ви втрачаєте час, проте маєте ефект.



Ходили до нього “на щипці” кілька старих дам. Мені вони подобались - сиві, суворі, такі, що не здавалися. Особливо приємна була одна - з ясними чорними очима, гордим профілем і густою, важкою, голубою сивиною. Коли вона розпускала волосся, голубий плащ лягав на спинку крісла. Сиділа вона дуже прямо і дивилась не відриваючись у дзеркало, міцно стуливши невеликий блідий рот. Яка, мабуть, була красуня! А Мойсей Борисович порався із щипцями, обертав їх за ручку, наближав до вуст, знову обертав і врешті рішуче занурював у голубе волосся, виробляючи точну, стерильно правильну хвилю. І весь час кивав головою, наче погоджувався, погоджувався…



- А ви вмієте щипцями? - одного разу запитала я Віталія.



- А чого ж? Ми в школі проходили всі види операцій: ондюляція, укладка феном, вертикальна завивка… Тільки нашому часу все це не відповідає. Наш час вимагає крупні бігуді, володіння бритвою і щіткою, форму голови. Майстер, коли він себе поважає, мусить знати всі особливості голови клієнта. Коли клієнтка має приплющену форму голови, майстер має запропонувати їй таку зачіску, щоб ця сплющеність скрадалася. Буває, голова у клієнтки занадто велика або шия коротка, все це необхідно врахувати й ліквідувати за допомогою зачіски. Коли б я мав житлоплощу, то розгорнув би роботу за своєю спеціальністю, але я позбавлений будь-яких умов.



- А де ви живете?



- Я змушений знімати куток в одної старенької. Прописаний я у сестри, але в неї чоловік п’є і палить, і двоє дітей, кімната дванадцять з половиною метрів, але прохідна, один буквально живе на одному, без усякого розподілу. Це створює непридатну, нервову обстановку, тому я зняв квартиру, хоч би і ціною матеріальних втрат.



- А з батьками вам не можна жити?



- З батьком і мачухою? Небажано. Батько заробляє менше, аніж пропиває. Живучи у них, я буду змушений не те що користуватися підтримкою з їхнього боку, а навіть віддавати частину своєї платні батькові на вино, а це мене не влаштовує.





6





Як було сказано, ми з Віталієм зустрічалися щотижня. А працював він повільно, вдумливо, і ми разом проводили досить-таки багато часу. Можна, певне, сказати, що ми потоваришували. Ось його я не відчувала стосовно себе ортогональним. Нам було про що поговорити. Час од часу я допомагала йому в роботі над “планом особистого розвитку” і таки переконала відкласти вивчення Бєлінського на потім. Інколи він приносив спеціальні перукарські журнали - німецькою мовою, англійською, і я перекладала йому текст увесь підряд, аж до реклам і шлюбних оголошень, як-от: “Молодий перукар, 26 років, зріст 168 см, вага 60 кг, хоче одружитися з перукаркою, яка добре опанувала хімічну завивку, не старшу 50 років і яка має власне діло…”



Бувало, я виправляла йому неправильні наголоси; він уважно слухав, і я жодного разу не помітила, щоб він знову зробив помилку. Я навчила його казати “котра година”, замість “скільки годин”, “пів на першу” замість “пів першої”. Зрідка він брав у мене гроші - не багато, карбованців п’ять, десять - і завжди повертав точно, день у день.



Часто він розпитував мене про моїх синів. Мабуть, ця думка його турбувала. Ні-ні та й спитає:



- Ваші сини вчаться?



- Так. Микола вже закінчує, Костя на другому курсі.



- На кого вони вчаться?



- На інженерів. Микола - з автоматики, Костя - з обчислювальних машин.



- Вони самі обрали свою спеціальність чи ви порадили їм?



- Самі обрали.



- А відчували вони труднощі, коли обирали спеціальності?



- Далебі, не знаю. Здається, не відчували.



- А вони добре вчаться, ваші сини?



- По-різному. Старший - нічого, менший - гірше.



- Якби в мене були такі умови, як у вашого сина, я не дозволив би собі погано вчитися.



- Гадаю, так.



Бувало, його цікавили складніші питання:



- Як ви домоглися, щоб ваші сини не стали пліснявою?



- Як домоглася? Я спеціально цього не прагнула.



- Ви проводили з ними бесіди?



- Ні, здається, не проводила…











Я ходила до Віталія, час ішов, і поступово відбувалися деякі зміни.



По-перше, Віталій склав на майстра.



Коли я запитала його про екзамен, він відповів:



- Це навіть не можна назвати екзаменом, так, дурнички. Мої вимоги до себе виходять далеко за межі цього екзамену.



По-друге, з’явилися черги. Не лише перед святами, але і в звичайні дні. І всі тільки до Віталія.



- Віталію, ви набуваєте популярності.



- Мені ця популярність, коли по правді сказати, ні до чого. Я зацікавлений підібрати собі солідну клієнтуру, у якої я міг би щось почерпнути. Мене, наприклад, рекомендували дружині одного маршала. Інша, лікар, приїхала з НДР і привезла бігуді зовсім нового типу. А ці,- він презирливо кивнув у бік черги,- їм що баран, що не баран, однаково.



…Дивно все ж таки міняється психологія в залежності від обставин. Це я кажу ось до чого. Коли я сама чекала біля дверей залу і огрядний майстер у зеленій краватці прийняв когось поза чергою, я кричала і хвилювалась. Тепер я сама проходила до Віталія поза чергою, а ззаду хтось кричав і хвилювався і інколи вимагав книгу скарг. Тоді я дивилася на тих, хто проходив поза чергою, знизу вгору, а тепер на тих, хто стояв у черзі,- згори вниз. Зовсім інший ракурс. Одвічна історія. Ті, хто мають привілеї, бажають їх зберегти, решта - знищити. Мені соромно було своїх привілеїв, і душею я була з тими, хто кричав і хвилювався, однак моє тіло сідало в крісло без черги. Що робити? Часу я мала страх як мало.



- У цієї дами сьогодні доповідь у міністерстві,- сказав одного разу Віталій якійсь занадто настирній дівчині. Очі в неї були сміливі й світлі, наче вода.



- Мало в кого де може бути доповідь. Черга є черга.



Цілком слушно… Душею я була на боці цієї дівчини.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций