Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 12 марта 2015



Видно, щойно рибу ловила, бо мала на собі тільки спідню сорочину, та й то геть промоклу. Вона була молоденька й дуже тоненька, як на острівну дівчину. Мала довгасте личко, високе чоло, а погляд - якийсь полохливий, чудний, аж невидющий, трохи наче в кицьки, а трохи - в немовляти.



- Хто вона така? - спитав я. - Згодилась би.



- Це Ама, - відповів Кейс, підкликав дівчину й заговорив до неї тубільною говіркою. Я не знав, цю він їй каже, та коли він саме щось їй тлумачив, вона скинула на мене оком швидко й несміливо, мов дитина, що ухиляється від ляпанця, тоді знов опустила погляд і всміхнулась. Вона мала величенький рот, а губи й підборіддя незгірш як у статуї, і та усмішка сяйнула й погасла. Далі вона вже стояла, похиливши [63] голову, і слухала до кінця Кейсову мову, відповідала милим полінезійським голоском, дивлячись йому просто в обличчя, а потім уклонилась і відійшла. Трохи того уклону призначалось і мені, але оком вона більш на мене не скинула і не всміхнулась.



- Гадаю, все гаразд, - сказав Кейс, - і ви зможете її взяти. Зі старою я сам домовлюся. Тут можна за брусочок тютюну котру хочете вибрати, - додав він, оскірившись.



По-моєму, та усмішка застрягла в моїй пам’яті, як скабка, бо я відповів гостро:



- А ця на вигляд не така!



- Я не знаю, яка вона, - сказав Кейс. - Мабуть, така, як треба. Держиться самотньо, не ходить із усім кодлом, і взагалі… Ні, ні, ви не думайте, я нічого такого не кажу, Ама золота дівчина.



“Щось він дуже солодко заговорив”, - подумав я, бо це мене здивувало й потішило. А він провадив:



- Я б не був такий певний, що вона за вас піде, та вона сама сказала, що вподобала вас. Вам треба тільки сидіти тихенько, а я вже оброблю матусю, як сам знаю, і приведу дівчину прямо до капітана для шлюбу.



Мені до шлюбу не припікало, і я так і сказав.



- Е, в цьому шлюбі нема нічого страшного, - відказує він. - Вінчає в нас Чорний Джек.



Попереду вже видніла оселя цих трьох білих. Адже негр тут рахується за білого, та й китаєць теж! Дивний звичай, але на островах так воно всюди. Будинок дощаний, з вузенькою хиткою верандою. Крамниця спереду: прилавок, ваги і розкішна викладка товарів - ящик чи два м’ясних консервів, барило сухарів, кілька сувоїв бавовняних тканин, супроти моїх непотріб; єдине, що було в достатньому виборі, так це контрабандні рушниці та спиртне. Ну, коли це єдині мої конкуренти, подумав я, то я тут, на Фалезі, обловлюся незгірше. Справді, одним тільки вони могли мене пере-козирнути: зброєю та трунками.



В задній кімнаті навпочіпки, по-тубільному, сидів на підлозі капітан Рендол, опасистий, блідий, голий до пояса, сивий як голуб, а очі посоловілі. Весь тулуб у нього поріс сивою шерстю, його обсідала мушва. Одна муха сиділа в кутику ока - він не зважав. А москіти бриніли над ним, наче бджоли. Будь-яка охайна людина зразу б викинула його в яму й прикопала. Мене аж замлоїло, і я протверезів, його побачивши, та подумавши, що йому вже сімдесят, та згадавши, що він колись командував судном, і сходив на берег чепурно вбраний, і гнув кирпу по шинках та консулатах. [64] Коли я ввійшов, він спробував підвестись, але нічого з того не вийшло, тому він тільки простяг мені руку й пробелькотів якесь вітання.



- Татусь сьогодні з самого ранку насмоктався, - зауважив Кейс. - У нас тут була пошесть, і капітан Рендол уживає джин для профілактики - адже правда, Татусю?



- Зроду нічого такого не робив! - обурено вигукнув капітан. - Я п’ю джин для здоров’я, містере Як-Пак-Вас, аби відігнати хвороби.



- Все гаразд, Татусю, - сказав Кейс. - Тільки загальмуйтеся вже. У нас сьогодні реєстрація шлюбу - осьде містер Вілтшир хоче ввійти в супрягу.



- З ким? - поцікавився старий.



- З Амою, - відповів Кейс.



- З Амою?! - вигукнув капітан. - Нащо йому та Ама? Він же сюди приїхав трохи охмолостатися, правда? На ‘кого ж дідька йому та Ама?



- Не гарячкуйте, Татусю, - сказав Кейс. - Не ви ж із нею одружуєтесь. І, скільки я знаю, ви їй не хрещений батько й не хрещена мати. По-моєму, містер Вілтшир уже сам знає, чого йому треба.



Потім він вибачився переді мною - мовляв, йому треба піти дещо залагодити з цим одруженням, - і лишив мене самого з цією людською руїною, що була його компаньйоном і (кажучи правду) його дійною коровою. І дім, і крамниця належали Рендолові; Кейс і негр були просто нахлібниками, вони присмоктались до старого, мов ті мухи, а йому це було невтямки. Власне, я не міг сказати нічого поганого про Біллі Рендола опріч того, що мене від нього з душі вернуло і той час, який я пробув у його товаристві, був схожий на страшний сон.



У кімнаті, повній мух, не було чим дихати через жароту, весь дім був брудний, низенький, тісний, стояв у поганому місці, за селищем, де вже починалися джунглі, й був прикритий від пасатних вітрів. Постелі всіх трьох мешканців були просто на підлозі, скрізь валялися брудні каструлі та миски. Меблів ніяких: Рендол, коли його нападав шал, трощив усе на дрізки. Ось там я сидів, попоївши того, що подала мені Кейсова жінка, і там мене цілий день розважав отой напівздохляка, белькочучи бозна-колишні анекдоти та бозна-колишні історії й щоразу хрипко регочучи після них: він наче й не бачив, як я нуджуся. І весь час потрошку цмулив джин. Час від часу він засинав, тоді знову прокидався, скиглив і тремтів - та все допитувався, чому це я хочу взяти Аму. “Хлопче, - казав я собі весь день, - гляди не доживись до отакого паскудства, як оцей стариган”.



Була вже, мабуть, четверта година пополудні, коли задні двері повільно прочинились, і до будинку мало не рачки вповзла якась чудна стара тубілка. Вся аж до п’ят умотана в чорну тканину, з голови звисають сиві патли, обличчя татуйоване - на цьому острові такого не робили; очі великі, блискучі, якісь божевільні. Вона втупила в мене ті очі з виразом побожного захвату, почасти, як я бачив, удаваного. Вона не промовила жодного виразного слова, а все плямкала та цмокала губами і щось голосно мугикала, наче дитина над різдвяним пирогом. Рушила через кімнату просто до мене, а підійшовши, вхопила мене за руку і щось довго муркотіла над нею, ніби велика кицька. Далі щось неначе заспівала.



- Хто вона в біса така? - вигукнув я трошки аж налякано.



- Та це ж Фаавао, - пояснив Рендол і посунувся по підлозі аж у найдальший куток.



- Ви що, боїтесь її? - вигукнув я.



- Я - боюся? - перепитав капітан. - Братку, я просто не хочу п знати! Я їй не дозволяю й потикатись сюди, оце тільки сьогодні терплю, задля твого шлюбу. Це Амина мати.



- Мати то й мати, але що вона виробляє? - спитав я, роздратований, а може, й наляканий більше, ніж я хотів би показати, і капітан відповів, що вона співає мені хвалу, бо я збираюсь одружитися з Амою. - Ну гаразд, бабусенько, - сказав тоді я, примусивши себе засміятися. - Та коли набавишся моєю рукою, скажи.



Вона начебто зрозуміла: пісня її перейшла в крик і урвалась. Жінка порачкувала з будинку - тим самим шляхом, що й увійшла, і, певно, зразу шаснула в джунглі, бо коли я вийшов услід за нею, її вже не видно було.



- Що за химерія! - сказав я.



- Еге, вона химерна почвара, - погодився капітан і, на мій подив, перехрестив голі груди.



- Гей, ви що, папіст? - запитав я.



Він зневажливо пирхнув: який там папіст!



- Баптист наскрізь, - сказав. - Але, братку, папісти теж дещо непогане придумали, хоч би й оце саме. Послухайтесь моєї ради, і коли стрінете Аму, чи Фаавао, чи Вігура, чи будь-кого з того кодла, то візьміть приклад із сутанників і зробіть те, що я зробив. Утямили? - спитав він і знов перехрестився, моргаючи мені посоловілим оком. - Ні, сер! - [66] знову підніс він голос. - Папістів тут нема! - а потім довго викладав мені свої релігійні переконання.



Мабуть, Ама зразу взяла мене за серце, а то я б напевне втік із цього дому на свіже повітря, до чистого моря або на якусь підходящу річку, - хоча, правду кажучи, я вже прихилився до Кейса, та й як би я потім жив на цьому острові, утікши від дівчини в свою весільну ніч?



Сонце вже сіло, небо палало вогнем, уже якийсь час світила лампа, коли повернувся Кейс із Амою і з негром. Ама була одягнена й напахчена, мала на собі куценьку спідничку з найтоншої тапи, що лисніла на бганках куди твоєму шовкові, груди кольору темного меду були оголені, тільки на шию вона наділа кілька разків намиста з зернят та квіток, а за вухами й у волоссі червоніли квітки з гібіску. Вона поводилась достеменно як годиться молодій, була поважна й тиха, і мені аж соромно стало стояти з нею в цьому смердючому домі, перед отим вискаленим негром. Кажу, мені аж соромно стало; бо той блазень надів великий паперовий комірець, книжка, з якої він читав, була якимсь дешевим романом, а його слова в церемонії годі відтворити на папері. Сумління пекло мене, коли ми з’єднали наші руки, а коли вона взяла шлюбне свідоцтво, мені закортіло поламати цю комедію к лихій годині й у всьому їй зізнатись.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций