Жан-Поль Сартр Шляхи свободи: Том 2 - Відстрочення — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 10 марта 2015



 Чийсь пронизливий голос вигукував його ім’я: “Глінка! Мілан Глінка, геть звідси!” Ще хтось наспівував: “Чехи мов блохи в німецькому кожусі!” Каміння заторохтіло по підлозі. Камінець із бруківки розбив дзеркало над коминком, ще один упав на стіл і на друзки розтрощив кавника. Кава розіллялася по скатертині і ледве чутно почала цяпати на підлогу. Мілан притулився спиною до стіни, він дивився на дзеркало, на стіл, на підлогу, а вони знай репетували по-німецькому під вікном. Він подумав: “Вони розілляли мою каву!” й ухопив за спинку стільця. По ньому цебенів піт. Він підняв стільця над головою.

- Що ти робиш? - вигукнула Анна.

- Жбурну його їм у пики.

- Мілане, ти не маєш права! Ти ж не сам!

Він поставив стільця і з подивом глянув на стіни. Це вже була не його кімната. Вони сплюндрували її; червона імла попливла в нього перед очима; він застромив руки до кишень і повторив: “Я не сам. Не сам”. Даніель подумав: “Я сам”. Сам зі своїми кривавими мареннями на тлі цього всеохопного миру. Танки і гармати, літаки, брудні вирви, що вкривають лани, - це всього лиш невеличкий шабаш у його мізках. Ніколи не розколеться цей небосхил; майбуття було тут, спочивало на цих ланах, і Даніель був у ньому, наче той хробак усередині яблука. Єдине майбуття. Майбуття всіх людей, вони творили його власноруч, поволі, цілими роками і не залишили мені в ньому навіть найменшого місця, навіть нікчемного шансу. Сльози люті й безсилля закипіли Міланові в очах, й Даніель обернувся до Марсель: моя дружина, моє майбуття, єдине, що мені залишається, бо світ вирішив обрати Мир.

Попався, мов щур у пастку! Він піднявся на ліктях і дививсь, як пролітають повз нього крамниці.

- Ляжте ж бо! - жалібним голосом сказала Жаніна. - І не крутіться так ввесь час, то туди, то сюди, в мене голова обертом іде.

- Куди вони нас відправлять?

- Кажу ж вам, що не знаю.

- Знаєте, що нас евакуюють і не знаєте куди? Ага, так я вам і повірив!

- Клянуся вам, цього мені не сказали. Не мордуйте мене!

- А хто вам таке сказав? Може, це брехня якась? Ви можете повірити в будь-яку нісенітницю.

- Головний лікар сказав, - неохоче мовила Жаніна.

- І не сказав, куди ми поїдемо?

Візок котився повз рибну крамницю Кюзьє; на нього як стій навалився гострий і прісний запах риби.

- Хутчій! Тут смердить як од дівчинки, що давно не милася!

- Я… я не можу йти швидше. Лялю моя, благаю вас, не метушіться, а то ще знову заробите собі тридцять дев’ять градусів температури. - Вона зітхнула і мовила немов би сама до себе: - Я не повинна була цього вам казати.

- Звичайно! А в день від’їзду мені дали б нюхнути хлороформу чи, може, сказали б, що повезуть на пікнік?

Він знову вклався, тому що вони проїжджали біля книгарні Натьє. Він ненавидів книгарню Натьє з її жовтою брудною вітриною. Крім того, стара завжди стояла у дверях і скрушно сплескувала долонями, коли бачила, як вони проїжджають біля неї.

- Ви трясете мене! Уважайте ж бо!

Мов той щур! Інший міг би підвестися, втекти і сховатися в льоху чи на горищі. А я просто клумак; їм треба тільки прийти і взяти мене.

- А етикетки буде ви клеїти, Жаніно?

- Які етикетки?

- Для перевезення: низ і верх, обережно, шкло, не катувати. Одну ви приклеїте мене на живіт, а другу - на зад.

- Недобрий! - сказала вона. - Недобрий, недобрий!

- Нехай! Звичайно ж, вони відправлять нас поїздом?

- Та певно ж. А ви думали як?

- Санітарним поїздом?

- Та не знаю я! - вигукнула Жаніна. - Не буду ж я вигадувати, кажу ж вам, що не знаю!

- Не кричіть, я не глухий.

Візок раптом зупинився, і він почув, що вона сякається.

- Що це з вами? Ви зупинили візок просто посеред вулиці?..

Колеса знову застукотіли по нерівній бруківці. Він озвався:

- Вони ж нам не раз казали, що не можна їздити потягом…

Над головою знову почулося неспокійне сопіння, й він замовк - боявся, щоб вона не розплакалася. О цій порі вулиці аж кишіли хворими: гарно воно виглядало б, здоровезний хлоп’яга, котрого пхає у візку заплакана доглядачка. Та його враз пронизала несподівана думка, й він не втримався, і процідив крізь зуби:

- Я ненавиджу нові міста.

Вони все вирішили, вони взяли на себе відповідальність за все, у них було здоров’я, сила, вільний час; вони голосували, обирали своїх зверхників, вони були стояни, вони бігали по всіх усюдах зі значущим і заклопотаним виглядом, залагоджували поміж собою долю всього людства і, зокрема, долю тих бідолашних недужих, які скидаються на великих немовлят. І ось результат: війна; догралися-таки! Чому я повинен платити за їхні дурощі? Я ж був недужий, моєї думки ніхто не питав! Тепер вони згадали про моє існування і хочуть затягти мене у своє лайно. Вони ухоплять мене попід руки й попід коліна, скажуть: “Перепрошуємо, вибачте, ми воюємо” і покладуть мене в кутку, мов купу гайна, щоб я не зважився стати на заваді їхній грі у винищення. І раптом з вуст його злетіло запитання, котре він уже з півгодини тримав у собі. Вона була надто вже щаслива, й тим гірше: цього разу треба було, щоб воно прозвучало.

- Ви… нас будуть супроводжувати медсестри?

- Так, - відказала Жаніна. - Декотрі.

- І… і ви?

- Ні, - відказала Жаніна. - Не я.

Він затремтів і хрипким голосом поспитався:

- Ви нас покидаєте?

- Мені призначили у шпиталь Дюнкерка.

- Гарно, гарно! - сказав Шарль. - Всі медсестри варті одна одної, еге?

Жаніна не відповіла. Він трохи звівся і роззирнувся довкруги. Голова його хилиталася то ліворуч, то праворуч, це дуже стомлювало, й у глибині очей відчувався сухий щем. Назустріч котився візок, якого пхав високий елеґантний дідуган. На каталці лежала молода жінка з порожнім обличчям і золотими косами; ноги її укривало прегарне хутряне манто. Вона мимохідь зиркнула на нього, закинула голову назад і пробурмотіла декілька слів просто у схилене над нею обличчя старого добродія.

- Хто це? - поспитався Шарль. - Я вже давно її бачу.

- Не знаю. Здається, це акторка з мюзик-голу. Вона втратила ногу, а потім і руку.

- Знає вона?

- Про що?

- Я хочу сказати, хворі знають?

- Жодна душа не знає, лікар заборонив про це розповідати.

- Шкода, - посміхаючись, мовив він. - Може, вона була б не така гордовита.

- Ану покропіть “Флі-Токсом”, - звелів П’єр, заглядаючи у фіякр. - Тут смердить комахами.

Араб слухняно попирхав інсектицидом на білі чохли й подушки сидінь.

- Ну от, - сказав він.

П’єр насупив брови.

- Гм!

Мод поклала йому долоню на вуста.

- Цить, - цить сказала вона. - Цить, цить! Отак добре.

- Гаразд. Але якщо ти наберешся бліх, то нарікай на себе.

Він простягнув їй руку, допомагаючи сісти в фіякр, а тоді й сам сів біля неї. Від тонких пальців Мод його долоня пашіла живим і сухим жаром: вона завжди була грохи гарячкова.

- Провезіть нас довкруг кріпосних валів, - сухо звелів він.

Що й казати, вбогість робить людину простакуватою. Мод була простакувата. Він страх як не любив оте панібратство, яке пов’язувало її з кучерами, носіями, ґідами, служниками у кав’ярнях: вона завжди була на їхньому боці, й коли їх ловили на гарячому, то завжди робила так, що їм вибачали їхні провини.

Кучер стьобнув коняку батогом, і повіз, зарипівши, рушив з місця.

- Що за ридвани! - зареготався П’єр. -  Завжди боюся, що в них переламається вісь.

Мод вихилилася з повоза й роззиралася довкруги своїми поважними доскіпливими очима.

- Це наша остання прогулянка.

- А так, - відказав він. - Таки-так.

Її охопили поетичні почуття, адже це остатній день і завтра ми сідаємо на корабель. Воно дратувало, проте її зосередженість він зносив легше, ніж її веселощі. Вона була не дуже гарна, тож коли їй хотілося здаватися ґраціозною чи жвавою, це відразу ж призводило до лиха. Цього вже задосить, подумав він собі. Ще один день завтра і три дні подорожі; а далі Марсель, бувайте здорові, кожен піде своєю дорогою. Добре, що він забронював спальну каюту першого класу: ті чотири жінки подорожували третім класом; він запросить її до себе, якби йому раптом захотілося її, та сама вона ніколи не насмілиться, скромниця така, піднятися в перший клас, поки її не приведеш.

- Ви замовили собі місця в автобусі?

Мод трохи знітилася.

- Під кінець ми не їхатимемо автобусом. Нас повезуть автом до Касабланки.

- Хто це?

- Знайомий Рюбі, один дуже люб’язний старий добродій, з ним ми зробимо гак через Фес.

- Шкода, - ввічливо відказав він.

Фіякр виїхав із Марракеша і поїхав европейською частиною міста. Перед ними лежав величезний спалений сонцем пустир, там валялися порожні каністри й консервні бляшанки. Повіз котився поміж високими білими цегляними коробками з блискотливими шибами; Мод наділа темні окуляри, П’єр ледве мружився від сонця. Ті цегляні коробки, обачно розміщені одна біля одної, нітрохи не скрадали пустелю; якщо повіє вітер, вони полетять геть.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций