Робіндранат Тагор Вірші в перекладі Миколи Бажана

Розміщено Шкільні твори в 8 марта 2015



Рабіндранат Тагор

Вірші в перекладі Миколи Бажана



Перекладач: М. Бажан

Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975









Жебрачка







Жебрачкою тебе я

  любовно називаю,

О Земле, найдорожча

  ти в ніжності твоїй!

Я болю наглий напад

  у серці відчуваю,

Коли твій усміх бачу

  ласкавий і сумний.

З грудей своїх щедротних

  ти точиш кров до краю,

Щоб немовлят наситив

  живлющий цей напій,

І ти глядиш дитину,

  шукаєш їй розмаю,

Але нектару щастя

  не можеш дати їй.

Всі квіти й аромати,

  всі барви небокраю

Приносиш, щоб складався

  палац життя ясний,

Та раю не створила,

  лиш обіцянку раю,

Не довершивши й досі

  труд безконечний свій.

Тому твої красоти

  марніють так з одчаю,

Тому так ніжно-сумно

  хмарніє образ твій.











Коли мине сто літ







Коли мине сто літ од нинішніх часів,

Хто будеш ти, читальнику уважний

Моїх віршованих рядків,

Коли мине сто літ од нинішніх часів?



Бодай одну малу частину

Відради ранків цих,

І цвіт сьогоднішній, і співанку пташину,

І крові зашумілий біг

Чи я тобі зумію передати,

Щоб ти відчути їх здолів,

Коли мине сто літ од нинішніх часів?



Зведись і двері відчини на південь,

І задивись у вранішню блакить,

І, мріями глибокими сповившись,

Подумай так в цю мить:

Одного разу років сто назад

Зійшов з небес, пройнявши серце світу.

Великий трепет, мов солодкий чад.

На крилах несучи пергу і запах цвіту,

П’янкий, весінній, вільний од завад

Південний вітер налетів раптово

І землю вбрав у барви пишних шат.

До тебе за сто літ

Прийшов поет у світ.

І він слова примусив розвиватись,

Неначе квіти, сповнені принад.

Одного разу років сто назад.



Коли мине сто літ од нинішніх часів,

Хто буде той поет, що у твоєму домі

Почне свій спів?

В його пісні я хочу щедро влити

Весни сьогоднішньої вранішні привіти,-

Нехай звучить у дні твої весінні

Весни моєї радісний мотив,-

Він буде в трепеті сердець, в джмеля новім бринінні,

Він буде в шелесті лісів,

Коли мине сто літ од нинішніх часів.



1895











Герой







Ти уяви собі: на чужині

Випало з мамою їхать мені.

Мати сидить в паланкіні всі дні,

Зором блукаючи десь вдалині,

Я ж на рудому гарцюю коні.

Кінь б’є копитом об висохлий діл,

І розпливається по стороні

Збитий червоною хмаркою пил.



Сонце сідає. Смеркає навкруг,

Їдемо ми низиною крізь луг.

Глухо й безлюдно. Пустеля німа.

Глянеш навколо - нікого нема.

Мати неначе й злякалась сама:

“Де ми? Куди нас оце привело?”

Я їй кажу: “Не лякайся, о ма!

Бачиш - ручай. Десь близенько й село”.



Луг застелила колюча трава,

Крізь чагарник в’ється стежка крива.

В полі ніде ні телят, ні корів:

Певне, пастух до села їх повів.

Ми заблукали поміж чагарів,-

Як розшукати дорогу в імлі?

Матінка шепче тривожні слова:

“Що за багаття горить віддалі?”

Враз чую вигук: “Харе-ре-ре-ре!”

Крик цей розбійницький вуха дере.

Мати сховавшись у свій паланкін,

Плаче і молиться навперемін.

Слуги втекли,- не лишивсь ні один,

Кинули нас боягузи в біді.

Я до матусі промовив тоді:

“Мамо, не бійся! З тобою твій син!”



Люті, кошлаті, з киями біжать,

Довгі сережки на вухах висять.

“Стій! - я гукаю нападникам.- Стій!

Краще звідсіль утікайте мерщій,

Доки з мечем я не кинувся в бій,-

Ваше життя оцей меч відбере!”

Зграя, почувши мій оклик гучний,

Суне із ґвалтом: “Харе-ре-ре-ре!”



Мати благає: “Мій сину! Спинись!”

Я їй кажу: “Ти лишень подивись”.

Сміло пускаю вперед скакуна,

Меч мій дзвенить, аж несеться луна.

Мамо! Була оця битва страшна!

В тебе і глянуть не вистачить сил,

Скільки людей покотилось на діл,

Скільки голів розрубав я навпіл!



Проти розбійників бивсь я один.

Мамо! Ти думала: згинув твій син,

Він же, спітнілий, замащений в кров,

Як переможець до тебе прийшов.

Вийшла тоді з паланкіна ти знов,

Стала мене цілувать і хвалить:

“Щастя, що був ти зі мною в цю мить,

Бо не попала я в лапи страхіть”.



В світі стається подій без кінця,-

Чом же не сталась подія оця?

От би я людям її розповів! -

Брат мій скричав би: “Аж дивно це чуть!

Звідки у хлопчика сила така?”

Інші промовили б: “Щастя, що в путь

Мати з собою взяла малюка”.











Свята земля Індії







Глянь, о душе моя,- ось жадана земля,

Ось земля споконвічна прочан.

Глянь на Індію ти, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.



Тут побожно спинись, руки звівши увись,

І людині, як богу, вклонись,-

Кращим словом пісень, вищим зльотом натхнень,

Слав людину ти завше і скрізь.



Ось безмежжя долин, де річок в’ється плин,

Ось замислених гір караван.

Глянь на Індію ти, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.



Невідомо - звідкіль, валом юрб, наче хвиль,

Лився в Індію людський потік,-

Він ішов звіддалік і губився навік

В океані, як паводок рік.



Тут арійці були, неарійці ішли,

Тут китаєць, і гуни, і патан,

І племен скіфських рід, і могол, і дравид

Позливались в один океан.



А тепер Захід сам біля наших став брам,-

Чи повірим його ми дарам?

Дасть та й візьме назад, запровадить свій лад

І насильство вживе, і обман,

Щоб на Індію йти, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.



Хто приходив сюди вічним шляхом орди

З гуком битв і пісень бойових

Крізь пустель дикий шир, крізь ущелини гір,-

Голоси їх і вигуки їх.



Всі вони - у мені, наче луни грізні,

Оживають, живуть самохіть.

Гомін їх голосів - дивовижний їх спів

В шумі крові моєї звучить.



Віна Рудри1! Ти грай, ти заграй, не змовкай!

Ті, які зневажають наш край,

Теж колись у свій час мирно прийдуть до нас,

До великого кола краян,

Тут, у Індії цій, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.



Тут за давніх сторіч пролунав віщий клич.

Заповітне провіщення - “ом”2.

Як єство молитов, клич по людях пройшов,

Задзвенів по країні кругом.



Став збиратися тут різних вір різний люд

І багаття одне розпалив,

Зрікся розбрату й чвар і майбутньому в дар

Серце спільне й велике створив.



Храм братерства оцей і тепер для людей

Не замкнув своїх світлих дверей,-

Хай прочанин ввійде і тут ниць упаде

Для достойних благань і пошан,

Тут, у Індії цій, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.



Глянь, як зводиться дим над багаттям стрімким,-

Пломінь нашого горя встає.

Від багаття не йди, бо весь пломінь біди

Мусить винести серце твоє.



Стерплять наші серця жар біди до кінця,

Спільна клятва єднає юрбу:

Ми байдужість і страх подолаєм в серцях,

Ми потопчем образу й ганьбу!



Зникне горе й одчай, для біди прийде край,

І життя розпочнеться розмай.

Тьму прогнавши нічну, мати встане зі сну,

Ступить радо на рідний свій лан,

Тут, у Індії цій, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.



І на матері клич племена всіх наріч,

Люди різних говірок і рас,

І англійці в цей час з мусульманами враз

Поприходять, вітаючи нас.



Мусиш, брахмане3, ти вкупі з іншими йти,

Руку брата затисши в своїй,

І ти, парію, теж разом з ними прийдеш,

Бо мине час принижень тяжкий.



Мати кличе сюди,- не барися, іди,

В монгол-гхоті4 всім стане води.

Б’є святе джерело, щоб омити чоло

Всіх прочан, що зійшлись в дружній стан

Тут, у Індії цій, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.



1910



————————-

1 Віна - музичний струнний інструмент.

Рудра - один з образів бога Шіви.

2 “Ом” - священне слово, проказуване

На початку молитви.

3 Брахман - найвища, а парій - найнижча каста в Індії.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций