Ернест Теодор Амадей Гофман Золотий горнець. Казка з нових часів — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 4 марта 2015



Анзельм знепритомнів. А коли знову прийшов до пам’яті, то лежав на своїй убогій постелі, а перед ним стояв проректор Паульман і казав:



- І що це ви за коники викидаєте, скажіть мені ради всіх святих, любий пане Анзельме?





ВІГІЛІЯ ТРЕТЯ



Відомості про родину архіваріуса Ліндгорста. Сині очі Вероніки. Реєстратор Гербранд

- Дух споглянув на воду, і тоді вона зануртувала, зашуміла в пінявих хвилях, заревіла й ринула в безодню, яка розверзла свою чорну пащу, щоб захланно її поглинути. Наче горді переможці, підняли гранітні скелі вгору свої вкороновані шпилями голови, захищаючи долину, поки сонце не прийняло її в своє материнське лоно й не огорнуло палким промінням, немов у гарячих руках плекаючи і гріючи її.

Тоді прокинулись із глибокого сну тисячі зародків, що дрімали під пустельним піском, і простягли свої зелені листочки й стебла до материного обличчя; і квітки, сміючись, як діти, спочивали в чашечках та бруньках, ніби в зелених колисках, аж поки, збуджені матір’ю, не прокинулись і не вбралися в променисті шати, які матуся, їм на втіху, оздобила тисячами розмаїтих барв. Але посеред долини височів чорний пагорок, що здіймався й опускався, наче груди людини, зворушеної палкою жагою. Із безодні виривалися випари і, збираючись у величезні хмари, злісно намагались огорнути материне обличчя. А вона викликала буревія, що пройшов поміж них, руйнуючи все. І коли чистий промінь [38] знову торкнувся чорного пагорка, він, сповнений захвату, випустив чудову вогненну Лілею, що розкрила свої прекрасні пелюстки, немов чудесні уста, щоб сприйняти солодкі материні поцілунки. Тоді з’явилось у долині блискуче світло - це був юнак Фосфор. Його зустріла вогненна Лілея і, охоплена палким нестримним коханням, почала благати: “Будь моїм вічно, прекрасний юначе, бо я кохаю тебе і загину, коли ти мене покинеш!” Сказав тоді юнак Фосфор: “Я хочу бути твоїм, прекрасна квітко, але тоді тобі доведеться покинути, як невдячній дитині, батька й матір, доведеться забути своїх подруг, ти забажаєш стати величнішою і могутнішою за все, що тепер, як рівня тобі, радіє з тобою. Пристрасть, що тепер цілющо зогріває все твоє єство, розбившись на тисячі променів, буде тільки тебе мучити й мордувати. Бо почуття викличе нове почуття, і найбільша втіха, що запалить у тобі іскра, кинута мною, стане безнадійним болем, в якому ти загинеш, щоб відродитися в новому образі. Ця іскра - думка”. - “Ах, - благала Лілея, - хіба ж я не можу бути твоєю в тому жару, що в мені пашить? Хіба ж я палкіше тебе кохатиму, ніж тепер, хіба зможу дивитись на тебе так, як тепер, коли ти мене знищиш?” Тоді юнак Фосфор поцілував її, і, немов пронизана світлом, вона спалахнула полум’ям, з якого вийшла інша істота, що, швидко покинувши долину, полинула в безмежні простори, не дбаючи ні за подруг юності, ні за коханого юнака. А він оплакував утрату коханої, бо його ж привела в ту самотню долину тільки безмежна любов до прекрасної Лілеї, і гранітні скелі схилили свої голови, співчуваючи юнаковому горю. Але одна з них відкрила своє лоно, і звідти вилетів, зашумівши крильми, чорний дракон і сказав: “Мої брати, метали, сплять там, усередині, а я завжди бадьорий і веселий і хочу тобі допомогти”. Ширяючи вверх і вниз, дракон нарешті схопив істоту, яка виникла з Лілеї, поніс її на пагорок і обійняв своїми крильми, і з неї знов стала Лілея. Але невідступна думка розривала їй душу, і любов до юнака Фосфора перейшла в пекучий біль, від якого, овіяні отруйними випарами, зів’яли і вмерли квітки, що так раділи, поглядаючи на них. Юнак Фосфор одягнувся в блискучий обладунок, що вигравав тисячами різнобарвних променів, і став на поєдинок з драконом. Той своїми чорними крильми бив об юнаків панцир так, що він аж дзвенів; від того могутнього дзвону знов ожили квітки і, немов барвисті пташки, запурхали навколо дракона; врешті той знесилів і щез у глибинах землі. Лілея була звільнена. Юнак Фосфор обійняв її, повний палкої жаги небесного [39] кохання, і всі квітки, ба навіть високі гранітні скелі, почали славити її радісним співом як королеву долини.



- Дозвольте, та це ж тільки орієнтальна пишномовність, шановний пане архіваріусе, - сказав реєстратор Гербранд, - а ми вас просили розповісти нам, як ви часто робите, про ваше дуже цікаве життя, ну і трохи про ваші пригоди під час мандрів, але тільки щось правдиве.



- Ну й що ж, - сказав архіваріус Ліндгорст, - те, що я вам оце розповів, - найправдивіше з усього, що я можу вам сказати, добрі люди, і стосується певною мірою і мого життя. Бо я родом саме з тієї долини, і вогненна Лілея, що стала наприкінці королевою, - моя пра-пра-пра-прабабу-ся, а тому я, власне кажучи, - принц.



Усі зареготали.



- Еге ж, смійтеся на здоров’я, - повів далі архіваріус Ліндгорст. - Усе те, що я розповів, і то лише загально, може вам видатися безглуздою химерою, а проте це не якась нісенітниця чи вигадка, а щира правда. Та коли б я знав, що ця любовна історія, якій я завдячую своїм походженням, так мало вам сподобається, то я б краще розповів деякі новини, що про них учора довідався від свого брата.



- Що? Як? То у вас є брат, пане архіваріусе? Де ж він? Де живе? Також на державній службі чи, може, вчений без постійного місця праці? - так питали його з усіх боків.



- Ні, - відповів архіваріус байдуже і спокійно, беручи пучку табаки. - Він ступив на погану дорогу - подався в дракони.



- Як ви зволили сказати, найшановніший пане архіваріусе? - перепитав реєстратор Гербранд. - У дракони?



- У дракони? - залунало з усіх боків.



- Атож, у дракони, - підтвердив архіваріус Ліндгорст. - З розпачу. Ви знаєте, панове, що мій батько недавно помер - щонайбільше триста вісімдесят п’ять років тому, і через те я ще й досі ношу жалобу. Він заповів мені, своєму улюбленцеві, розкішний онікс, якого дуже хотів мати мій брат. Ми так непристойно з ним сварилися біля батькової труни, що небіжчикові аж терпець урвався, він схопився

І потурив сходами мого лихого брата. Той так розсердився, що пішов негайно в дракони. Тепер він живе в кипарисовім гаю біля самого Туніса і стереже там славнозвісний містичний карбункул, на який зазіхає один шибайголова з некромантів, що мешкає тепер на літній дачі в Лапландії. Тому брат може відлучатися лише на якихось чверть години, коли некромант доглядає у своєму саду саламандрові грядки, і [40] тоді швиденько розповідає мені всі новини, які стались у верхів’ях Нілу.



І вдруге всі присутні зареготали, але студентові Анзель-му стало якось моторошно, і він не міг глянути в нерухомі, поважні очі архіваріуса Ліндгорста, щоб внутрішньо не здригнутися, сам не знаючи від чого. Особливо ж дивно діяв на нього грубий, металевий голос архіваріуса Ліндгорста, що ніби заморожував його.

Мети, задля якої реєстратор узяв його з собою до кав’ярні, здавалось, неможливо було осягнути. Після лихої пригоди перед домом архіваріуса Ліндгорста студент Анзельм ніяк не зважувався навідатися туди вдруге, бо був глибоко переконаний у тому, що лише випадок урятував його коли не від смерті, то від божевілля.

Проректор Паульман саме проходив вулицею, коли він непритомний лежав перед дверима, а якась стара жінка, поставивши вбік свого кошика з пиріжками та яблуками, поралась біля нього. Проректор Паульман негайно викликав ноші й наказав перенести його додому.



- Хай думають про мене все, що хочуть, - сказав студент Анзельм, - хай навіть вважають за дурня, хай! Але з молотка на дверях шкірилось тоді на мене проклятуще обличчя відьми з-під Чорної брами. Що потім сталося, краще не говорити, але якби я опритомнів і побачив над собою стару відьму з яблуками, - бо стара, що поралась коло мене, була саме вона, - то зі мною вмить стався б удар або я б збожеволів.



Хоч як переконували його проректор Паульман та реєстратор Гербранд, хоч як доводили, що то була просто перекупка, все марно, і навіть синьоока Вероніка не спромоглася розвіяти глибоку задуму, в яку він поринув. Його й справді вважали тепер за причинного й почали шукати засобів, як би його розважити. На думку реєстратора Гербранда, йому ніщо б так не помогло, як праця в архіваріуса Ліндгорста, а саме - копіювання манускриптів. Треба було тільки якось познайомити його з архіваріусом Ліндгорстом, а оскільки реєстратор Гербранд знав, що той майже кожного вечора відвідує одну відому кав’ярню, то й запросив студента Анзельма випити з ним у тій кав’ярні на його ж, реєстраторові, гроші по склянці пива та викурити люльку, щоб так чи інакше познайомитися з архіваріусом і домовитися з ним про копіювання манускриптів, на що студент Анзельм вдячно погодився.



- Бог вас винагородить, дорогий реєстраторе, коли ви якось напоумите цього хлопця, - мовив проректор Паульман.



- Бог вас винагородить, - і собі сказала Вероніка, підводячи побожно вгору очі й палко думаючи про те, що студент [41] Анзельм уже й тепер дуже приємний юнак, хоі і не сповна розуму!



І коли архіваріус Ліндгорст, із капелюхом і паличкою в руці, хотів уже вийти з кав’ярні, реєстратор Гербранд швидко схопив студента Анзельма за руку і, заступаючи дорогу архіваріусові, промовив до нього:



- Найшановніший пане таємний архіваріусе, ось студент Анзельм, який, маючи великий хист до каліграфії і малювання, хотів би копіювати ваші рідкісні манускрипти.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций