Томас Манн Тоніо Креґер

Розміщено Шкільні твори в 4 марта 2015



Томас Манн

Тоніо Креґер



Перекладач: Євген Попович

Джерело: З книги: Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі (укладач Б. Я.Бігун). Посібник для 11 класу.- К.:”Навчальна книга”, 2002.











Зимове сонце над тісним містом здавалося за суцільною заслоною хмар тільки молочно-білястим, бляклим сяйвом. У вузеньких вуличках між будинками зі стрімкими дахами було мокро й вітряно, часом падав ніби м’який град - не крига й не сніг.



Уроки в школі, скінчилися. Школярі ватагами сипнули на бруковане подвір’я і далі крізь гратчасту хвіртку на вулицю, де швидко розходились хто праворуч, а хто ліворуч, поспішаючи на обід. Старші з гідністю притискали лівою рукою до плеча книжки, а правою вимахували, змагаючись з вітром; дрібнота весело бігла підтюпцем, так, що з-під ніг летіла на всі боки снігова каша, а шкільне причандалля торохтіло в ранцях із тюленячої шкіри. Але всі - і великі, й малі, - з глибокою шанобою в очах скидали кашкети перед вотановим капелюхом і юпітеровою бородою старшого вчителя, що статечно крокував до виходу…



- Ну, скоро ти, Гансе? - спитав Тоніо Креґер, який давно вже чекав на вулиці; усміхаючись, він рушив назустріч приятелеві, що саме з’явився з хвіртки, і, захоплений розмовою з іншими товаришами, хотів уже йти з ними.



- А що таке? - спитав той і глянув на Тоніо. - Ага, справді. Ну, ходімо, трохи погуляємо.



Тоніо замовк, і очі його посмутніли. Невже Ганс забув і аж тепер згадав, що вони домовлялися сьогодні пройтися вдвох по місту? А сам він майже цілий день радісно очікував на цю хвилину!



- Ну, бувайте! - сказав Ганс Гансен товаришам. - Я ще трохи погуляю з Креґером.



I вони завернули ліворуч, тимчасом як решта всі рушили праворуч.



Ганс і Тоніо могли пройтися після уроків, бо нікуди не поспішали, - вдома в них обідали аж о четвертій годині. Їхні батьки були великі купці, займали державні посади і мали неабиякий вплив у місті. Гансенам уже протягом кількох поколінь належали просторі склади дерева внизу над річкою, де могутні механічні пилки свистіли й сичали, розтинаючи колоди. А Тоніо був сином консула Креґера, чиї лантухи зерна, позначені чорним, широким фірмовим тавром, візники день у день возили вулицями і чий великий старий предківський будинок був найрозкішніший у цілому місті. Приятелям раз по раз доводилося скидати кашкети, зустрічаючись із знайомими, а дехто й перший вітався з чотирнадцятирічними хлопцями…



В обох ранці з книжками були закинуті через плече, і обоє були добре й тепло вдягнені: Ганс - у короткий бушлат, поверх якого на плечі й на спину спадав широкий синій комір матроски, а Тоніо - в пальто під пояс. Ганс був у данському матроському кашкеті з короткими стрічками; з-під кашкета вибивався білий, як льон, чуб. Хлопець був на диво вродливий і ставний: широкоплечий, вузький у стегнах, з ясним, відвертим поглядом сіро-блакитних очей. А в Тоніо зі смаглявого, по-південному різко окресленого обличчя під круглою хутряною шапкою темні, ледь підведені блакитними тінями очі дивилися на світ мрійливо і трохи несміливо… Рот і підборіддя в нього були незвичайно м’якої форми. Йшов він розхристано й нерівно, тимчасом як Гансові стрункі ноги в чорних панчохах ступали так пружно й чітко…



Тоніо мовчав. У нього було тяжко на серці. Насупивши розгонисті брови, витягши губи, наче збираючись свиснути, й схиливши набік голову, він дивився кудись удалину. Для нього були характерні ця постава й цей вираз обличчя.



Раптом Ганс узяв Тоніо під руку і скоса глянув на нього: він дуже добре знав, чого той такий похмурий. I хоч Тоніо якийсь час мовчав, на серці в нього зразу полегшало.



- Я не забув, Тоніо, - мовив Ганс, дивлячись під ноги, - я тільки думав, що сьогодні вже нічого не вийде, бо дуже мокро і вітряно. Мені-то байдуже, я холоду не боюся, але ти молодець, що все-таки дочекався мене. А я вже сердився, думав, що ти пішов додому…



Все тіло в Тоніо радісно затремтіло від цих слів.



- Ну, то давай пройдемо валами! - зворушено сказав він. - Млинарським і Гольштинським, і таким чином я тебе проведу додому. Нічого, що назад я йтиму сам, не біда! Іншим разом проведеш ти мене.



Власне, він не дуже вірив Гансові, бо добре відчував, що для того ця прогулянка й наполовину не така важлива, як для нього самого. Але бачив: Ганс кається, що забув про домовленість, і прагне помиритися. А Тоніо аж ніяк не хотів ухилятися від примирення…



Річ у тім, що він любив Ганса Гансена і вже чимало через це вистраждав. Той, хто дужче любить, завжди в підлеглому становищі і мусить страждати, - душа чотирнадцятирічного хлопця вже засвоїла від життя цю просту й жорстоку науку; але він був так створений, що задоволено відзначав цей досвід, ніби внутрішньо занотовував його, навіть до певної міри радів йому, хоч сам ніколи ним не керувався і ніяких практичних висновків з нього не робив. Така вже в нього була натура, що ця наука здавалася йому куди важливішою і цікавішою за ті знання, які він мусив опановувати в школі; навіть під час уроків, у класі з готичним склепінням, він здебільшого віддавався думкам про цей свій життєвий досвід, намагаючись якнайповніше його відчути й обміркувати. I серце його сповнювала така ж радість, як тоді, коли він ходив по кімнаті зі скрипкою (бо він грав на скрипці), видобуваючи з неї найніжніші звуки, на які тільки здатна була його рука, і ті звуки зливалися з хлюпотом водограю, що весело витанцьовував у садку, під розлогим гіллям старого горіха…



Водограй, старий горіх, скрипка й морська далечінь Балтійського моря, літні мрії якого йому вдавалося підслухати під час канікул, - ось те, що він любив, чим, так би мовити, себе оточував, серед чого проходило його внутрішнє життя і що дуже добре вкладалося у вірші. I справді, все це раз по раз оживало у віршах, які часом складав Тоніо Креґер.



Чутка про те, що в Тоніо Креґера є зошит із його власними віршами, поширилася через його ж таки необачність і дуже зашкодила йому в очах шкільних товаришів і вчителів. З одного боку, синові консула Креґера здавалося, що ганити людину за віршування - нерозумно й підло, і він зневажав за це товаришів і вчителів, які вже й так викликали в нього відразу своїми поганими манерами: він напрочуд швидко помічав усі їхні вади. А з другого боку, він і сам був такої думки, що писати вірші соромно, майже непристойно, і до певної міри погоджувався з тими, хто засуджував його. I все ж таки це не могло його спинити, він писав їх далі…



Оскільки він дома гайнував час, а в школі був забарливий, неуважний і на поганому рахунку в учителів, то завжди приносив додому найгірші оцінки, що дуже сердило й журило його батька, високого, ошатно вбраного добродія з задумливими блакитними очима і неодмінно з польовою квіткою в петельці. Зате мати Тоніо, його вродлива, темноволоса мати, що звалась Консуело і взагалі була зовсім не схожа на інших дам у місті, - батько привіз її колись із країни, розташованої в самому низу географічної карти, - мати нітрохи не переймалася його оцінками…



Тоніо любив свою смагляву, палку матір, яка так чудесно грала на роялі й на мандоліні, і радів з її байдужості до того, що в нього все інакше, ніж у людей. Та водночас Тоніо відчував, що в батьковому гніві куди більше гідності й самоповаги, і хоч як той лаяв його, він був у глибині душі згоден з ним, а веселу байдужість матері вважав трохи несолідною. Часом він думав десь так: “Хай я вже який є, такий є, недбалий, упертий, думаю про те, що нікого більше не цікавить, не хочу й не можу виправитися. Принаймні за це мене треба лаяти й карати, а не відбуватися музикою та поцілунками. Ми ж не цигани із зеленого шатра, а порядні люди, консул Креґер, родина Крегерів…” Не раз він навіть питав себе: “Чому я не такий, як усі, не ладнаю зі світом, дратую вчителів, не можу зійтися з товаришами? Адже вони добрі учні, те, що звуть “золотою серединою”. Вчителі їм не здаються смішними, вони не пишуть віршів і думають тільки про те, про що належить думати і що можна висловити вголос. Якими вони, мабуть, відчувають себе порядними, геть з усім і з усіма згідними! I як це, мабуть, приємно… А хто я такий і що зі мною буде далі?”



Ця звичка Тоніо міркувати про себе і про своє ставлення до життя грала неабияку роль у його любові до Ганса Гансена. Він любив Ганса найперше за його красу, а ще тому, що той у всьому був його цілковитою протилежністю. Ганс чудово вчився, а крім того, мав здорову, веселу натуру, їздив верхи, захоплювався гімнастикою, плавав як риба і був загальним улюбленцем. Учителі ставилися до нього майже ніжно, називали його на ім’я і всіляко виявляли йому свою прихильність, товариші запобігали перед ним, чужі люди, - і чоловіки, й жінки, - спиняли його на вулиці, гладили по білявому чубові, що вибивався в нього з-під данського матроського кашкета, й казали:



- Добрий день, Гансе Гансене, який же в тебе гарний чуб! Ну як, ти ще й досі перший учень у класі? Молодець! Вітай своїх тата й маму.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций