Покальчук Юрій Володимирович Безмежність — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 1 марта 2015



Що би не трапилось, а кожному із нас, підростаючих у дорослість, хочеться мати авторитет у класі якнайбільший.

Час від часу я утинав щось таке, що дивувало моїх однокласників і змушувало дивитись на мене із певною повагою, але це теж приписували моєму дивному характерові.

Отак от ми йшли колись цілою зграйкою по мосту через Стир, і раптом мені стрельнуло — ану, хто зможе пройти по перилах моста, отак от просто по краю.

Ніхто не наважився, а я виліз і пішов собі просто, а внизу було до води не менш як десять метрів, і квітень був надворі — не літо. Всі мовчали напружено, поки я йшов, і коли зістрибнув укінці на землю, Славко сказав — ну, ти точно псих якийсь ненормальний, а якби впав на тверде, то вбився би зразу, або хребта би зламав, якби погано у воду, впав, і втонув би враз, як камінь пішов би на дно. I навіщо це…

Але всі розуміли, що йому слабо отак зробити, і тому він мене й під’юджує.

А я й не дуже боявся, я просто знав, що пройду і пройшов.

Чимало потім говорив я на цю тему з Льонею, саме про авторитет, про себе, про те, як мені поводитись у загоні. Бо ж не хотілося виглядати малим, а воно ж таки так і було, хоч на завдання я ходив з усіма разом, як дорослий. Більше того, я не раз вибирався у містечка, перевдягнений у простішу цивільну одежу, видивляючись за фашистськими машинами, та вивідуючи, що й де в них стоїть. Ризик завжди був, часом більший, ніж у дорослих, всі це знали.

Але в якихось інших ситуаціях в загоні однаково на мене дивились, як на хлопчака, яким я і був, але вже і не був, в усіх можливих значеннях цих слів. Hi, з жінкою я ще не спав, звичайно, не до того було зараз, але ввижалися мені пишні перса і круті жіночі стегна вже не раз при моїх самотніх вправах, і я почував, що скоро прийде і мій час любити жінок, я вже любив їх, я хотів їх, я хотів бути з ними, і подумки вже був.

Я розповів Льоні і про ту розмову з Остафійчуком, і багато чого він пояснив мені. Я важко спромагався осмислити своє відношення до світу і його відношення до себе. Це не мої слова були, а Льоніни, і я запам’ятав їх і зрозумів, і не раз про них думав. Хто я, що я роблю, як я живу, як хочу жити, що взагалі означають бажання людини, її любові й нелюбові, що то може означати. Але про те, що стосувалося чоловіка і жінки, про статеві зносини, я з Льонею говорити не наважувався, хоч і дуже хотів, бо так багато хотілося розпитати, та якось не виходило, отже тут я був сам і мусив думати.

Бо що тільки у нас не говорили про оте, про що з дорослими не говорять.

Приходить якось Славко Остафійчук у клас, весь такий таємничий — щось знає.

Ми довколо нього на перерві — ну, кажи!

А він — а ви знаєте, що хто багато дрочить, у того волосся на долонях починає рости. Всі несамохіть позирнули собі на долоні — і Славко розреготався, і всі зареготали, а впали всі ті кпини на мене, бо я найпомітніше зиркнув собі на долоню.

А ще казали, що від цього можна збожеволіти, що дітей не буде, що сухоти заробиш і всякого такого багато різного.

Я й досі не знаю, що правда, а що ні.

Я собі скільки разів казав — все, більше не буду. Але то завжди після, коли вже скінчив і охолов. А тут пройде день-другий і раптом тебе як прихопить, що аж між ногами десь у глибині свербить, майже болить, так хочеться виплеснутись, що хоч на поміч волай, ну і не витримую, і виплескуюсь черговий раз. Отож, кому таке от розкажеш, хто тебе зрозуміє і не зневажить, не засоромить, не засміє…

Я думав собі таке. Ще тоді до війни я сам по собі почав думати і шукати себе в собі.

Чотирнадцять років стали для мене якраз початком періоду замислення, бо саме підійшов мій день народження, кінець травня, невдовзі мали початись канікули, хто знав, що за місяць почнеться війна…

Отож я, ще зовсім по-дитячому, але надумав собі, що повинен приймати усі важливі рішення відтепер, починаючи з от своїх тринадцяти років, завжди тільки з глибокою переконаністю, що мушу чинити саме так. Це не мало означати, що у мене така забаганка, а лише тільки те, що я повинен так вчинити, бо в цьому переконаний.

Ось і все.

Я поставив собі жити так, аби не шкодувати за кожним наступним кроком, аби не картати себе потім, що мав би повести себе так, але зробив інакше — ось якби тоді я отак учинив, то…

Бо в мене таке бувало раніше досить часто. I багато в чому псувало мені життя.

Можна сказати, що відтоді хоч усе життя пішло шкереберть, але однаково стало якось виразніше, зрозуміліше, якось простіше. Нині минуло вже півтора року, і ось зараз я стою на варті на околиці нашого партизанського табору і намагаюсь відтворити подумки усе, що перемислив за цей час, усе, що трапи-лось, аби тільки не вглиблюватись у те лихо, що сталося, аби не дозволити собі безглуздих сліз і гнітючого відчуття безвиході й біди. Я таки мусив сказати вже перед самими канікулами Остафійчукові, що живу за таким ось законом, самому для себе виробленим, а він спершу засміявся, а потім таки споважнів і якось дивно позирнув, та й каже:

— А ти справді, Миколо, як дорослий іноді говориш. Ти таке десь у книзі, певно, вичитав, та й повторюєш, а ось спробуй, доведи, що саме так живеш. Сказати кожен може…

— А ти? — спитав я. — Ти, Василю, хоч у чомусь таки теж мусиш бути переконаний…

— Ну, звичайно, я люблю свою батьківщину, ну, хочу щоб народи всього світу звільнились від ярма нерівності й експлуатації…

Ось це то вже з радіо та з газет, Василю, не своїми словами ти заговорив…

Він, звичайно, обурився, і ми посварились. Хоч казав він правду, і я казав правду, і коли почалася війна, то мали ми змогу довести на ділі, хто в чому і як переконаний, і доводимо, і мені здається, що слова свої я довів уже цілком і повністю, хоч інколи думаю, що на моєму місці багато хто чинив би те ж саме, та й чинить, просто у мене обставини так склалися. Мама в нас така, що й ми з нею опинилися у партизанах, і вже не загоном нашим колишнім посуваємось ми, цілим партизанським з’єднанням далі на Захід. Хоч поки ще йдемо Україною, але ще трохи — і виженемо гітлерівців з нашої країни, і буде мир, буде спокій і тиша, буде звичайне, нормальне життя, де теж треба буде стверджувати свою переконаність, тільки в інший спосіб, усе це буде, але ж зараз…

Коли розвідники повернулись із одного свого походу вчотирьох, замість десяти, в загоні запала тиша, я скажу — жалобна тиша. Бо смерть наших товаришів, щоденна тривога шугала над нашими головами, ми всі ризикували, але правда, доконана правда завжди ставала страшною явою, як примара смерті над загоном, як помах коси небуття…

Вони напоролись на засідку, здавалось зумисне підготовану. He виключено, що в загоні діяв шпигун. Або ж гітлерівці самі висилали сильний дозор, шукаючи нас. Так чи інакше, вибухнув бій, в якому кілька товаришів загинуло, а одному розтрощило ногу, і він, прикриваючи інших, звелів їм відходити, лишаючись на вірну смерть, аби врятувати товаришів.

Це був Степан Ковальчук.

Я давно не бачив, щоби мама плакала, а тепер вона плакала вголос, плечі її сіпались, вона вся здригалась від ридань. Я посидів було біля неї, сам ледве стримуючи сльози, плакала і Зіна, а потім вискочив із землянки і подався до хлопців.

Що сталось із Степаном, докладно не було відомо, але зрозуміло: аби вони несли його з собою, то загинули б усі, бо німецький загін був значно більший.

Степан ще довго стріляв, а потім постріли вщухли, як казали ці четверо, бо стояли зараз перед нами, пригнічені власним життям, ціною якого була смерть їхнього командира.

На другий день, однак, прийшла нова звістка. У Маневичах в поліцаях служив засланий туди наш підпільник, який і дав знати в загін, що пораненого партизана привезли в госпіталь, поклали на ногу гіпс і лишили поки що, сподіваючись від нього більших відомостей, коли він підлікується, бо розмовляти він поки ще не міг.

За всіма даними це був Степан.

Я знав, та й не тільки я, що мабуть лише одна людина може якось спробувати зарадити лихові, при цьому ще ж підставивши себе під смертельну небезпеку, але таки може. Бо лише один у нас був такий, хто виконував найкарколомніші операції, лишаючись неушкодженим, діючи часто у фашистів під самим носом і перемагаючи їх силою і хитрістю, метикуватістю і спритністю.

Але тільки я, та ще й мама знали добре, що він відчував до Степана. I ми мовчали. Усі мовчали.

Але Льоня — то був Льоня.

Через годину він прийшов до командира і запропонував викрасти Ковальчука з лікарні.

Поірібно було тільки сприяння нашого товариша, що служив там у поліцаях.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций