Бережний Василь Павлович Істина поруч — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 27 февраля 2015


— Добре, — промовив Яворович. — Тепер дайте мені уявлення про себе: хто ви і що ви, яке ваше місце на цій планеті?

Деякий час відповіді не було: чи Велика Голова не бажала відповідати, чи, може, збиралась з думками. Нарешті Яворович одержав біопередачу:

«Ми — центр усього навколишнього світу, джерело і мета, першопричина і наслідок».

«Ого!. — щиро здивувався Петро. — Першопричина і наслідок… А інші народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?»

«Подивися вдалину по колу».

Яворович почав дивитися. Спочатку нічого, крім сувоїв хмар і жовтої імли, не бачив. Та ось, наче крізь сітку якогось величезного екрана, почали вирізьблюватися далекі натовпи венерійців — усіх отих Синів Риби, Нащадків Тигра, Дітей Грому — вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далі і бачив серед лісів, понад річками, вздовж морських берегів скупчення їхніх жител, — ніби пролітав над планетою. Упізнав і Країну Щитів, побачив і високоволосих, які спочатку хотіли вбити його, а згодом шанували, як посланця долі. Скрізь, куди б не кидав погляд, помічав діяльних, невтомних істот. Багато їх лісовими стежками прямувало до Захмарної Країни, і плечі їхні згиналися під тягарем нош.

«Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони — на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.

Враз усі, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни і вклякнули на коліна. І ті, що в селищах, і ті, що в лісах, і ті, що в дорозі,— всі побожно опустилися на коліна.

«Та вони моляться вам, як богу! — вигукнув Яворович. — Тільки он ті, довговолосі, не зігнулися!.» — додав, не приховуючи радості.

«Неймовірно, але це так: довговолосі роботи вийшли з-під контролю… В них розвинувся інстинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора».

Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину він стояв мовчки. Далекі обрії затьмарились, і тепер перед його зором були самі жовтаві хмари.

«Та невже планета заселена роботами?» — скрикнув, дивлячись у напівзаплющені очі Голови.

«Так, усі вони — витвір нашого інтелекту».

«Але ж я бачив їх зблизька, це живі істоти! — заперечив Петро. — Вони мають не тільки розум, а й емоції».

«Хтось вклав у твою пам’ять примітивне поняття про роботів як про механічні допоміжні пристрої. От і зараз ти уявляєш собі незграбні механізми на зразок оцього твого робота. А насправді найдосконаліші роботи — конструкції, створені на біологічній молекулярній основі. Так, це живі істоти, здатні до розмноження і удосконалення. Вони творять свою культуру — точні науки, етику, естетику, філософію. Але ніхто з них, навіть найрозвиненіші екземпляри, не знає, що вони — роботи. Трапляються окремі геніальні одиниці, яким вдається прочинити двері Істини, але їх вважають божевільними і замикають за істинні двері. І чим більше вони гукають: «Ми — роботи», тим пильніше їх стережуть. Бо самосвідомість основної маси роботів не може сягнути такого рівня. Це ти знаєш і по собі.

Яворович був такий приголомшений цими відкриттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану іронію Голови. Потім зміст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свідомості. «Знаєш по собі»… Що це означає? Виходить, що він…

— Нічого мене морочити! — розсердився Петро. — Я не робот, чуєш, я — людина!

«Називай себе як хочеш. Але деякі можливості в тебе навіть менші, ніж у наших звичайних роботів. Твій голосовий апарат не здатний творити ультразвуки, а слуховий — їх сприймати».

«Он воно що! — аж зрадів Петро. — Значить вони розмовляють за допомогою ультразвуків! А я думав: німі…»

«Якщо бажаєш — я удосконалю твої рецептори: сприйматимеш найширший діапазон звукових хвиль, бачитимеш інфрачервону і ультрафіолетову гаму променів. І це буде моя відповідь тому, хто тебе прислав, твоєму авторові».

— Дивуюсь я, — спокійно, з гідністю промовив Яворович, — невже отакий могутній розум не може осягнути тієї істини, що Всесвіт не обмежується однією планетою, що живуть і розвиваються інші цивілізації…

«Ти вагаєшся. Твоя пам’ять — мозаїка. Дуже сильний інстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою біологічну схему я не буду, так навіть цікавіше, авжеж цікавіше. А тепер я мушу весь свій об’єм спрямувати на інше».

Пелюстки величезної квітки ожили і почали швидко рости, закриваючи Великого Розпорядника від Петрових очей. За якусь хвилину перед ним знову біліла куля — велична і загадкова.

  «ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?»

Стомлений повернувся до свого літака Петро Яворович. І втома ця була не дуже приємна, зовсім неприємна. Не тільки руки й ноги обважніли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрілася від високої напруги, і хотілося її охолодити.

Важко підіймався він до кабіни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уважно подивився на його шию — темно-синя шкіра, он і дрібні зморшки лягли з боків до підборіддя, безперечно, що це — жива тканина. І дихає — значить газовий обмін… То який же це робот? Біологічна, молекулярна основа? Живуть, працюють, створюють цивілізацію?.

Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого і на білу кулю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.

Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Ніжна дівоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотіли на вухо: «Ковтнеш, як стомишся». І рука й вуста порушили залізний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а він тоді крадькома поцілував і ту руку і ті вуста.

Нетерпляче дістав пляшечку. Ковток обпік йому горло і вогнем поплив по жилах. Тисячі запахів землі вдарили йому в голову — запахи тієї самої реальної Землі, яка виростила і його, і його предків, народила мільярди людей! Ні, він ніскілечки не сп’янів, він тільки відчув свою рідну Землю. І цього відчуття було досить, щоб збудити в ньому енергію. Скільки дивовижного розповість він своїм товаришам!

Поклав Рожевому руку на плече.

— Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!

Той підвів голову, розплющив свої сухі очі і сказав:

— Я знаю, що вона гарна.

Він вимовив ці слова не зовсім упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так він скрикнув:

— Звідки ж ти знаєш?

— Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що виріс тут, враження дитинства і юності наповнюють мене. І водночас я наче був десь там… на якійсь Землі. Дивний сон. Я ж спав, і мені приснилось, що я став іншим юнаком…

— Яким же?

— Ім’я якесь чудне: Петро Яворович. Снились мені зовсім інші простори — вони залиті білим сліпучим світлом, аж у мене очі боліли, і рослини дивовижні: з кружальцями на гілках і всі зелені. Раніше мені не снилось таке ніколи.

— Отож ві сні ти побував у моєму краї, — сказав Яворович і мимоволі поглянув на білу кулю Великого Розпорядника.

— Хіба є такий край насправді?

— Я прилетів звідтіля.

— Це неймовірно. А ще дивніше, що ти заговорив: ми всі думали, що ти німий.

— А я думав, що ваша країна — збіговисько німих і глухих.

Вони обоє засміялися, і це одразу зблизило їх. Правда, Петро помітив, що в Рожевого сміються тільки губи, а очі залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: «Робот, робот». Але розмовляючи з венерійцем, чуючи його голос, спостерігаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу відігнав цю думку. Адже без ніякого сумніву — перед ним жива, мисляча особа!

Не без «задньої думки» Петро заговорив про походження розумних істот. Рожевий замислився, на його чолі збіглися зморшки. Потім промовив скрипучим глухуватим голосом:

— Головаті твердять, що створили нас… А хто створив їх самих — хіба не мати Невідомість, яка обіймає увесь світ? І чи вони складаються з іншої речовини, ніж ми? З тієї самої. І наші мудреці вже вирощують могутні мозки, подібні до оцих… — Він показав на білу кулю. — І вони допоможуть нам у праці, в житті.

— А хіба вони не всі отакі? — спитав Петро.

— Це їхні наймудріші. Сидячи в білих кулях, вони думкою сягають далеко в Невідомість, а вона манить, заплутує їх і приводить на те саме місце, звідки почався шлях. В деяких від цього порушується злагодженість, і вони гинуть в страшних муках — їхній рев лунає попід небом дні і ночі. І все ж таки вони відмовляються від тіла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очі. і таким способом намагаються відкрити таємницю таємниць. Голомозі напувають їх «Соком мудрості» — від нього сохнуть кінцівки, а мозок розростається. Працюють за них інші, навіть з нами воюють інші — всіма керує Великий Розпорядник. В ім’я своєї мудрості він може винищити безконечні ряди своїх послушенців… Але так довго не буде. Наші старі вчені побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матір Невідомість…

На темно-синьому його обличчі, в сухих очах з’явився вираз екстазу. Він провів долонями по щоках, наче вмиваючись, і усміхнувся.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций