Григол Абашідзе Поезії у перекладі А. Глущака

Розміщено Шкільні твори в 26 февраля 2015

Григол Абашідзе

Поезії



Перекладач: Анатолій Глущак

Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр - Одеса: Маяк, 1988.- 232 с. ISBN 5-7760-0115-3









Фантазії зими







І





Як у казці: гірські холоди

Снігові розіп’яли лаштунки.

Зарясніли, мов перші сліди,

Обіч ліз незаметені лунки.



Не лопоче вже листям лоза,

Ніби хвилі в годину погідну.

Купоросна тремка бірюза

Не сяйне з пагінців самоцвітно.



Бурштинову, черлену смагу

Виноградна сховала округа:

Ніби заєць - по горло в снігу -

Кожен кущ нашорошує вуха.



Я дивлюсь і дивлюсь, та дарма:

В сніговім безгомінні та в небі

Всеподібністю кличе зима.

Але що нагадає про тебе?!







ІІ





Прийшла зима: щільніш причинять двері.

Хто встане вдосвіта -

  проймають дрижаки…

Та радо - бо скінчилися хурделі -

Онук і дід у двір прокопують стежки.



В такий мороз співати ліньки півню.

Дерева і кущі сховалися в сніги.

Яка це благодать - на білину чарівну

Лягає, мов письмо, значимий слід ноги.



Ген промінець проклюнувся на сході,

Тут жилкою струмка пульсує джерело…

Дрібний пташиний слід чіткий, на подив:

Немов чекан торкнув снігів сріблясте тло.



Знаходиш легко все в цім світі чистім.

Урешті - всі сліди приводять до дверей.

Але твої невисловлені мислі

Загубляться безслідно для людей.







III





В зимі, коли сніги ідуть імлаві

Й не розібрати голосу завій,

Покличе чаша зблиском сапераві,

Камін розгорне пломінкий сувій.



Тихенько, поодинці, без принуки

Ми біля столу сядемо кружка,

І кухлі стрепенуться давнім згуком.

Мов тих фазанів зграя гомінка.



Як погляди ми возведемо го? рі,-

З оздобних кухлів ковані птахи

Відлинуть, ніби мрії світозорі,

Над виноградники і предківські дахи,



У присмерку кружляють над горіхом,

Щоб розлетітись до стежок, полів.

Сплять лози сторожко, укриті снігом,

А їм все сниться мципобели спів.



———————-

Мципобела - співоча птаха (груз.).











Оселі сванів







Мов кілька діючих вулканів,

Між скеллям гримотить ріка.

Над прірвами - оселі сванів

Та їхня доля не хистка.



Негоді жодній не скорялись,

Зоріли баштами в імлі, -

Немов у гавані зібрались

Опісля бурі кораблі.



Що ті громи, що темні тучі

На карколомній вишині, -

Оселя свана знов на кручі

Несе сторожові вогні.



Гірські верхів’я первозданні

Та башти людяна могуть -

Це сванські селища в тумані

У вічність впевнено пливуть.











Хмарки Носте







Де очі йому заліпила жорства,

Де стліли вигнанника кості?..

А скелі довкола, а вічна трава

Чекали господаря Носте.



Його не спинила б державна межа,

Він з рідними горами завжди:

Здається, бунтарська могутня душа

Живе у руйновищах башти.



Розтоптані діти… Розтоптаний світ…

Несли кизилбаші неволю.

Хитала пилюка з-під вражих копит

Меча, що стримів серед поля.



Підводив на шаха визвольний булат

Безстрашний Діді Моураві!..

Так сталось, що в сяйві заморських палат

Хмарками над Носте він марив:



Далеко грузинська свята сторона,

Нема однодумця і друга,

І замість вітчизни - чужа чужина,

І вовком гризе його туга.



Розтоптані діти… Уярмлений світ…

Печаллю засліплена доля:

Хитала пилюка з-під вражих копит

Меча, що стримів серед поля.



———————-

Носте - селище в Грузії, де народився видатний

Герой і борець проти іранського іга Георгій

Саакадзе (біля 1580-1629), якого називали

Діді Моураві - Великий господар. Після поразки

Очолюваного ним повстання змушений був утекти

До Туреччини, де його і страчено.



















Не вірю, що надійним є русло

Прислів’їв, притч - утішно старовинне.

Таке від неспокушених пішло:

“Що з вітром прилетить, те і відлине”.



Та жінка пронеслась, як вітровій! -

Хто б серце захистив у цьому шквалі?..

Чи міг я не довірити такій

Всі радощі свої, усі печалі?!



Її шаленства я не зрозумів:

В чім знак появи, в чому суть щезання?

Ту жінку я лиш поглядом провів, -

Принесене лишила без вагання.



На біса все, коли її нема?!

Чому ж не поділили за хвилину

Той біль, те щастя рівно між двома

Та й нашого безумства дивовину?



А що старі прислів’я чи пісні?

Немає обнадійливих розгадок…

Той вітер серце вистудив мені,

Навік залишив незбагненний спадок.











Усмішка







Це й справді так невірогідно,

Хто з нас чи думав,

  чи гадав?!

Ми б розминулись непомітно -

Я усмішку твою впізнав.



Невже минуло стільки часу?

І звідки суму тінь в очах?

Я б не впізнав тебе одразу,

Коли б не усміх на вустах.



І серце - щедре та ласкаве,

Й довіра в прямоті святій,

І щось дитяче та лукаве

Говорить в посмішці твоїй.



Всміхнулася мені сяйнисто,

Як в юності,

 у двадцять літ,

Немов ніхто з нас не змінився

І молодіє вічний світ.



Ти вірила у зустріч нашу?..

Не поспішай тепер, зажди -

Хай усмішка все те розкаже,

Що в спогадах жило завжди.



















Сказали - й похитнулася земля!..

Я спаленів, я втратив миттю спокій.

Хоч не любив, хоч не казав “моя!” -

Відчув себе невтішно одиноким,



В заміжжі ваша мрія і оплот:

Урешті-решт, за Євиним почином

Ви з приданим гріхів, усяких цнот

Знаходите домівку і мужчину.



Чому ж тоді печалимось, чому?

І жаль, не знаний в юності, ятриться,

Немов би душу втрачено саму

Чи вихопилася

  із рук жар-птиця.



Твою красу побачив знов здаля -

А поміж нами несходима строма.

І не любив, і не казав “моя!”,

Та нині пусткою війнуло вдома.











Химерна учта в місячну ніч







В безсонну ніч

  мене знайшла пригода….

Я вирішив побути у дворі, -

Там відчувалася вже прохолода,

Липневий місяць сяяв угорі.



В саду був стіл,

 над ним - шатро чинари,

Іду собі та бачу, як тепер:

Сидять побіля столу дві примари…

Я зрозумів, що то Життя і Смерть,



В них скромна учта,

 певно, йшла спрокволу…

Та лиш мене угледіли в пітьмі -

Навперебій покликали до столу

І всілися з обох боків самі.



Усе змінилось за якусь хвилину!..

Там, де Життя, - і пахощі, і цвіт.

Пишноту новорічної ялини

Нагадував отой казковий світ.



По другу руку, там, де Смерть чапіла,

Повисли чорно-кіптяві дими,

Й дерева затремтіли очужіло,

Сумні, безлисті - мов серед зими.



А місяць аж скривило від осуди:

Примари й далі правили бенкет.

Смерть доливала в келих свій отрути,

Життя пригублювало свій шербет.



Озера сліз я бачив з боку Смерті,

Троянди за плечем Життя цвіли…

Звідтіль - студили снігу круговерті,

А звідси - віяло теплом з імли.



Мені привидь не спекатись веселих,

Бо кожне пропонує щось своє:

Життя шербетом виповнило келих,

А Смерть отруйну чашу подає.



Ковтав непевну суміш серед ночі,

Як на випробу віддавав єство.

І пелена мені найшла на очі, -

Я вже не міг подужати питво.



Коли ж нарешті я прийшов до тями,

Нікого не було вже за столом,

Лиш тіні -

 чорна й біла - манівцями

Від мене віддалялися бігом.



Настала черга іншій переміні,

Чи так завжди ведеться у химер:

Бо вже в одно зіллялися дві тіні,

В одному тілі-бо - Життя і Смерть.



Збентежений такими чудесами,

Не міг я думати без гіркоти:

Коли Життя і Смерть - одне й те саме,

За ким людині випаде іти?











Дві домівки







На старість отакі новини;

Я подумки, мов наяву,

Уже давно наполовину

В домівці спогадів живу.



То де ж я гість, а де господар?!

І вам хай випаде колись

Оця чаклунська насолода -

До храму спогадів пройтись,



В облозі часу - два подвір’я,

Настирне військо - ро? ків грім…

Вертаюсь в другий дім з довір’ям,

Коли зобидить перший дім.



Та кожен дім люблю однако,

Хоча зберіг між них межу,

І, ніби відданий собака,

Обидва храми стережу.



















Не все як слід в житті у мене склалось…

А зрілість до минулого зірка,

Бо те, що морем в двадцять літ здавалось,

Водиці жменя - після сорока.



Вже молодість минула сонцелика,

Було вже стільки пройдено доріг,

Коли дізнався, що життя - велике,

Але короткий у людини вік.



Раніше я про підсумки не думав,

Далекими здавались ті часи.

А нині бачу з гіркотою й сумом:

Не все, що б зміг, поклав на терези.



Вітчизно, я в боргу перед тобою.

Щодень жертовно жити не зумів:

Де мав мовчати, поспішав з хвальбою,

Де міг кричати, тамував свій гнів.



Я, може, й заслужив твоїх докорів,

Але засвідчу сивиною скронь,

Що був з тобою у смертельнім горі,

Ішов за тебе у жахкий вогонь.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций