Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 25 февраля 2015



Один старий баркас був такий великий, що привернув увагу німецького підводного човна і був обстріляний. Баркас ішов з вантажем лісу, а назад мав узяти цукор. Томас Хадсон і тепер помітив, де була пробоїна, хоч баркас уже відремонтували, і пригадав, як, проходячи повз нього в морі, вони бачили на його палубі живих і мертвих китайців.

А я гадав, що сьогодні ти не думатимеш про море. Ні, мені треба подивитися на нього, сказав він собі. Тим, хто в морі, куди краще живеться, ніж тим, що животіють отам, де ми щойно проїжджали. Одначе ця гавань, яку загиджують ось уже триста чи чотириста років, - це не море. Хоч при вході й вона непогана. Та й з боку Касабланки не така вже й погана. Ти промін у цій гавані не одну приємну нічку, сам знаєш.

- Поглянь, - мовив він.

Шофер, побачивши, куди він дивиться, хотів був спинитись. Але Томас Хадсон звелів йому їхати далі.

- Керуй до посольства, - сказав він.

Дивився він на старе подружжя, що оселилося в дощаній, критій пальмовим листям халупі, притуленій до кам’яного паркана між залізничною колією і ділянкою, де електрична компанія тримала вугілля, привезене з гавані. Паркан був чорний від вугільного пилу, бо вугілля вивантажували просто через нього, і стояв менш як за чотири фути від залізничного полотна. Халупа була низенька, збудована скісно, і в ній насилу могло лягти двоє людей. Мешканці сиділи при вході й варили каву в бляшанці. То були негри, шолудиві од старості та бруду, одягнені в лахи, пошиті з мішків, і дуже-дуже старі. Томас Хадсон не побачив біля них собаки.

- Y el perro ( А де собака? - ісп)? - спитав він шофера.

- Та його вже давно не видно.

Ось уже кілька років вони проїжджали повз цих людей. Був час, коли жінка, чиї листи він читав минулої ночі, щоразу обурювалась, бачачи цю халупу, казала, що це ганьба і таке інше.

- То чого ж ти нічого не вдієш? - запитував він її. - Чому ти завжди жахаєшся й так добре пишеш про всі ці жахи, а сама навіть не спробуєш чимось зарадити?

Жінка розсердилась, зупинила машину, пішла до халупи й дала старій двадцять доларів: нехай, мовляв, знайдуть краще житло й куплять собі щось попоїсти.

- Si, senorita, - сказала стара.

Коли вони проїжджали там наступного разу, старі були в тій же халупі й весело помахали їм руками. Вони купили собаку. Та ще й білого, невеличкого й кучерявого, і Томасові Хадсону тоді подумалось, що цей собачка навряд чи був призначений для життя серед вугільного пилу.

- Як ти думаєш, де подівся собака? - спитав Томас Хадсон шофера

- Та, мабуть, здох. Їм самим нічого їсти.

- Треба дістати їм іншого, - сказав Томас Хадсон.

Халупа лишилася далеко позаду, і тепер ліворуч були брудно-сірі поштукатурені стіни генерального штабу кубинської армії. Перед входом у недбалій, але гордовитій позі стояв солдат-кубинець з домішкою білої крові, в уніформі кольору хакі, вицвілій від домашнього прання, та кашкеті, куди охайнішому, ніж у генерала Стіллвела, із “Спрінгфілдом”, притуленим якнайзручніше до кощавого плеча. Він неуважно позирнув на їхню машину. Томас Хадсон помітив, що йому холодно стояти на північному вітрі. Походив би трохи, то й зігрівся б, подумав він. Але якщо він і стоятиме в цій самій позі, не витрачаючи енергії, до нього скоро дійде сонце й зігріє його. Мабуть, не дуже давно у війську, бо надто вже худий. Навесні, якщо ми на той час ще їздитимем тут, я його навряд чи впізнаю. Певно, той “Спрінгфілд” для нього заважкий. Йому б стояти на посту з легенькою пластмасовою гвинтівкою, як ото тепер матадори, коли працюють з мулетою, беруть дерев’яну шпагу, щоб не стомлювалась рука.

- А що чути про дивізію, яку генерал Бенітес збирався повести на бій у Європі? - спитав він шофера. - Вона вже відпливла?

- Todavia no, - відповів шофер. - Ще ні. Але генерал навчається їздити на мотоциклі. Кожного ранку вправляється, їздить по Малекону.

- То, виходить, це буде моторизована дивізія, - сказав Томас Хадсон. - А що то за пакунки виносять солдати й офіцери з Estado Mayor (Генеральний штаб - ісп.)?

- Рис, - пояснив шофер. - Прибув вантаж рису.

- Його важко дістати?

- Неможливо. Ціни такі, що жах.

- Ти тепер погано харчуєшся?

- Дуже погано.

- Чому? Ти ж їси у мене. І я за все плачу, незважаючи на ціни.

- Я кажу, вдома погано.

- А коли ти їси вдома?

- У неділю.

- Доведеться купити тобі собаку, - мовив Томас Хадсон.

- Собаку ми маємо, - сказав шофер. - Дуже гарного й розумного. А мене він любить найдужче. Кроку не можна ступити, щоб не побіг слідом. Але, містере Хадсон, ви маєте все й тому не можете зрозуміти, як терпить від цієї війни кубинський народ.

- Та, певно, голод чималий.

- Ви навіть уявиш собі не можете.

Ні, не можу, подумав Томас Хадсон. Аж ніяк не можу. Не можу собі уявити, чому в цій країні раптом має бути голод. А тебе - тебе, сучого сина, за те, як ти доглядаєш машини, слід би не годувати, а розстріляти. Я й сам би з превеликою отою розстріляв тебе. Алє вголос він сказав:

- Ну що ж, спробую, може, і вдасться дістати трохи рису тобі для дому.

- Дуже вам дякую. Ви не знаєте, як погано нам, кубинцям, тепер живеться.

- Мабуть, таки погано, - сказав Томас Хадсон. - Шкода, що я не можу взяти тебе з собою в море. Ти б там відпочив, розважився.

- Певно, в морі теж важко.

- Та нелегко, - сказав Томас Хадсон. - Часом і дуже нелегко, навіть у такі дні, як сьогодні.

- Всі ми несемо свій хрест.

- Я б залюбки взяв свій хрест та встромив у culo (Гузно - ісп.) багатьом, кого знаю.

- Треба сприймати все спокійно і терпляче, містере Хадсон.

- Muchas gracias, - мовив Томас Хадсон.

Вони повернули на вулицю Сан-Ісідро, що починалася за головним залізничним вокзалом, навпроти в’їзду до колишньої Тихоокеанської пристані, де раніше швартувалися судна з Майямі та Кі-Уеста й була кубинська база Пан-Американської авіакомпанії - тоді ще літали на старих гідропланах. Тепер пристань була закрита, бо тихоокеанські судна забрав військово-морський флот, а нові ДС-2 і ДС-3 Пан-Американської компанії прилітали в аеропорт Ранчо Бойєрос, і там, де колись сідали гідроплани, тепер була стоянка катерів-мисливців берегової охорони та кубинського військового флоту.

Томас Хадсон знав цю частину Гавани переважно з давніших часів. Той район, що його він любив тепер, був тоді просто дорогою на Матансас: брудний і вбогий край міста, фортеця Атарес, передмістя, назви якого він не знав, а далі вимощена цеглою дорога з численними селищами обабіч. Мчиш, було, повз них на повній швидкості й навіть не відрізняєш одне від одного. Зате в цій частині міста він знав кожний бар і кожний підвальний ресторанчик, а вулиця Сан-Ісідро славилася своїми домами розпусти на весь порт. Тепер, без жодного дому розпусти, вулиця була наче мертва, і вмерла вона ще тоді, коли їх позакривали, а всіх повій посадили на пароплав і повезли назад до Європи. Ця велична сцена дуже скидалася на ті, що їх можна було спостерігати у Вільфранті, коли з тамтешньої середземноморської бази відпливали американські кораблі і всі повії махали руками їм услід, - тільки тут дійові особи помінялися місцями. Коли французький пароплав з повіями на борту відпливав з Гавани, у порту зібралася сила-силенна людей, і то не тільки чоловіки, що вигукували прощальні слова й махали руками з берега, з пристані і з молу.

Чимало жінок та дівчат, понаймавши моторні човни чи провізійні боти, кружляли навколо пароплава й пливли обіч нього, аж поки він вийшов з протоки. Томас Хадсон пригадав, яке то було сумне видовище, хоч багатьом воно здавалося дуже смішним. Він ніколи не розумів, що може бути смішного в повіях. А людям ті проводи теж здавалися комічною подією. Одначе коли пароплав залишив порт, багатьом стало сумно, вулиця Сан-Ісідро після того так і не ожила. А назва й досі зворушувала Томаса Хадсона, хоч сама вулиця була тепер доволі нудна й на ній лише зрідка траплялися білі люди, за винятком водіїв вантажних машин та розвізників товарів. У Ганн ні були веселі вулиці, де жили самі негри, були й дуже небезпечні вулиці й навіть цілі квартали, от хоч би вулиця Ісуса та Марії, зовсім недалеко звідти. Та загалом ця частина міста залишилася такою ж сумною, якою вона стала після від’їзду повій.

Тепер машина їхала понад самим портом, повз те місце, звідки ходив пором до Регли й де швартувалися рейсові каботажні судна. Вода в гавані була темна, неспокійна, але хвилі з моря йшли вже без білих баранців. Вона була надто темна, але свіжа й чиста, як порівняти з тією чорною грязюкою біля причалів. Повівши поглядом далі, він побачив спокійну поверхню бухти, захищеної од вітру пагорбами над Касабланкою, де стояли на якорі рибальські баркаси, де базувалися канонерки кубинського військового флоту й де стояв тепер і його катер, хоч його й не було видно з дороги. В далині за бухтою він бачив старовинну жовту церкву та безладно розкидані будиночки Регли, мов рожеві, зелені й жовті кубики, далі великі цистерни та димарі нафтоочисного заводу в Белоті, а за ними сірі пагорби, що тяглися до Кохімара.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций