Грінченко Борис Дмитрович Серед темної ночі — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 25 февраля 2015


Баби Олійнички в хаті не було, як Зінько туди прийшов, а Левантина саме сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервоніла і не знала, що їй робити й казати.

— Здорова була. Левантине! — промовив до неї Зінько, але в неї тільки губи заворушилися, щоб одповісти на привітання, а вимовити нічого не могла.

— А що, баби нема дома? — питав далі парубок.

— Нема… — ледве вимовила дівчина.

— То й добре: мені її й не треба, бо я прийшов не до неї, а до тебе, Левантине…

Левантина почервоніла ще дужче, їй чогось стало так ніяково після цих слів, що вона ладна була б крізь землю піти.

— Сідайте!.— прошепотіла, не дивлячись на нього, і не відходила від полу, нахилившись над дитиною, мов усе її сповивала. А Зінько. й собі не знав, як йому почати, і сидів мовчки: почував, що так же не можна, що мусить же озватися, а не знав як. І враз, несподівано собі самому, встав і підійшов до Левантини.

Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тільки голова їй схилилася ще нижче.

Зінько став біля неї, і вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним личком нової на світі людини. Вона спала, якось жалібно, болісно скривившися.

— Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?

Вона почула цей трохи тремтячий голос, ці дивні задля неї слова, але не могла ще їх зрозуміти. А він казав далі:

— Я буду йому таким батьком, мовби це моя рідна дитина була. Я ніколи тобі не згадаю… Я тебе любитиму й шануватиму… Підеш за мене?

Вона вже гляділа на його, все ще не розуміючи того дивовижного, нечуваного, несподіваного, що він казав. І відразу зрозуміла.

— Ні, ні! — скрикнула, оступаючись назад.— Я не хочу! Не хочу!

І простягла поперед себе руку, мов обороняючись од його. А він, здивований, уражений цим гострим і несподіваним «ні», не знав що казати, мовчав кілька мить, аж поки знайшов слова:

— Левантине, хіба я тобі такий нелюбий? Хіба я тебе коли покривдив чим? Не покривджу й тоді, як будеш мені дружиною. Подумай, Левантине, яке тобі життя буде — покинутій дівчині з дитиною! А підеш за мене, будеш мені жінкою — я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як і всі.

Голосний плач, ридання озвалося на ті слова. Вона плакала, припавши йому до плеча, обнявши його, мішаючи слова з слізьми. А він пригорнув її і слухав ті безнадійні слова, більш угадуючи, ніж чуючи їх серед плачу:

— Зінечку, братику ріднесенький! Не можу я тобі бути дружиною!. То в тебе серце золоте, душа твоя свята… А де ж мені тобі дружиною бути? Та з тебе люди сміятимуться, просвітку тобі не буде… братову покритку взяв…

— Що мені до людей?. Хай люди що хочуть говорять, аби мені ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нікому.

— Та людям рота не замажеш… казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вільно казати… Не хочу я, щоб через мене світ собі зав’язав!. Візьми собі дівчину гарну, чесну,— вона тобі буде дружиною…

— Ти мені миліша за всіх.

Перестала плакати, випручалася з рук…

— Сядь, Зіньку, сядь там! Не займай мене! Сів на лаві.

— То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе бог благословить!. Щастя з любою дружиною дасть!. А мене, братику, не займай! Моє вже пропало… Дружиною тобі не буду… ніколи… Тільки рано й вечір молитимусь за тебе.

Стояла як біль біла, тільки очі великі й глибокі сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнілому обличчі…

А він умовляв її, силкуючися добрати слів таких, щоб зайняти їй серце зглибока. І займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не знав як, але не міг її слова побороти.

З тим пішов з хати.

А вона, сама зоставшися, похилилась на піл, припала до дитини та й заніміла… тільки здригалося тіло, знеможене хворобою й пекучим горем, тільки боліла душа так, як ще ніколи не боліла, мов прощалася з усім, що є красного та ясного в житті, з усіма пахощами, теплом і світом його…

Зінько йшов і думав про те, що йому робити. Не любив покидати того, що починав. Постановив переча-сувати, поки Левантина заспокоїться та роздумається, побачить, що так ліпше, як він каже. А тим часом мав порадитися, поговорити про це з батьком.

І незабаром, бувши з ним на самоті, заговорив, що хоче сватати Левантину.

— Як то? — спитав старий Сиваш, дивуючися. Зінько почав розказувати, як і що він про це думає… Старий аж розсердився:

— Що це ти, сину, вигадав? Хіба ж так годиться? Чи тобі нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?

— То ваша онука, тая дитина, тату.

— Що ти мені вибиваєш очі тією онукою? Хіба я їй велів Романа до себе пускати? А тобі гріх великий, що ти надумав братову покритку брати.

Увійшла мати, довідалася, про що мова, і ще гірше надалася на Зінька:

— І не вигадуй мені! І слухати того не хочу! І очі мої на неї не дивляться! Поки я в хаті — вона в хаті не буде.

Зінько починав сердитися:

— Вам хочеться багатої собі невістки, а про те не думаєте, що нам усім треба дбати, щоб Романів гріх спокутувати, занапащену дівчину обрятувати.

— Ніхто її не занапащав! — оступалася за Романа мати.— Сама до його бігала. Коли набігала, то нехай з тим і панькається, а в моїй хаті не буде її!

— Якби її Роман брав,— озвався батько,— я не то не боронив би йому, а ще й звелів би. Може, вона мені й не під мислі, та вже коли так сталося, то треба. А тобі не годиться, гріх!

— Гріх? — сказав Зінько.— Ніякого, тату, гріха тут нема. Гріх покинути покривджену дівчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду — це не гріх.

— Авжеж! — розсердився Сиваш.— Ти знаєш! Мудрі такі поробилися, що за батьків розумніші. Споконвіку гріхом було, а тепер уже в вас добром стало!

— Не все, тату, те правда, що споконвіку правдою серед людей славлено.

— Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-і перестане. А ти мені те й з думки викинь, бо я того ніколи не попущу!

Зінько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.

А тим часом у Левантини новий був клопіт: дитина нездужала. Баба Олійничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тоді впала. Воно до того й підхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тільки два тижні, й умерла.

Левантина йшла за маленькою труною і плакала гірко. Бо це вже не дівчина була, що їй дитина світ зав’язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…

Другого дня ввечері Левантина пішла до Струків. Увійшла в хату і несміливо стала біля порога. Сім’я саме вечеряла, і за столом сиділа нова наймичка. Та Левантина й сама не хотіла жити в Струків, а за іншим прийшла.

— А, здорова! Чого тобі? — відказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.

— Прийшла вам подякувати за службу, тітко, та щоб ви мені гроші мої віддали.

— Які гроші?

— А за вами ж моїх зароблених шість рублів.

— Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу ціну наймати, а тепер ще й гроші править! Нема в мене твоїх грошей! Які були, то всі пішли на дорогу ціну оцій дівці.

То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, ніж із Левантиною, але ж вона не хотіла пам’ятати, що на всьому селі ніхто так дешево не жив, як у неї Левантина.

— Тітко,— озвалася дівчина,— а бог же бачить!

— Що ти мені тим очі вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Іди собі, йди відкіля прийшла!

Струк розсердився:

— Що ти справді, стара, вередуєш? Коли дівчина заробила, то віддай! Ну, відверни там, що переплатила Гапці, а то віддай!

Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованці й віддав Левантині. Тим і здобріла дівчина замісто шістьох.

«Піду я з цього села! — думала Левантина, вертаючись до баби.— Піду світ за очі! Тільки тут і є добрих людей, що мати хрещена та Зінько, а то хоч би воно все й завалилося, опріче церкви божої! Піду, де знайду роботу, то там і стану».

Випрохала собі в волості білета, заплативши за нього два карбованці з своїх трьох, поклонилася в ноги матері хрещеній, за ласку й поміч дякуючи, та й пішла.

Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небі саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промінням і на хатки біленькі, і на верби кучеряві, і на далекий темний гай, і на широке поле… І все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавості і озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого світила тисячма рухів, голосів, пахощів, кольорів… Мов земля здригнулася, і заблищали, й заплескали хвилі світового життя…

Тільки в душі в Левантини ніщо не озвалося радісним голосом, ніщо не прокинулося, опріч іще більшого болю.

Поглянула на село.

— Не зазнала я в тобі щастя-долі, тільки слізоньками стежечки свої зросила. Нехай ті стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб і нога моя сюди на ступала більше!

Пішла не озираючись. V

А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий і заколот.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций