Джон Кітс Вірші — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 25 февраля 2015





Та як би якір не держав,

  ти все ж таки молись,

Щоб не схитнувся розум твій,

  де бескиди зійшлись,

Щоб день у день ти міг шукать

  великого житло,

Щоб зору серця і душі

  ніщо не зап’яло.









Гедзь







Гей, люди добрі, в кого є

  В душі якась уразка,

Сьогодні бідкання моє

  Послухайте, будь ласка!



Мене вкусив проклятий гедзь!

  Чому ж мене? Чи мало

Ще є дубин у нас, не десь,

  Яким потрібне жало?



Коли на трьох ногах ходить

  Захоче шкапа, дайте

Їй тільки гедзя - і в ту ж мить

  Вона четверту знайде.



Хто, може, скаргу в суд заніс,

  I їй немає строку,

Юристу гедзя дайте в ніс -

  I збудете мороку.



Коли в палаті депутат,

  Говорячи, затнеться,

Нехай йому сусід чи брат

  В штани засуне гедзя.



О Лавтере, було б тобі

  Не так, напевно, кисло,

Коли вклонився ти юрбі

  I рот мовчання стисло!



Хоч раз пекучому жалу

  Себе вколоти дав би,-

Та прикрість виніс би малу,

  А більшої не знав би!



Ти б Сауті ззаду залишив,

  Ти б навіть Д. бучного

I Вордсворта перевершив,

  Побив би й В. самого!



Даруйте, люди, що звернув

  Я трохи вбік - це в душу

Сам Бог таке мені відхнув,

  Тепер я далі рушу.



Батьки! У кого є дочка

  Закохана в романи,

Що бравого молодика

  Жадає, наче манни,



Ви дайте гедзеві вкусить

  Їй палець безтурботний,

Той самий, на який надіть

  Хотіла перстень злотний.



Завикне жіночка у вас

  Сім раз на день сваритись,

Як цар Давид у давній час

  Завик сім раз молитись,



Хай гедзь їй сяде на язик

  I богомільній мовить,

Що тільки біса тішить крик

  I що пора на сповідь.



А скільки це є summum bo-

Num, то мені здається,

Що вже пора кінчати, бо

  Я все сказав про гедзя.



————————

Найвище благо (латин.).









Сонет,





Написаний на верхогір’ї

Бен Невіс





Озвися, Музо, й голосно промов

На верховині, що в тумані сліпне!

Я бачу відхлань і на ній покров

Густої мли: до неї так подібне

Все, що про пекло нам дається знать.

Вгорі - туман: це все, що знати дано

Про небеса. Внизу кругом висять

Такі ж тумани: так і ми туманно,



Ми, люди, бачимо себе самих!

Попід ногами камінь пнеться голо -

I знаю я, маленький між малих,

Що йду я по ньому, й що все навколо

Туман та камінь, і не тільки тут,

А й в світі мислі, що не знає пут!









Зимової ночі







Коли у поле млисте

Від снігу не пройти,

О деревце безлисте,

Яке щасливе ти!

Стоїш собі в негоду,

Ждеш маю-омолоду

I не боїшся льоду,

Що всі калюжі стяг.



Коли замети в полі,

Щасливе джерело!

Для тебе літа-волі

Неначе й не було!

Застигле серед лугу,

Ти не вдаєшся в тугу,

Не ремствуєш на хугу,

Що замітає шлях.



Якби ж і з нами всіми

Так діялось! Та ба:

Кого в холодні зими

Не костенить журба?

А як її зустріти,

Як самоту терпіти,

Душею збайдужіти -

Не сказано в піснях.









До сну







О ти, що втомленим даруєш добрі ліки,

Що ллєш у темряву свій дорогий бальзам,

Легкими пучками склепляючи повіки,

Затінюючи їх блаженним забуттям!

О заспокійнику! Як хочеш, на півслові

Перепини цей гімн і зір мені зімкни,

А ні - діжди кінця, і потім пурпурові

Виклечуй маками навколо мене сни.



Від дня рятуй мене, що не дає очам

Замгнути, сяючи стражденно в узголов’ї!

Рятуй від совісті, що у моїм кутку

Все риє, наче кріт, свій хід, давно початий,

Ключ бистро поверни у змащенім замку,

Душі принишклої шкатулу запечатай.









Голуб







Мій голуб загинув, що так я любив.

Я думав - від туги. Але від якої?

Я ж сам для тих лапок маленьких ізвив

Сілечко з найкращої пряжі тонкої.



О лапки червоні! Чому ж ви мене

Лишили на це самотіння сумне?



Ти жив беззахисно в зеленій діброві:

Чому ж не завикнув у мене, у схові?

Тобі присвятив я всю ласку свою:

Чому ж ти не жив тут, як жив у гаю?









Чому вночі сміявся я?







Чому вночі сміявся я? Ні в кого

Я не доб’юсь відмови: не дає

Ні Бог її, ні голос духу злого.

Звернусь до серця я, що в груди б’є.

Скажи хоч ти, вмістилище скорботи!

Не озиваєшся! О тьма! О тиш!

О вічний стогін мій! Мовчать висоти,

Мовчать провалля темні - й ти мовчиш.



Чому ж сміявся я? Земних відрад

Поширює моя уява межі.

Проте я й зараз був би вмерти рад:

Хай гордий стяг життя злетить із вежі!

Красу, Поезію і жар сердець -

Все топче Смерть. Смерть - усьому вінець.









La belle dame sans merci







“Нещасний, чом ти помарнів,

  Чом день у день блукаєш сам?

Зів’яв комиш, у лісі змовк

  Пташиний гам.



Нещасний, що тебе в’ялить,

  Чому ти сохнеш, як трава?

Набила білка свій ванькир,

  Пройшли жнива.



Я бачу лілію бліду

  Твого чола, де жар і піт;

Жовтіє на щоках твоїх

  Рожевий цвіт”.



“Зустрів я панну у лугах,

  Красу гаїв, дитину фей;

З-під довгих локонів палав

  Огонь очей.



Я вбрав ту панну у квітки

  Від голови до білих ніг;

Кохання в погляді її

  Я постеріг.



Я посадив її в сідло

  I біля неї все забув,

Бо дивну співанку із уст

  її почув.



Вона для мене дикий мед,

  Солодкий корінь добула;

В її нечуваних словах

  Любов була.



Вона ввела мене в свій грот,

  I сум їй серце огорнув,

I поцілунком дикий зір

  Я їй зімкнув.



Ми спали поряд у моху,

  I там я сон побачив… Ах!

Останній мій, останній сон

  У цих лугах!



Я бачив пишних вояків,

  Блідих, як смерть, легких, як мла;

Я чув: “La belle dame sans merci

  Тебе звела”.



Я бачив висохлі уста,

  В яких темнів і зяяв жах,

I я прочнувсь, і опинивсь

  У цих лугах.



Тому-то я й зостався тут,

  Тому й блукаю в полі сам,

Хоч голо скрізь і в лісі змовк

  Пташиний гам”.









Сонет про сонет







Коли судилась рим кайданна міра

I нашій мові, й музиці трудній

Сонетовій, як пута, що Персей

Зняв із красуні перед лігвом звіра,-

Піклуймось про Поезію, чи їй

Не сплетемо ладнішої обнови

Для босих ніг - і в затишку ночей

Доскіпуймось, чи все дарує ліра,

Що пильний слух передчуває твій.



Пильнуймо звук і склад - набуток цей

Розкішніший, аніж Мідаса схови;

Звільнім од листя жовклого вінок;

Коли ж не вільна Муза, хай окови

Собі із власних виплете квіток.









Два сонети про славу







1







У слави теж дівочі примхи є:

Відкинувши настійне женихання,

Вона своє непрохане кохання

Байдужому частенько віддає.

Вона - циганка: ти їй душу звір,

А їй нічого - відійшла й забула;

Кокетка юна, що зізнань не чула,

Що в кожнім шепті чує поговір.



Вона - циганка із Єгипту, віть

Із дерева ревнивця Потіфара.

Закохані поети, появіть

Свою зневагу їй! Це буде кара

Така для неї, що сама до вас

Вона повернеться у добрий час.





2









Так не буває, щоб і кози ситі,

І сіно ціле.

(Прислів’я)



О, як себе виснажує й тривожить

Незадоволений земним буттям,

Що торсає життя своє, як зошит,

Шинкуючи незайманим ім’ям!

Де слива, синяві своїй не рада?

Де лілія, що в’яне самохіть?

Болотним смородом яка наяда

Свій тихий грот захоче отруїть?



Пахтять квітки у луках і в гаю,

Що так бджола їх працьовита любить;

Не тратить слива синяву свою,

I в чистім озері не видно твані:

Чому ж людина в марному змаганні

Терзає світ увесь і душу губить?









Ти кажеш - любиш







Ти кажеш - любиш… Але так,

  Як черниця, що мугиче

Свій акафіст, поки дзвін

  До вечірні кличе.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций