Бережний Василь Павлович В зоряні світи — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 24 февраля 2015



Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій Сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно великої віддалі в мільярди років можна застосувати термін «стародавня». Ми зараз подорожуємо в далеке минуле, друже.

— Чому ви так думаєте, Іване Макаровичу? — спитав Микола, фотографуючи рельєф, який потрапив у світляне коло.

— Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімдесят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув раніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. В той час, коли з втратою води і атмосфери життя на Місяці поступово згасало, на Землі воно тільки почало розцвітати…

Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше, ніж в інших. Тут, куди не глянь,— під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різноколірних камінців. Іван Макарович присвічував обома ліхтарями, а Загорський пустив у хід кіноапарат.

Невідомо, яке призначення мала ця простора зала? Може, тут жив учений-селеніт, можливо, містилася школа, музей чи якийсь інший освітній заклад, — але вся стіна його, що утворювала собою правильне коло, була вкрита картинами з кольорових мінералів. Картини були обведені стрічками різноманітних геометричних фігур, які професор Плугар назвав селенітським письмом.

Ось підряд кілька пейзажів Місяця. Художник-селеніт досить майстерно зобразив діючий вулкан — з кратера виривається лава і вогненним потоком суне до синього лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, очевидно, ріка.

— Значить, все тут було — і ліси, і річки, — каже Іван Макарович. — Економте плівку.

Плугар пересуває світляне коло ліхтаря, і перед ним постає безмежна рівнина, вкрита якоюсь рослинністю, в небі — хмара із стрілою блискавки, і косі струмені дощу.

— Для мешканців підземного поселення це вже, мабуть, звучало казкою… — задумливо говорить професор. — Бо коли вони закопалися сюди, таких атмосферних явищ на Місяці вже давно не було.

На іншій картині вони побачили велетенського звіра, що перестрибував через річку. Він скидався на оленя, але величезні гіллясті роги були в нього не лише на голові, а й по всій спині.

Довго стояли Плугар і Загорський перед однією загадковою мозаїкою. На чорному фоні було зображено розпечене світило, очевидно Сонце, на якому стався грандіозний вибух. Добре показано, як звідти розлітаються в різні боки золоті згустки речовини, і ось уже йдуть по своїх орбітах планети. На деяких з них, видно, в свою чергу сталися вибухи, і від них також відірвалися згустки — вже набагато-менші.

— Та це ж зображена селенітська теорія походження Сонячної системи! — вигукнув професор. — Цікаво, цікаво…

— В чому ж вона полягає, ця теорія? — спитав Загорський.

— Коли буде розшифровано селенітське письмо, тоді матимемо про неї повне уявлення. А зараз можна сказати одне: селеніти-космогоністи, очевидно, вважали, що планети створилися з речовини Сонця і що ця речовина була викинута з нього завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники планет. Досить-таки цікава теорія… Подібні, хоча й не зовсім такі, припущення робили й земні астрономи. Але тут маємо струнку, мабуть, грунтовно розроблену теорію. Іван Макарович повів прожектором, і раптом у світлі з’явилася голова селеніта. Нашим мандрівникам на мить здалося, що селеніт іронічно посміхається. Освітили всю його постать — він сидів на колінах під зображенням космогонічної теорії спиною до стіни. Окремі деталі його великого тіла — обличчя, руки можна було уявити лише при деякій фантазії. Це була наче тінь колись живої істоти.

— Може, це автор космогонічної теорії? — спитав Загорський.

— А бачите — він зотлів, а думка його живе!

Світлом намацавши вихід, Плугар і Загорський залишили округлу залу. У них був хороший настрій: може це була просто радість нововідкрить, а може, приємно було дізнатися, що селеніти жили тут не як кроти, що це були істоти, здатні до абстрактного мислення. Одне тільки якось гірко вражало синів Землі — і на зображеннях, і в натурі вони бачили селенітів усе в одних позах — або стоячими на колінах, або лежачими ниць. «Що, яка темна сила не давала їм випростатись? — міркував Плугар. — Мабуть, було щось таке, що сковувало їхній прогрес, інакше вони б не загинули, а врятували б свою планету або дісталися б на Землю. Ясно, що це суспільні відносини і відповідна ідеологія…»

— О, а це що? — присвітив Микола в закуток. — Подивіться, Іване Макаровичу!

Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря побачив цілу колонію грибів!

— Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повітря і без води?

Ця, здавалося б незначна знахідка, глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає грунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!

Після того, як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макарович зірвав кілька грибів і поклав до сумки.

Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімалися сходами вгору то стрибали вниз, то, не вагаючись, спускалися в якісь колодязі-шахти. І скрізь були приміщення, неначе соти в стільнику, і стільник той мав, очевидно, безліч поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це собі виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Заблудитись вони не боялися: за ними тягся добре видний при світлі слід у поросі. Сумки вже були повні всяких зразків чудернацьких кам’яних речей, виробів із скла і теракоти. Але бажання побачити, узнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх уперед. їм хотілося ще знайти сліди металів. Ішли, перемовляючись через свої рації, водячи перед собою снопами електричного сяйва.

На одному великому перехресті зупинилися. Посередині тут чорнів круглий отвір, у який ледве не полетів професор Плугар. Присвітивши вгору, він побачив такий отвір і на стелі — схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і в низу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього обличчям до вулиць стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам’яні постаті в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.

— О, це треба обов’язково сфотографувати! — захоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється!

Справді, стало зовсім видно, кулі відбивали світло одна від одної, створюючи цілу сітку променів. Побачивши якийсь кам’яний стовпчик, Микола став на нього і почав крутити ручкою кіноапарата. Націлюючи об’єктив то в той, то в інший бік, він утратив рівновагу і, зіскакуючи з підвищення, штовхнув Івана Макаровича.

— Що ви зробили! — зойкнув професор.

Микола подумав, що завдав йому болю, але тут же побачив якісь зблиски в отворі і з жахом зрозумів: упали ліхтарі. Від несподіваного поштовху Іван Макарович зненацька впустив їх.

Зляканими очима дивилися Плугар і Загорський в безкінечно глибокий колодязь, в якому, неначе два світлячки, мигтіли ліхтарі. Раз по раз у глибині спалахувало сяйво — то, мабуть, відбивали світло скляні кулі, встановлені на перехрестях в нижчих ярусах цього дивовижного міста. Нарешті, все внизу погасло — ліхтарі або розбилися, або потонули в поросі. Тут, де непорушно стояли Плугар і Загорський, було ще видно.

— Дивіться, дивіться, Іване Макаровичу! Ці кулі ще світять!. — в нервовому збудженні вигукнув Микола. — Вони, мабуть, здатні зберігати, втримувати світлову енергію… Біжімо! Іване Макаровичу! Може, ми ще встигнемо…

Професор Плугар мовчав. Темрява швидко клала тіні на його обличчя, він стиснув Миколину руку, наче бажаючи передати юнакові свою витримку. Юпітери, які були біля отвору вгорі, і ті, що в руках кам’яних жінок, гасли з кожною секундою. Темрява, густа, непроникна темрява насувалася з усіх боків. Чорним зловісним крилом закрила вона далину тунелів, махнула на скульптури… І враз Миколі здалося, що він осліп: не видно було зовсім нічого. Нічогісінько!

— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — сказав він у розпачі.

— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як доберемося до храму — там уже рукою подати.

Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций