Андріяшик Роман Васильович Люди зі страху — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 21 февраля 2015



П’яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок мені дісталась бочка свічок, зараз зробимо ілюмінацію. — Микола викресав вогню, роздув грубку. Ми були в одному з наріжних кабінетів поруч з бібліотекою. У вікно терлась, злегка поскрипуючи, коли налітав вітер, рідковіта яличка, —Сідай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я принесу цигарок, їх у мене на десять років: прощався з австрійцями, то вивіз повні драбини. І от що: це твоє сховище, я його для тебе беріг. — Микола висунув шухляду в столі. — Ось тобі ключ од вежі. Я в замку довго не затримуюся, а тобі, коли треба, заходь і будь як дома або взагалі перебирайся сюди. Останнім часом я прийшов до висновку, що замок щасливе місце.

Через кілька секунд він приволік лозяний кошик, виклав пляшки з угорським ромом, сало, сухарі, часник, цигарки. Тільки тепер я помітив, що він запустив бороду, розтовстів. Обличчя стало круглим і, якби не довгий ніс, було б зовсім плитке. І борода його трохи видовжувала. Борода гнідувата, надвоє розділена, покучерявлена. А голова — лиса, ніби поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь неспокійне, ментрожили його щомиті все нові міни. Рухався Микола круто, угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно, назавжди прилипла насмішка, а очі дивилися колюче і похмуро.

— Першу за тебе, — сказав він, наливаючи в склянки.

— Де пропадаєш? — спитав я, надпивши.

— По лісництвах. Хлопці там все нові, знайомився. Виїхав бричкою, ледве добився назад санками. Ох і краса в лісах, Прокопику! Гостинець, як проділ на дівочій голові. Усе гідне, здорове, впевнене, урочисте. Коні бредуть заметами, ніби прислухаються до тиші, і шкода підняти пужално. Ну, та менше з цим. Тепер за твої плани. Що збираєшся робити?

— Непокоїть почуття дому, — сказав я — Будуватися треба.

— А далі?

— Німеччина оголосила війну Росії, але план Шліффена заставив іти на Париж… Далеко не загадую.

— Що ж, і це немало, — відказав Микола, подумавши. — Хочеш лагодити старий грунт?

— Безнадійна справа. Десь куплю. За селом із землею начебто не сутужно, продається.

Микола звузив очі. Вони перетворилися в дві тернинки. А губи з викликом посміхалися.

— Портрет Лесі Українки був тут? — запитав я.

— Ага, — озвався Микола — Він, мабуть, обмірковував моє становище, цілком забувши про мене, обдумував твердо, причіпливо, враховуючи всі «за» і «проти»:

Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогаті чоловічки.

— Отже, за спокій, Прокопику? — І знов очі стали сухі, але він усміхався, зрозумівши мене.

— Мені здається, — сказав я, — що цей спокій треба якнайповніше використати. Щоб кожна людина залишила слід у часі. Щоб зробити такий запас, який би гарантував од несподіванок. Ти знаєш, скільки нас витлумили?

— Уявляю собі.

— Ось бачиш. Треба кардинально змінити політику, поки не пізно. Галичину зітруть з лиця землі, якщо в народі не пробудиться усвідомлення своєї сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому їх так легко було скручувати то одним, то іншим.

— Пригадуєш, що ми колись говорили про життя?

— Ще б пак!

— Але ж ти закуси, Прокопику. П’яний будеш. І допий. Якийсь час ми мовчки розправлялися з нарізаним на пластерки крухким, з червоними прожилками, салом. Микола налив собі, щоб випити разом зі мною.

— Для цього потрібна розумна і сильна влада, — продовжив я перервану розмову. — Розумна, сильна і далекоглядна. Мене непокоїть, що тихо, що не доходять ніякі чутки про нинішній уряд.

— Нинішній уряд? — із загадковою посмішкою повторив Микола. — Ти маєш на увазі секретаріат? Він мовчить, і це найстрашніше. Поки що я знаю: не налагоджені ні пропаганда, ні контрпропаганда. Дитятко народилося, ми бачимо, від яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Після купелі воно буде хутко рости. Ми не чуємо його лепетання, крику. Очевидно, це змалку хитрюга, з материної утроби. Кого чекати — Нерона чи Цезаря? Я гадаю, що Нерона. Мовчанка — це переддень змови проти народу. Історія знає таких випадків багато. Вони закінчувалися таємним терором, знищенням тисяч невинних або мало винних людей і жахливим онімінням нація на багато десятиліть.

З твоїх слів можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусі?

— Так, Прокопику. Потім я тобі дещо покажу, а тепер уминай сало. Як Європа?

— Бунтує.

— Це добре.

— Такого сприятливого моменту для нас ще ніколи не було.

— Наш сприятливий момент, друже, треба зв’язувати з соціалістичною революцією в Росії і подіями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний секретаріат на чолі з верховним своїм, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де їх декрети про передачу підприємств робітникам, а землі—селянам, де декрети про дозвіл страйків і маніфестацій, про свободу преси, про вільне утворення товариств робітничо-селянської взаємодопомоги й інтернаціонального співробітництва? Це ж було заповітом усіх соціалістичних процесів на наших землях, починаючи з судилища над Остапом Терлецьким, який, як ми знаємо, лишився в історії пролетарського руху соціалістом-утопістом… Приґадуєш статтю Івана Франка про Терлецького?

Я кивнув.

— А ці шахраї-демократи з кліки Петрушевича продовжують тихо утверджувати своє право на експлуатацію народу і шукають підтримки то за Віслою, то в Парижі, то в Лондоні. Політика їх контрреволюційна і антинародна.

— А де сили, які повинні протистояти цьому?

— Є сили, Прокопе. Є! Ми з тобою незабаром станемо свідками народження світової соціалістичної цивілізації. Усе йде до цього.

— Що ж? Як мовиться, бог у поміч. Не забувайте, що і я на дещо можу придатися. Микола посміхнувся.

— Закушуй. Тобі не здається, що сухарі пахнуть горищем?

— Ага.

Я почав оглядати, кабінет. Справді, дуже зручне місце для відпочинку. Тут, мабуть, легко зібратися з думками і легко картати себе за якийсь промах — ніщо не нав’язується. У кабінеті була м’яка канапа, трохи масивний стіл з точеними ніжками, скляна шафа з книжками і кахельна грубка. Долівка була застелена благеньким, попротираним у багатьох місцях килимом. Повітря трохи застояне, і таке відчуття; що думки в ньому будуть застрягати, а коли прийдеш знову — застанеш їх навколо. На канапі маленька подушка. Можна прилягти, заплющити очі, тоді світ віддалиться на сотні кілометрі2?, і його легше окинути поглядом.

— Отже, життя — вагітна добром і злом жінка, що не може народити, оскільки люди жадають від неї тільки добра? — Микола відштовхнув крісло, пройшовся по кабінеті. Я дивився на нього насторожено: до чого він веде? — Ти репетував: боротьба, до дідька жінку! Так чи ні? Так. Тепер ходи, щось покажу.

Він запалив ліхтарню і провів мене в сирі, процвілі льохи. Тримаючи мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа, — видко, навідувався сюди частенько.

— Колись тут катували кріпаків, — сказав він півголосом.

— Хто знає, може, ці пивниці ще комусь придадуться, — озвався я.

Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабіринтами, нарешті підземелля обірвалось, і перед нами стала глуха стіна, викладена з нетесаного каменю. Микола передав мені ліхтарню і, просунувши пальці в щілини, видобув завбільшки з решето брилу, за якою зіяла непроглядна темінь. Забравши назад ліхтарню, він поклав її по той бік отвору і засміявся:

— Лізь.

Коли я наполовину просунувся, він весело запитав:

— Візьму й замурую зараз Повсюду?

— І ніхто не знатиме, де ділося трішки людської недолі, — загудів я в темряву.

Призвичаївшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких приклад до приклада покоїлось. кілька тисяч манліхерів і тульських гвинтівок. На дощаних помостах стояли законсервовані гочкіси, льюїси, максими, муравлиськами були навалені купи набоїв, стоси шабель, зсипища гранат. Усе те пірнало в сперту підвальну ніч.

— Інструменти, — сказав Микола, обтрушуючи штани. — Зробимо твоїй жіночці операцію.

— Дай собі з цим спокій. — Я зняв з гачка біля отвору гвинтівку, яку Микола тримав напоготові. —Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку складну операцію. З ким доглядаєш цей арсенал?

— Наразі сам.

 

Ми порізали ще цеглину солонини, випили, і він забубонів:

— Я у війну навчився дорожити цією штукою, — показав на сало. — Ладен вставати до неї серед ночі. Чорти б його брали, хіба тільки німці мають ласувати нашим салом? Та мужицьке тіло швидко розпирає. Угадай, скільки важу.

— Корець з гаком.

— І лисію, як паршива вівця. Бідне моє парубоцтво: ніяка дівка за мене не піде. Хоч бери й неси на ярмарок свої чоловічі відзнаки. Та воно й дівки порядної нема. Поки щось підходяще виросте, обшалююся жиром. Марину твою Ковальчуки продали, сучі діти! Сватай Гривастюкову Гафію: гожа, не дурна. Лиш би де зіпсувалась, бо жінка — що степова мімоза: невінчана — золотко, заміжня — нудьга. Ти ніколи не замислювався про природу дівочго натхнення, яке робить їх кралями? Те-те. Виходячи заміж, ховають свої гідності, наче їх ніколи й не було.

— Як тобі Ревека?

— Ревека — скриня зі щастям, — відказав Микола, змітаючи долонею кришки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций