Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович Маруся — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 21 февраля 2015



От Маруся узяла й мисочку, щоб i своїх пом’янути. Положила курку варену, три в’язки бубликiв, буханець, два книша та зверху п’ятаковий медяник та узяла материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нiс у хустцi аж три десятки крашанок.

Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб пом’янув її родичiв.

Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспiвали дяки “нi печалi, нi воздиханiя”, так вона так i захлипала та й каже:

— Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати.

Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б’є, а на серцi туга така пала, що йому дух так i захватує; i сам не зна, вiд чого йому так є.

Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старцiв божих обдiлила крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посiдали люди на гробах трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.

Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала його… що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию… далi, неначе хто її направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки почервонiла та так голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись:

— Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! — Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на вiки вiчнi!. Там побачимось!

Сеє сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе i землi не доторкається. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Стоїть як укопаний… Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла Маруся, цiлував землю замiсть її, боячись i самої думки об тiм, що сказала йому Маруся, а далi промовив:

— Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру, тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм — як твоя воля свята! — та й пiшов тихою ступою до господи,

Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як у воду опущена. Говорити — мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задумається, i рученята посклада; пiде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день стоятиметь, нiчого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що — нiчого робити! — узялась мати вп’ять сама поратись! Часто гримав на неї батько i ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з’їсть її здоров’я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу милость божу, здоров’я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки її i речей:

— Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечковi! Свiт менi немилий, i нiщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об менi убиваєтесь, то що буду робити! Я й сама своїй тузi не рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що день, вiн вiд мене — усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого; не розважайте мене; менi неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша!

Порадившись меж собою, старi дали їй волю; нехай, кажуть, як собi зна, так з собою і робить. Надiлив її бог розумом, вона й богобоязлива, i богомольна, так її отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!

Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiякої скиндячки, нiякої стрiчки; як пов’язала голову чорним шовковим платком, так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се у бiр на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горiшки пересипа в руцi, та й поплаче… Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi й вигяяда вечiрньої зiроньки… Блисне вона… тут Маруся зараз i стане така рада, така рада, що не то що! “Онде мiй Василь! — сама собi розмовля. — Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!. Отак блистять i його очицi, як було бiжу йому назустрiч…” I вже тут її хоч клич — не клич, хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: “Прощай же, мiй Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до твоєї бiдної Марусi”. Увiйшовши ж у хату, перецiлує усякий горiшок i платок разiв сто поцiлує та, згорнувши, приложить до серця та так i заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!

Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума:

“Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю, мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть”. От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп’ять i до роботи проворненька, i в усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщитує.: “От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться”.

Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж озера. Напала на рижики, та так же їх багацько було, та такi мудрi; i хоч i побродила по водi, та назбирала їх повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала. Що їй тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись — треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге — змокла як хлюща, так з неї i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.

З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухої на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка її i б’є!

Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!

Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть є йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислухається троха: Маруся не заснула? “Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!” — сказавши сеє, лiг i… заснув.

Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:

— Подивись, Науме, що з Марусею дiється? Стогне час вiд часу дужче… от усе дужче… аж кричить… Наум вже бiля недужої:

— Що тобi, Марусю?. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?.

— Таточку… батечку… Ох, не дайте пропасти… колеть… ох, тяжко менi!. Робiть, що знаєте… ко… колеть мене!.

— Де саме колеть, Машечко?

— От., у бiк… ох, ох!. У лiвiм боці… Поможiть менi!. Не стерплю…

Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло — аж i Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусi… а вона усе дужче стогне…

Що робити — i самi не знають… Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили її кожухами… так кричить.

— Душно! не влежу на печi… положiть мене на лавi… Ох, душно менi! Ох, важко менi! Болить же бiк… ох, болить!.

Послали мерщiй на лавi; узялись обоє старi зводити Марусю… Вона не здужа йти, старi не здужають її вести… тягнуться, силкуються, спотикаються… Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що… вiн дочку на неї схиля… Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на неї, собi плачуть…

Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя — пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшептує; нехай, що зна, те й робить.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций