Нечуй-Левицький Іван Семенович Українство на літературних позвах з Московщиною — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 20 февраля 2015



), стає вже на Україні “литературным преданием”, котре зрікає д. Пипін у нашій літературі.

Як глянув ряд у європейських державах на сей національний і літературний рух? Як він поставив себе відносно його? Романські держави: Франція, Іспанія та Бельгія, німецькі держави: Австрія та Прусія, і на сході Європи Росія – неоднаково поставили себе до сього національного руху відродження народів.

В той час, як вперше з’явився національний літературний рух в Провансі, в Парижі знайшлися шовіністи, котрі загомоніли на нього, але швидко втихомирились, примітивши, що сей напрямок не політичний, а чисто просвітній, культурний. Тепер французький ряд не вчиняє провансальському руху ніякої претичини і дає широку вольність його розвитку. Ті самі рядові відносини до каталонського провансальського руху ми бачимо і в Іспанії. Д. Мордовцев у своїх “Письмах из Италии й Испании” говорить трошки про сей рух, побувавши в Барсельоні, головному місті Катальонії, і очевидячки ставить його в паралелі з українським, назвавши в жарти іспанських провансалів катальонськими “парубками”. Дописуватель журналу “Русская мысль” позаторік так само побував у Барсельоні і якраз потрапив на збір провансалів, де сі націонали, а найбільше багаті барсельонські купці, відбували раду про видання великої часописі на провансальській мові під назвищем “Саtаlаnа”. І в Іспанії ряд не спиняє сього руху і не становить ніяких перечок на стежці його розвитку. І провансали недурно кажуть: Франція для нас мати, а Іспанія – сестра, і відрізнятись від них нема жодної потреби. В Бельгії так само ряд не стає на дорозі національного розвитку фламінів, хоч в Бельгії двір французький спирається на французьку половину залюдніння Бельгії і веде урядові справи французькою мовою. Фламіни завели фламінське національне товариство, котре веде свої спарви геть-то ревно і енерґічно: кожний суспільник того товариства приймає на себе обов’язок і самохітню повинність – не вживати в розмові французької мови, а вживати тільки свою – фламінську і навіть кореспонденції листів писати доконче своєю мовою. Про се у свій час писали звістки навіть по часописях, а се певний знак, що бельгійський ряд не забороняє в державі таких товариств, не чіпляється до суспільників того товариства і не засилає їх туди, де козам роги правлять. , як роблять у Росії з усякими російськими фламінами. Фламіни гаряче дбають про свою літературу, завели в Брюселі фламінський театр; вже минуло років з 15, як вони переложили Святе Письмо на фламінську мову. І їм у тому ряд зовсім не перебаранчає; нема там заборони на сі справи, як, наприклад, у нас на Україні і до сього часу заборонено видавати Святе Письмо українською мовою в перекладі Куліша і Пулюя. З таких відносин держав до відродження національностей на далекому Заході Європи ми бачимо, що в сучасній Європі тільки одно романське плем’я, як державне, вже зовсім вияснило й зчистило свій світогляд, стало зовсім по-людськи терплячим до інших національностей і занехаяло старий принцип силуючої приневільної і противовільної і через те саме протинатуральної асиміляції інших народностей.

Зовсім що інше ми бачимо в середній та східній Європі, де панує державність німецька та великоруська. Ні австрійські, ні пруські німці ще не збулися давніх своїх потягів – германізувати сусідні народи, котрі живуть побіч з ними в державах. Ми не будемо розводитись про германізаторські забаги в Австрії за часів Метерніха, коли всю Австрію вкрили німецькі університети та гімназії, – про ті великі силкування, які зробили мадяри та слов’яни, щоб збутись сієї системи, – про ті жертви, які вони принесли, доки добулись до свого права національного розвитку. Се річ дуже відома. Тепер Австрія, як відомо, занехаявши германізацію, опирається на три дужчі, хоч не численніші, національности: німців, мадяр та поляків, віддавши їм у руки чехів, словаків, румунів та русинів. Ми бачимо, що і в самих австрійських німців ще не зовсім згас той дух стародавньої тенденції до приневільної асиміляції. Зате ж покористувались своїм правом, на свій сором, перше пригнобляні й германізовані мадяри. Вони завели мадяризацію слов’ян закарпатських та румунів. На великий жаль, і галицькі поляки вхопились з великою енергією за сполячення галицьких русинів. Мадяри в сьому ділі дуже схожі на тих чорних африканських рабів, що випадком вирвавшись на волю, скинувши з себе ланцюги та нашийники, потім самі ловлять в африканських лісах вільних негрів, надівають на них ланцюги та нашийники і ганяють на продаж в Абесинію та Верхній Єгипет. Се й правда, як каже приказка: “Не дай, Боже, з хама – пана!”

Відповідно до національної терплячости мадяри та галицькі поляки стоять ще багато нижче від румунів, котрі, забравши в Росії Ізмаїльський повіт у Басарабії, дозволили болгарську гімназію в Болграді, і тільки після забрання Росією Ізмаїльщини граф Д. Толстой зараз переробив її на великоруську, відібравши від гімназії до скарбу усі маєтности: землі та рибні озера, надаровані болгарами тій гімназії, і підвівши її під тип великоруських гімназій, не вважаючи на прохання болгар зоставити для них в гімназії принаймні виклади болгарської мови та болгарської літератури.

Пруські німці своєю нетерплячістю національною ще й досі стоять не вище за австрійських німців часів Метерніха. Тут заведена машина германізації познанських поляків, лужичан та литовців крутиться ще швидше. Бісмарківці скуповують у поляків землі, переводячи їх у німецькі руки; ще й недавно задумали варварський примітивний вигін з Познаня поляків, австрійських та російських підданих, для зменшення польської людности, і сі вигонці знайшли собі пристановище в Галичині; пруські поляки ніяк не дійдуть до права мати свій університет в Познані, не допросяться архієпископа своєї національности.

Далі на схід – ще більше сього лиха. Переступімо пруську границю і ми побачимо, що в Росії така сама система при-невільного винародовління крутиться мов навіжена. В Росії “обрусіння” йде не днями, а немов годинами, неначе в ньому спасіння не тільки Росії, але усього світу від якоїсь напасти, – неначе люди вхопились обіруч і з усією силою енергії, щоб чинити якесь дуже добре та спасенне діло. Автономії провінцій і народів ламають, національности гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі, неначе яке велике культурне завдання, знищити до останку усі національности в Росії і повеликорусити їх. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України, Польщі та молдавської Басарабії. На Україні навіть у народні школи заведено великоруські шкільні книжки та викладову великоруську мову, заборонено видавати Святе Письмо на українській мові; після 1876 року українська література неначе засуджена на смерть: заборонено видавати усякі українські книжки, окрім нібито популярних, а справді дозволяють тільки тонесенькі книжечки, малесенькі казочки, оповіданнячка, водевільчики. Наукові популярні книжки не дозволені. Те саме діється і в Польщі, тільки з тою відміною, що там дозволена ще широка література, але в тій надії, що великоруська школа в Польщі підриє і вб’є і ту літературу (дарма надія!). Для басарабських молдаван так само заведені великоруські народні школи. Ся привілегія, ущаслививша Україну та Польщу обрусінням, може випала на їх долю тим, що вони землі слов’янські, братні для росіян, і дають надію швидше їх обрусити. Басарабські молдавани заслужили се щастя мабуть тим, що вони однієї з великоросами православної віри. Інші народи в Росії: татари, грузини, ести, литовці, латиші— принаймні хоч мають народні школи своєю мовою.

Так-то ми бачимо, що в Європі тільки латинська раса може прикласти до себе приказку: живи сам і другим давай жити! Про Австрію та про Прусію можна сказати, що там уже інший девіз: живи сам і другим трошечки давай жити! В Росії ще панує такий девіз: живи сам – і нікому іншому не давай жити!

Руйнування національностей, руйнування хапливе йде на сході Європи, а найбільше в Росії з великою хапливістю і навіть з любов’ю, навіть зі смаком, неначе сим хочуть зробити якийсь історичний великий добровчинок іншим народам. А справді і прусаки і великороси не роблять сим ніякої користи, ніякого добродійства ні для себе, ні для інших народів. Ми вважаємо на національну нетерплячість великоросів, як на виявок расовий, дуже примітивний, схожий з релігійною нетерплячістю давніх народів, яка, наприклад, ще й досі живе в натурі мусульманських народів. Сю примітивну якусь руйнуючу силу великоруської раси давно примітили ліпші й світліші великоруські вчені та поети. Ще Грибоєдов, автор комедії “Горе от ума”, побувавши в Криму в 1825 році і придивившись до кримського життя, до давніх історичних міст, що стали руїнами вже за Росії, писав у Петербурґ до свого приятеля з Феодосії: після ґотів, ґенуезців і т. д. в Крим “явились мы, всеобщие наследники, и с нами дух разрушения”. Далі Грибоєдов говорить, що для поладнання з іншими народами за Кавказом треба б Росії вживати способи культурні, як, наприклад, добрі суди і інше.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций