Рей Бредбері Інтерв’ю журналу — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 19 февраля 2015



Тобто не можна сприймати себе надто серйозно. Інакше кажучи, треба грати в життя, грати в інтелект, грати в ідеї, - тоді люди прийдуть і слухатимуть вас. Якщо ж вони побачать, що ви свідомо прагнете зробити їх кращими, вийде та сама ситуація, як у школі, коли вчитель намагається напучувати школяра, а той опирається. Отже, я мушу примусити вас повірити в любов, у життя, в ідеї, роблячи вигляд, що все це для мене не важливо, а насправді, ой, як важливо!



О. М. - Життя все більш ускладнюється. Як ви вважаєте, містере Бредбері, чи може художня література зробити життя людини щасливішим?



Р. Б. - Великі письменники представляють нам життя як метафору. І якщо метафора гарна й точна, це допомагає подолати чимало проблем, яких у всіх нас, і чоловіків, і жінок, так багато. У “Війні і мирі” Толстого ми впізнаємо самих себе, чи плачемо й сміємось над собою. Оце і допомагає нам у житті, у спілкуванні з іншими людьми. Коли якийсь чоловік говорить чарівній жінці, своїй дружині, словами Шекспіра, що він її кохає, то це звучить, як справжня поема. Усі великі російські поети говорили про високе кохання, і у піснях теж про це співається. Без літератури ми німі. Я стаю щасливішим від того, що можу говорити й висловлювати істину. Література допомагає вже тим, що людина може сказати: “О, інші теж пройшли через те, що судилося й мені. Я самотній, переді мною смерть і агонія, але ж інші теж…”

Я був дуже бідний, не мав грошей, але так захопився писанням, що не зважав на злигодні. Коли ви займаєтесь улюбленою справою, ви не помічаєте, що у вас немає грошей, становища… І якщо ви кохаєте і вас кохають - то це справжня фантастика! Коли ми з дружиною побралися, у нас не було ані шеляга. Кожний тиждень був для нас випробуванням долі, жінка працювала, допомагаючи мені закінчити роман, а вже потім з’явилися гроші.

Отож я й кажу, що література певною мірою, хоч і не завжди, може зробити життя простішим, допомогти відкинути все незначне, зрозуміти, що таке любов і як можна її завоювати, що означає фах, яким ти хочеш оволодіти. Що означає вдалий шлюб і що таке гарна сім’я. За допомогою літератури ми можемо подивитись на все це і сказати, наскільки воно різниться від того, що я маю, від моєї родини, від мого батька, від моєї матері, моїх дітей. Це найголовніше.



О. М. - Тобто література як модель для наслідування або відштовхування? А як щодо активного формування свідомості, особистості, характеру?



Р. Б. - Вчені спільно з письменниками полегшують людям життя. Сьогодні медики наступають на смерть, виліковують від небезпечних хвороб у багатьох регіонах світу, прагнуть перемогти рак. Коли я з’явився на світ, діти гинули від скарлатини, мій брат і сестра померли від інфлюенци, але тепер такого вже не трапляється, кількість дітей зростає. Діти вже не гинуть, як раніше. І ми продовжуємо працювати над цими проблемами. Дві речі відбуваються, дякувати Бога, одночасно: наука лікує нас за допомогою ліків, а література, якщо ви завдяки науці маєте здорове тіло, виліковує розум. Ми працюємо над тим самим, але вчені опікуються тілом людини, а ми, письменники, - її розумом.



О. М. - Яким ви, містере Бредбері, бачите ХХІ сторіччя, враховуючи тривожний стан екології, небезпеку СНІДу, воєнну загрозу?..



Р. Б. - Люди подолають все. Ми повинні вірити, що здатні зробити можливе і неможливе. Я ек раз стикався у життя з такою ситуацією, що коли твердо скажеш собі: “Я це зроблю!”, то справді щастить все здійснити.

Коли я вчився в університеті, приятелі глузували з мене, з моєї наукової фантастики й космічних кораблів… “Ми ніколи не полетімо на Місяць. Ми ніколи не полетімо на Марс. Ми ніколи не зможемо вилікувати страшних хвороб”. Та в 1931 р., коли мені минуло дев’ятнадцять, був відкритий пеніцилін й сульфамідні препарати, і це змінило обличчя світу! Говорили: “Телебачення ніколи не буде винайдено!”, а сьогодні погляньте, що відбувається!

Отже, найголовніше - переконати себе, що можна досягти всього. Ми зможемо лікувати від СНІДу. Ми зможемо лікувати від будь-якої недуги, якщо тільки поставимо таке завдання!

Екологія… Автомобілі - це найбільша проблема для США, адже ми вбиваємо ними щороку п’ятдесят тисяч людей, а до лікарень кладемо ще двісті тисяч поранених. Це справжня війна, хіба не так?! Ми повинні називати речі своїм ім’ям, тобто війною. Автомобіль - це небезпека. У вас ще немає такого становища з автомобілями, але ця проблема прийде й до вас, і я плекаю надію, що ви розв’яжете її раніше, ніж вона сама візьметься за вас… Ми в Америці ще по-справжньому не відчули цю проблему. Ми про неї ще не говоримо. Просто вбиваємо по сотні тисяч людей що два роки. Але як тільки ми назвемо цю проблему і почнемо над нею працювати, ми розв’яжемо її. І нам необхідно мати більше поїздів, більше літаків, більше автобусів - взагалі всяких інших транспортних засобів, щоб зменшити смертність від автокатастроф.

Екологія… Я працюю в складі комісії Жака-Іва Кусто, займаюсь питанням збереження природного середовища вже п’ятнадцять років. Проблема заводів з їхнім димом і газами існує і в США, і в Росії, не знаю тільки, наскільки гостро стоїть вона у вас. Вчора ввечері я бачив фільм по телебаченню, здається, у вас теж багато фабрик недостатньо контролюють викидні гази. (Саме в цьому питанні я мав добру нагоду наголосити на пріоритетах України і взагалі всієї нашої держави, але почуття патріотизму стримало мене. - О. М.)

У нас є клопоти і з атомною енергією. Ми закрили більшість наших АЕС, проте не думаю, що це остаточне рішення. Гадаю, АЕС можна зробити надійнішими. Мені здається, що ви працюєте саме над цим після страшного уроку, який дістали чотири роки тому в Чорнобилі… У французів, мабуть, є власне вирішення проблеми атомної енергетики, яке всім нам може принести користь. У них десятки станцій, які прекрасно працюють, і під кінець сторіччя, можливо, в нас з’явиться екологічно чистий спосіб виробництва ядерної енергії, якого нас навчать французи. Ми повинні запросити до себе французьких фахівців. А поки що ми самі переживаємо досить складний період. Візьміть аварію на Трімайл-Айленді. Там ніхто не постраждав, але ми налякалися. І поки атака на цю проблему йде дуже кволо, нам доведеться спалювати більше вугілля, що шкідливо для атмосфери і вирощувати заражене кислотами зерно. Але зрештою хтось, десь скаже усім нам: “Ми більше не можемо робити такого!” І тоді ми поїдемо в Південну Америку, прийдемо до людей, що вирубують і спалюють свої ліси. Ми повинні будемо це зробити! У них великі борги, вони нам винні гроші, і ми скажемо їм: “Ми скоротимо борги і дамо вам можливість мати зиск із цих грошей, якщо ви використаєте їх на збільшення врожаїв, а не на знищення лісів!” Тому що ми не можемо дозволити, щоб це тривало вічно. Необхідно зменшити викиди в атмосферу. Загалом це ідея не нова, але до розуміння її ми йдемо надто повільно. Ми робимо помилки, а тоді виправляємо їх. Історія світу справді надзвичайна. Озирніться назад, адже всього двадцять тисяч років тому ми ще жили в печерах. Цивілізація дуже молода.

Гадаю, люди повинні вибачитись самі перед собою, що жили так по-дурному, так руйнівно. Не брязкати зброєю, а просто сказати: “О’кей, ми всі були дурними!” Подивіться на Іран та Ірак: дві багаті країни руйнують одна одну! Це неймовірно, що два народи, які живуть порівняно краще за інших сусідів, протягом дев’яти років нищили один одного!.. А ми ж можемо сказати “О’кей!”

Сподіваюсь, що період вагань закінчується. Я хочу, щоб Організація Об’єднаних Націй стала активнішою на всіх рівнях, щоб це відчули всі країни. Я хочу, щоб люди більше довіряли ООН, щоб усі ми дали їй більші права й можливості. Хй кожна країна - Радянський Союз, Сполучені Штати, Франція - виділять щось на кшталт нерегулярних військ, які стали б стіною між народами, що воюють. Але це буде тільки тоді, коли ми справді повіримо в ООН як у символ. Ми пошлемо своїх юнаків - п’ятдесят тисяч із Сполучених Штатів, п’ятдесят тисяч із Радянського Союзу, п’ятдесят тисяч із Англії - і, коли виникне потреба, поставимо їх між Іраном та Іраком. Я не вірю, що Іран і Ірак нападуть на цих людей, адже у них теж діти служать в армії. Ми мало зробили, щоб перешкодити чварам… Мене вбиває те, що відбувається в Бейруті, війна між палестинцями та Ізраїлем. Це триватиме вічно, якщо їм потурати. Кожну з таких проблем треба чітко сформулювати й глянути фактам у вічі.

Я настроєний оптимістично, тому що ми вже не раз змінювали світ на краще, і гадаю, що в наступному сторіччі справи теж підуть на краще, зокрема завдяки телебаченню й кіно. Я хотів би, щоб в Америці десь за рік-два відбувся великий фестиваль радянських фільмів, а після того, щоб провели фестиваль американських фільмів у Москві. Наші народи ще і ще дивитимуться ці фільми і зрештою скажуть: “Діставайте грошики! Ми таки схожі між собою!” Ми знали це в глибині душі, але поки що мало зробили для того, щоб переконати один одного в нашому спільному гуманізмі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций