Народна творчість Казки народів світу: Казки народів Європи I — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 17 февраля 2015



Аж раптом - бух! - і вже лікар у торбі! Та й важкенький, нівроку йому,- так і зігнув Франческа до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса.

Бухнувся лікар об землю та як закричить:

- Я,- каже,- знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!

- А, то це такий із вас лікар, синьйоре Ігнаціо Панкраціо! - обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав.- Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо до праці, кийочку!

Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!

- Ой, годі-бо, я вже вилікувався! - заволав із торби лікар.- Де той хворий?

Ведіть мене до нього!

Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий,- так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться - опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати.

Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:

- Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.

- А хіба що? - питає здивований Франческо.

- Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,- каже господиня.- Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець,- бодай би він згинув! - та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли.

Світу не бачать - одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців з найповажніших родин як у воду впали!

- Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене,- сказав Франческо, а сам собі подумав: “У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок”.- А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.

Уранці Франческо попросив у своєї торби сто тисяч скудо - старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо - вельми славетна і щедра людина.

Опівдні до кімнати Франческа в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов’ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір’їною, натягнутому аж на вуха.

- Синьйоре Санто Франческо,- мовив непроханий гість.- Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.

- Сказати правду,- відповів Франческо,- я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!

Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческа. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне - та трохи не скрикнув: у гостя з-під плаща вистромилася ратиця!

“Еге, то он воно що! - нишком подумав Франческо.- Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!” Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.

Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.

Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п’ятдесят тисяч скудо.

Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.

- Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо,- улесливо мовив чорт.- Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш.

- А коли ні?

- Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу.

- Ах ти, бісів сину! - гнівно вигукнув Франческо.- Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!

Нечистий опам’ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить і вони сховалися.

Тоді Франческо сказав:

- Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

І кийок заходився працювати…

- Ой лишенько! - залементував нечистий.- Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! - А кийок не вгавав! - Ні, ні, увесь мій сьогоднішній виграш.- А кийок не вгамовувався.- Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! - А кийок таки робив своє.

Тоді чорт питає, плачучи:

- Та скажіть-бо, чого ви хочете? Франческо зупинив кия та й каже:

- Слухай йоди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув?

- Чув, чув і все зроблю, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! - заверещав дідько.

Франческо розпустив зав’язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків.

- А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? - спитав, усміхаючись, Франческо.

- Та цур їм! - гукнули всі дванадцятеро.- Нехай вони йому западуться!

- Оце розумно! - похвалив хлопців Франческо.- Та затямте собі: найбільше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив’язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку.

Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край.

Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав’язку, а зате кий лежав весь час без діла.

- Агей, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини, швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! - тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.

Так тривало аж три роки - доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм.

У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір’ях забекали вівці, а по коморах на полиці лягли жовті кружала сиру.

Проте двері їдальні Франческа й далі не зачинялися.

- Е, мабуть, годі,- сказав сам собі Франческо.- Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих - то вже лінощі плодити.- І він закрив свою їдальню.

А невдовзі спіткало його велике горе - занедужав та хутко й помер його старенький батько.

Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.

Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческа братом.

Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческа, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками - торбою та києм.

Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього - така вже була старезна. Старезна як світ.

Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

- Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки вже я стоптала черевиків!

І вона стягла з воза ряднину, а на возі - повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.

А Смерть усе бурчить, не вгаває:

- Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческу: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.

- Та що ж,- відказує їй Франческо,- недаром прислів’я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала - немов залізяччя іржаве заскреготало.

- Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций