Нечуй-Левицький Іван Семенович Пропащі — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 17 февраля 2015



- Іване, коли просять, то й ходім, та хоч вип’ємо всмак: ми люде помирливі. Ходім!

Хаврусь таки вговорив Івана, Зануду та дяка й потяг їх до себе в гості. Радивиловський недовго сперечався й опинавсь і помирився таки тут у сінях з паном Занудою. Хаврусь потяг їх усіх до себе. Бідні степанецькі панки були раді напитись за мужицькі гроші й охочо пішли до Хавруся.

Того-таки тижня заручився Улас Прохоренко. Він узяв за старосту свого приятеля Івана та ще одного сусіда й пішов сватати Гапку, дочку козака-лісовика Дуда-ренка. Гапка була калікувата, негарна, старша од Уласа, але вона була дочка-єдиниця в свого батька, її батько мав у присілку своє поле, свій город, добру хату, був чоловік заможний. У присілку ніхто не сватав Гапки, навіть її мати не раяла їй самій виходити заміж, бо знала, що вона слабовита. Улас намилувався Лукиною, натішився й покинув її, як зірвану квітку. Лукина перечула через людей, що Улас уже заручився, і втратила останню надію на своє щастя.

Настав день весілля. Лукина з дружками пішла по селі просить на весілля. Дружки співали, а Лукина ледве вдержувала сльози. Сіла вона на посад, навіть і пісень ніби не чула. Для неї здавалось, що не вона йде заміж, що не для неї співають дружки, грають музики, не для неї зібралась молода челядь танцювати. Весілля гуло, а Лу-кині все те неначе привиджувалось у сні, неначе їй снився якийсь довгий, важкий, неперестаючий сон. Тільки як почали дружки розплітать їй косу, як заспівали жалібних пісень на розпрощання з чорною косою, як накрили голову очіпком, Лукина ніби опам’яталась, ніби прокинулась. Од серця в неї трохи одлягло, і вона заплакала й заголосила, прощаючися з матір’ю. “Мамо моя, голубко моя! тільки я зазнала щастя, як жила у вас”, — сказала Лукина, втираючи сльози вишиваним рушником.

— Не плач, дочко, твоє щастя тільки тепер почнеться, — одказала мати, хрестячи Лукину.

Одвезли Лукину в багату Хаврусеву хату. Палали кулі соломи коло Хаврусевих воріт попід вербами. Лукині здалося, що для неї тепер уже на віки вічні зав’язано світ. Минуло дівування, минуло кохання, серце вмерло навіки. Перед Лукиною одчинились чужі ворота, чужі двері. Вона переступила через чужі пороги. Кругом неї чужі-чужісінькі та неприємні для неї, немилі люде.

Прощайте навіки і рідні пороги і чорні парубоцькі брови!. IV

Раз по обіді перед Семеном стара Маруся зайшла на одвідини до дочки. Лукииа сиділа на призьбі проти сонця й шила сорочки Хаврусевим дітям. На Лукині була тонка біла сорочка, голова зав’язана новою картатою хусткою. Нова спідниця червоними квіточками аж горіла проти сонця. Мати сіла коло дочки, взяла голку й почала й собі порплятись голкою. По дворі зеленів густий шпориш. В току жовтіли здорові стіжки хліба. З загороди виглядали рогаті голови сивих здорових волів. Дві корови паслись на леваді в береговині. За хатою зеленів старий садок. На дереві червоніли пізні яблука-циганки.

Лукина послала старшого хлопця в садок по яблука. Хлопчик назбирав піврешета яблук, приніс і подав бабусі. Маруся взяла яблуко й так химерно гризла його трьома цілими зубами в роті, що дитина аж уголос зареготалась.

— Господи, який великий засіб, які достатки в Кли-маї Скільки хліба, скільки садовини! Тобі, дочко, тільки жити та бога хвалити.

— Нема мені за що бога хвалить. Є що їсти й пити, є в чому ходить, але тута й їжа мені не йде на думку: хліб Климів мені несмачний, ніби з полином пополовині печений, — обізвалась Лукина.

— Не гніви, дочко, надаремно бога! Дай господи, щоб і усім людям було таке щастя, як тобі. Не одна молодиця та дівка на селі тобі завидує: Клим надбав усякого надбання. Буде на споживок і тобі, й дітям. Твоє життя буде тихе та безжурне.

— Нема чому завидувати. Чомусь, мамо, я й досі ніяк не звикну до цієї хати та оселі. Так неначе я тутечки в найми найнялася або зайшла на часок води напитись. Все мені бажається йти ніби додому, до вас. Не звикну я ніколи жити в цій оселі. журба мене бере.

Лукина похилила голову й перестала шити. Сльози покотились по її щоках і впали на полотно.

— Бог з тобою, дочко, чого це ти плачеш? Може,, тебе Клим зобижає або не любить? - спитала мати.

— Він мене любить. Ет!. Якби він мене не любив, здається, мені було б легше жити, — сказала Лукина, втираючи сльози рукавом.

— Бог зна, що ти вигадуєш! Чого тобі журитись? Жінки плачуть, як їх чоловіки не люблять, а ти плачеш, що тебе чоловік любить, — умовляла мати.- Схаменись, моя дитино, опам’ятайся, що це ти верзеш?

— Коли ж я його, мамо, не люблю й ніколи не любитиму. Не люблю його хати, не люблю його дітей. Навіть що він мені купить на місті, все мені негарне, противне, гидке, — сказала Лукина.

— Ти ще, дочко, дуже молода. Поживеш, оговтаєшся в господі, то й до чоловіка звикнеш. Тільки до горя та до смутку чоловік ніколи не звикне, — сказала Маруся, помаленьку гризучи червоні яблука.

“Я б, здається, й до горя звикла; звикла б до сліз, звикла б до черствого хліба, коли б те горе я терпіла з милим”, — подумала Лукина, втираючи сльози.

Собаки загавкали й кинулись за ворота. До воріт наближалась купка чоловіків. Чоловіки йшли за Климом Хаврусем, що держав перед, розмовляючи з писарем.

Того саме дня Клима обібрали в волості за голову. Він поставив перед обранням виборцям-громадянам не одно відро горілки, щоб підмогоричить їх. Підмогоричив-шись добре, тепер Клим, веселий та безжурний, вертався додому. Його проводило кілька душ виборців, десяцький та писар. Клим розпрощався за ворітьми з людьми, а писаря та десяцького запросив до себе на вечерю.

Клим не поліз у свій двір через перелаз, бо це вже не подобало голові. Він одчинив ворота, аж ворітниці захилитались, і повагом увійшов у двір. За ним слідком увійшли й писар та десяцький.

Гордо підняв Клим вгору голову. Сама Климова смушева шапка неначе знала, на чиїй голові вона тепер сидить, бо настобурчилась і з’їхала аж на потилицю.

— Ну, Лукино, поздоровляй мене, бо я тепер голова в селі, — гукнув Клим ще од воріт.

Лукина сиділа й не поворухнулась, навіть голови не підвела. Стара мати аж підскочила з призьби.

— Вари, жінко, вареники на вечерю та подай нам пляшку запіканки, оту, що стоїть у хижці! — гукнув новий голова.

Лукина внесла в хату пляшку й поставила на стіл полумисок солоних огірків. Мати заходилась з наймичкою готувати вареники. Лукина поралась, неначе нежива. Сама мати мусила і в печі розтопить, і поставила наймичку тісто місити. Лукина дивилась на все байдужне, неначе вона ненароком зайшла в чужу хату і дивилась на чужий клопіт, їй було байдуже, що Клима настановили за волосного.

Незабаром у хату вступив ще один поздоровляник, пан Зануда. Він почоломкався з Климом, високо піднявши долоню й плеснувши нею з розгоном по Климовій долоні. Зануда чув носом добрий могорич та смачну вечерю.

Зараз за Занудою в хату неначе з неба впав Іван Радивиловський.

— Оце я недавнечко вийшов надвір, задер свою кирпу вгору до неба та й нюхаю, чи не печуть млинців на небі. Коли чую - млинці печуть на землі, в нашому селі, у Климовій хаті. А я шусть туди! Чую носом, де в хаті Добра випивачка! — крикнув Іван, поздоровив Клима і плеснув його з розгоном по долоні.

— Коли зайшли, то й спасибі, що не цураєтесь моєї хліба-солі. Сідайте ж за стіл та й зап’ємо могорич, — сказав Клим.

Не встигли гості сісти за стіл, як у хату всунувся ЕТарий дяк Степан, а за ним молодий дяк: і вони неначе носом чули, в якій хаті п’ють могорич. Обидва вони довго поздоровляли Клима та приказували. Хаврусь посадив за стіл і їх.

Пан Зануда сів на покуті і все пригладжував на лоб свої виски, неначе той кіт, що вмивається лапами. Іван примостився з боку стола на стільчику. Дяки з писарем посідали за столом.

— От і маємо нового голову, та ще неабиякого! - обізвався Зануда.- Новий голова буде добре держати село в руках - не так, як передніший голова держав.

— Та вже ж, — сказав писар, — тепер розвелося на селі того злодійства стільки, що вже й не знаємо, що робить, що діяти.

— Ого! візьмемо в руки! Що візьмемо, то візьмемо й не попустимо віжок! - гукнув Клим чваньковито.- Парубки дуже вже розібрались, нема їм упину. Ось ми приборкаємо їх та й тих провинників, що чесним людям пишуть ворота, не забудемо. Мені щоб вулиці на селі не було. Тих, що мажуть дьогтем ворота, в холодну та нагайкою їх!

Клим лукаво глянув на Лукину. Лукина скоса підвела очі на Клима. їх очі вперше стрілися од того часу, як Клим вступив до хати з гістьми.

— Я їх от-так, от-так! Зітру та зімну, як у макітрі мак, коли вони не шануються й других не шанують, — сказав Клим і показав руками, як мнуть мак у макітрі.

Він скоса знов зирнув на Лукину. Лукина насупилась і дивилась на діл.

— Так їх, так їх, Климе! та ще й макогоном зверху, — сказав Іван і показав руками, як бити макогоном зверху, передражнюючи ворушливого та жвавого Клима.

Випили по чарці. Дійшла чарка й до Івана. Іван ухопив чарку, сховав її всю в рот до самого денця, хильнув назад головою й так швидко висмикнув чарку зі стуля-них губ, що порожня чарка бахнула на всю хату.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций