Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 12 февраля 2015







Що робити? І що сталося взагалі? Чому його покинули? І чому, якщо його покинули, гобліни не схопили його? І чому так болить голова? Більбо неспроможний був навіть обдумати ці питання. Він просто лежав собі тихенько, нічого не бачачи й ні про що не думаючи, довго лежав у якомусь темному закутку.



Трохи перегодом заманулося йому хоч покурити. Обмацав себе - люлька є, навіть не поламана. Це вже дещо! Потім налапав кисет, а в ньому дрібку тютюнцю - ще дещо!

Далі мацав, мацав, шукаючи сірники, й не знайшов жодного. Ця невдача розбила всі його надії. Але тут-таки й схаменувся: добре, що сірників не знайшлося! Хтозна, що могло приповзти з темних нір цього жахливого місця на вогник сірника та на запах тютюну. Зате, обмацуючи всього себе, порпаючися в кишенях у пошуках сірників, він намацав руків’я свого невеличкого меча - кинджала, добутого в тролів, про якого він геть забув і якого, засунутого за пояс штанів, певне, не завважили гобліни.



Більбо видобув меча з піхов. Він засвітився блідим, неяскравим сяйвом.



“Отже, це теж меч ельфів,- подумав він,- і гобліни не дуже близько, але й не так далеко”.



Це була хоч якась утіха. Адже хіба не славно - мати клинок, зроблений у Гондоліні для гоблінських воєн, оспіваних у стількох піснях? А ще він помітив, що така зброя справляє велике враження на гоблінів, особливо коли вони наткнуться на неї зненацька.



“Куди ж його податися?- думав він.- Назад? Зовсім не годиться! Вбік? Неможливо!

Вперед? Так, тільки вперед! Рушаймо вперед!”

Тож він підвівся і потюпав уперед, виставивши перед себе свого маленького меча й мацаючи стіну вільною рукою, а серденько йому так і тріпотіло в грудях.



Погодьтеся, друзі,- Більбо, що й казати, потрапив у велику скруту. Але ви повинні пам’ятати, що для нього та скрута не була така велика, як була б для мене чи для вас. Гобіти не у всьому схожі на нас із вами, звичайних людей; ну й, зрештою, хай навіть нори їхні (милі, затишні, добре провітрені оселі) зовсім не схожі на гоблінські тунелі, все ж вони краще за нас призвичаєні до ходіння тунелями. І напрямок під землею вони не так легко гублять - хіба якщо добряче вдаряться об щось головою, а тоді поволі приходять до тями. А ще вони ходять дуже тихо, легко ховаються, навдивовижу швидко одужують після всяких падінь та синців і мають чималенький запас мудрості й премудрих речень, яких люди здебільшого ніколи й не чули або ж позабували давним-давно.



Та хай там що, а я б не хотів бути на місці Злоткінса. Тунелеві, здавалося, кінця не буде. Гобіт лише знав” що тунель майже незмінно йде вниз і все в одному й тому самому напрямку, якщо не рахувати двох-трьох закрутів та поворотів. Часто траплялися бічні відгалуження: ті, що вели праворуч, висвітлювало мерехтіння його меча; ті, що ліворуч, він виявляв, мацаючи стіну. На бічні ходи Більбо не звертав уваги, тільки намагався швидше їх проминути, побоюючись, чи не вискочать звідти гобліни або ще якісь лихі істоти, яких навіть уявити годі. Далі й далі, все нижче й нижче він спускався, та не чув ні звуку, тільки, бува, повз вухо прошумлять кажанячі крила. Перший кажан його злякав, але їх там літало так багато, що Більбо перестав на них зважати. Не знаю, чи довго він отак прошкував:

Боячись іти, не сміючи зупинитись,- далі, далі, аж поки наморився дужче, ніж наморитися можна. Здавалося йому вже, що так він ітиме й до завтра, й до післязавтра, і хтозна-доки.



Раптом, зовсім несподівано, він - плюсь! - ступив у воду. Б-р-р! Яка ж вона була холоднюща! Більбо став як укопаний. Не знав-бо він, що то було: чи просто калюжа, чи крайчик підземної річки, що протікав через тунель, чи початок глибокого темного печерного озера. Меч ледь мрів у пітьмі. Напруживши слух, гобіт розчув: крап-крап!- у воду з невидимої стелі. Інших звуків начебто не було чути.



“Отже, це калюжа або озеро, а не підземна річка”,- подумав. Проте боязко було брести через темну воду. Плавати Більбо не вмів, а ще подумалось йому про бридкі слизькі істоти з великими вирячкуватими сліпими очима, що звиваються у воді.

Дивовижні створіння живуть у калюжах та озерах гірських надрищ: риби, чиї пращури запливли туди бозна-скільки років тому й ніколи вже не випливли назад, розвинувши від намагання бачити в пітьмі надзвичайно великі очі; інші, куди бридкіші за риб, мешканці вод. Навіть у тих тунелях і печерах, що їх гобліни вирили для своїх потреб, живуть невідомі їм істоти, які тихцем позалазили туди з поверхні, щоб залягти в темноті. До того ж, деякі печери створилися ще в догоблінські часи; гобліни тільки розширили їх і поз’еднували ходами, прадавні ж господарі досі сидять собі в найпотаємніших закапелках, а то крадькома вилазять і нюшать довкола. В тій глибині біля темних вод жив старий Гам-гам. Звідкіля він

Туди втрапив та хто чи що він таке - я не знаю. Він був просто Гам-гам - темний, як темрява, тільки двоє великих круглих очей світилися. Мав він човника, в якому тихо-тихенько плавав туди-сюди озером,- адже то було таки озеро, велике, глибоке й страшенно холодне. Веслував Гам-гам широкими, як лопати, ступнями ніг - спустить ноги у воду й веслує, зовсім без плюскоту. І все він робив безшелесно.

Назорить своїми мерехтливими очиськами-ліхтарями сліпу рибину і блискавично її хапає. І м’ясце він любив. Не гидував гоблінятиною, коли міг запопасти. Але Гам-гам остерігався, щоб гобліни його не виявили. Хай-но котрийсь із гоблінів приб’ється до води в той час, коли Гам-гам вийде на полювання,- цей враз підкрадеться ззаду і задушить. Та рідко хто з потороч сюди потикався - щось їм підказувало: в глибині, там, де корениться гора, живе ще страшніше за них страховисько. Ще давно-давно, прокладаючи в надрах гори тунелі, вони дорилися до озера й переконалися, що далі йти нікуди; тут їхня дорога кінчалася, і нічого було сюди ходити, хіба Великий Гоблін пошле. Часом заманеться володареві рибки з озера, та бувало, що посланий по неї гоблін ні рибки не принесе, ні сам не вернеться.



Жив Гам-гам на кам’янистому, вкритому слизом острівці посеред озера. Там він якраз сидів і розглядав Більбо звіддалік своїми очищами-телескопами. Більбо його не бачив, зате Гам-гам чудувався з нього, бо ж бачив, що то ніякий не гоблін.



Ось він скочив у своє човенце і стрілою шугонув від острова, а гобіт сидів собі над водою вкрай спантеличений, марно сушачи голову, щоб знайти якийсь вихід.

Зненацька зовсім близько підплив до нього Гам-гам і зашепотів чи то зашипів-засичав:



- Блись на нас і плись на нас, мій дорогесссень-кий! Проссто святкова страва!

Ссмачний шматочок буде нам, гам-гам!



Оте своє “гам-гам” він завжди вимовляв з жахливим бульканням у горлянці - від того й ім’я своє дістав, хоч сам себе незмінно величав “мій дорогесенький”.



Почувши Гам-гамове сичання, гобіт мало з шкіри не вискочив. І тут просто перед себе побачив вирячені мерехтливі очі.



- Хто ти?- спитав він, виставивши вперед свого меча.



- Що ж воно таке, мій дорогесенький?-прошепотів Гам-гам - він завжди розмовляв сам із собою, не мавши товариша для розмови.



Саме цікавість змусила його підпливти до гобіта, адже в ту хвилину Гам-гам був якраз не дуже голодний. Коли б не це, то він спочатку схопив би цікаву істоту, а шепотів би потім.



- Я - Більбо Злоткінс,- відрекомендувався гобіт.- Я загубився від гномів і від чарівника і не знаю, де я,- та й знати не хочу, аби тільки вибратися звідси!



- І що там у нього в ручицях?- поцікавився Гам-гам, поглядаючи на меча, який йому не дуже подобався.



- Це меч, зроблений у Гондоліні!



- Сссс,- просичав Гам-гам і став зовсім чемний.- Чи не посидіти нам, мій дорогеесенький, та не побазікати з ним трошечки? Воно ж, мабуть, любить загадки, еге ж?



Гам-гам щосили старався показати себе добрим, принаймні поки що - поки довідається більше про того меча і його власника; чи той справді самотній, чи добрий на з’їжу і чи йому самому, Гам-гамові, справді дуже хочеться їсти. Нічого кращого, ніж загадки, господар озера не міг придумати. Загадувати й іноді відгадувати загадки - це була єдина гра, в яку він грався з іншими химерними створіннями, що жили в норах ще за догоблінських часів. А він же так давно жив глибоко-глибоко під цими горами, відірваний від своїх колишніх товаришів!



- Гаразд,- погодився Більбо, палко бажаючи дізнатися більше про потвору: чи вона таки сама, чи люта, чи голодна і чи дружить із гоблінами.



- Спершу ти загадуй,- сказав він, бо не мав часу придумати загадку. І Гам-гам просичав:











Що найглибший корінь має

І дерева затіняє?



Вище хмари височіє -

Не росте ж і не маліє.











- Легка!- заявив Більбо.- Це про гору.



- То воно легко відгадує загадки? Нехай же позмагається з нами, мій дорогеесенький! Якщо дорогесенький загадає загадку, а воно не відгадає, ми з’їмо його, мій дорогеесенький. Якщо воно загадає нам загадку, а ми не відповімо, ми зробимо те, чого воно просить, га? Ми покажемо йому дорогу звідси, отак!



- Нехай буде так - не посмів перечити Більбо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций