Нечуй-Левицький Іван Семенович Київські прохачі — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 11 февраля 2015



А божі трудовники та сільські усякі трудовниці кидали в руки то шажки, то бублики. Незабаром з натовпу сільських прочан вигулькнула й Мокрієвська. Вона трохи опізнилась, бо встала пізно по своєму давньому панянському звичаю, та ще й була на похмілля.

Старці діди бубоніли, старчихи балакали тоненькими голосами. Акафист скінчивсь. Люде рушили з церкви. Рушила й старцівська ватага од церкви й перейшла під монастир до монастирської брами, постававши під брамою рядками на своїх місцях, неначе кожний займав своє, ніби нумероване, місце, як от в театрі або деінде, в якомусь концерті. Очевидячки, кожний прохач мав своє власне давнє місце, з давніх-давен насиджене, котрого вже другий прохач і не квапивсь займати, щоб не дістати попотиличників.

Проз браму йшов на службу молоденький урядовець, русявий, аж білявий, з ясними добрими очима, довгобразий та гарний з лиця. Він завернув до брами й подав милостиню тільки смирненьким на взір старцям: Денисові Кміті, Галецькій та ще кільком замлілим бабам. Денис Кміта, приймаючи шажок, нахиливсь і поцілував його в білу, неначе панянську руку. Галецькій цей молодий хлопець з ласкавими очима так припав до вподоби, що вона ледве вдержалась, щоб і собі не поцілувати його в руку.

— Чи примітили ви оцього білого панича? — спитав пошептом Кміта в Галецької. — Це урядовець з «губернського правлєнія». Дістає він, певно, малу плату, але, знать, дуже добра людина, бо коли не йде на службу в канцелярію, то доконечно заверне до старців і подасть мені милостиню. Я вже дізнавсь, хто він. Його прозивають Літостанський. Мені дуже хочеться запросити його до себе та познайомитись з ним.

Галецька з дива тільки очі витріщила, зачудована таким прохацьким бажанням.

— Чи він же піде в гості до старців? — якось несамохіть вихопилось у неї.

— Та я не старець! Я колись служив на тому самому місці в канцелярії, котре займає отой Літостанський.

— Невже ви служили в канцелярії? — спитала зачудована Галецька.

— Атож! Служив довгенько, але поміркував собі, що лучче йти в старці, ніж служити в канцелярії за п’ятнадцять карбованців місячної плати. В прохацтві більший заробіток. Я так зробив, та й не каюсь.

— Невже цьому правда, що ви кажете?

— Авжеж правда! щира правда! Навіщо б мені вас дурити, чи, як кажуть, москаля підвозить?

«Диво, та й годі! Які чудернацькі старці є тут у Києві», — подумала Галецька. — А я от помилилась в вас: думала, що ви справді старець, — сказала голосно Галецька.

— То тим, що ви, мабуть, вперше начепили торби та вшелепались поміж оце старцівство. А от я не помиливсь: одразу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, може, й кращі од нас.

— Як же ви дізнались про це? — спитала Галецька.

— Не дуже-то й трудно дізнатись за це. Ви незугарні по-старцівському кланятись: нездатні навіть по-прохацькій виводить голос, все якось не потрапляєте в прохацький тон, а жебраєте, ніби панія ласкавенько та звичайненько просе кого-небудь зробити їй послугу. От Мокрієвська та отой урядовець, що жебрає на «білети» в театр, то вже зовсім призвичаїлись. Мокрієвська давно спростилась, бо давно тиняється попід церквами, і втяглась в свою роль. Певно, в неї таки здоровий талант зроду. Тим-то вона сливе одразу потрапила попасти в наші примадонни. Тут в нас під монастирями є тільки зо дві, зо три таких видатних примадонн. Так вам до ладу вміє вивести голосом жалібненько та гарненько, так квиле-проквиляє, що одразу ніби гачком зачепить за серце, взрушить кожну душу та й виуде шага або й гривню. Коли б вона не пила та напропали не гуляла, то пішла б високо та далеко і склала б капіталець незгірше мене.

— Диво мені, та й годі! Невже ви склали собі копійчину з цього злидарського прохацтва?

— Атож! Маю свій дімок, і непоганий. От зайдіть оце зараз до мене та й побачите. Може, вам треба житла. В мене саме оце спорожнилась одна кімнатка, бо мій пожилець несподівано вибравсь. А мені шкода, що кімнатка пустує. Ви з чималих панів чи з підпанків? — спитав Кміта і скоса хитренько зиркнув на Галецьку.

— Ет! бодай не казати! Я з убогих підпанків, а не а панів, — обізвалась Галецька й зітхнула так важко, що навіть в Кміти ворухнулось серце.

— Мабуть, ви зазнали на своєму віку багато горя та оце з нужди просите хліба. Чимало тут між прохачами панків та паній, що простягають руку з нужди та з бідності. Я багатьох таких знаю, що жебрають, бо нема де дітись, нема де голови прихилити, — сказав Кміта.

— І я з таких. Нема мені на світі нігде пристановища. Напитувала собі оце в Києві будлі-якої служби та й досі не напитала і либонь не напитаю, — сказала Галецька, зітхнувши важко.

— От вже в церкві й шапкобрання. Затого цвинтар спустіє. Ходім до моєї господи та нап’ємось чаю, бо ви, мабуть, і досі натщесерце. Та, може, я вас хоч порадою зарятую в нужді.

Люде з церкви повиходили. Коло брами сновигали прочани. Кміта почвалав ніби старечою ходою, спираючись на прохацький костур, а поруч з ним пішла й Галецька. Її зацікавило, що цей прохач має свій власний дім, ще й натякнув, що може стати їй в пригоді хоч радою.

— От там на розлогій долині, нанизу коло Либеді, й моя господа сливе над річечкою; он тамечки саме, де бовваніє купа осокорів та верб, — сказав Кміта.

Як тільки вони одійшли далеченько од монастиря, Кміта розв’язав вуха й сховав хусточку в кишеню, а потім випроставсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, звичайною ходою. Незабаром вони зійшли з пригорка наниз в долину, і Кміта привів Галецьку до свого дому.

Дім був на один етаж, але чималий, довгий. Коло дому бовваніли височезні осокори, зеленів старий садок, не одгороджений од двору. Садок розрісся на волі. Вишні позабігали навіть до середини двору, на котрому зеленів шпориш, неначе в сільських дворах.

— Ось і моя господа! Оця половина дома стара, ще батьківська, а оцю нову половину вже я приставив сам на свої вижебрані прохацькі грошаки. Бачите! от з цих маленьких торбів яка довга та здорова «торба» виросла! — сказав Кміта.

— Невже ж таки ви добудували оці будинки з прохацьких грошей? — аж крикнула з дива Галецька.

— А чому пак і ні? Влітку, як насунуть прочани в Київ, я часом за день нажебраю два або й три карбованці. Взимку буває в кишені та в торбі багато менше. Але загалом маю, не вменшай боже, добрі заробітки. Добрі «божі трудовники» таки нас, старців, не кривдять. Прошу до покоїв! — промовив Кміта.

— Але ж ви самі тільки жебраєте, чи й ваша жінка ходе під монастирі? — спитала Галецька.

— Ні, тільки я сам. Моя жінка, доки жила, сиділа в хаті та хазяйнувала. Але вона оце недавнечко померла. Тепер господарює в мене моя дочка-єдиниця, бо старших дочок бог прибрав до себе, ще як були в сповитку, — сказав Кміта.

Вони ввійшли в прихожу. Прихожа була маленька, але чистенька. В одчинені двері було видно чималу світличку, звичайну міщанську світличку, але з обставою панською: з дешевою мебіллю, з зеленою канапою, з вільховими дешевими стільцями та столиками. На вікнах цвіли герані. Скрізь було чисто прибрано. Галецька не сподівалась такої обстави в прохача. Замість якоїсь прохацької халупи або землянки вона несподівано опинилась в чистому житлі, хіба трохи поганшому, ніж було колись її житло в Білій Церкві. Галецькій стало ніяково йти в горниці в дранті, та ще й з торбиною на плечах.

— Роздягайтесь! Скиньте торбину й латану юбку та покладіть отут в прихожій, а я тим часом піду та поскидаю й свою прохацьку ліврею, — сказав Кміта й зник в других вузеньких дверцях з боку прихожої.

З світлиці виглянула в двері якась панночка, височенька на зріст, молоденька, чорнявенька, з карими чималими очима, з червоним бантиком, з червоними губками, гарна, як квіточка, і з дива вирячила очі на Галецьку.

— Це. Ні. А я думала, що Мокрієвська! — промовила панночка й подалась назад в світлицю, вглядівши незнайому старчиху.

Галецька стояла ні в сих ні в тих.

— Ви прийшли оце з татом? — спитала панночка.

— Прийшла з татом. Він мене запросив. та. — не доказала Галецька, залякуючись.

Панночка зникла. Галецька стояла й не знала, що діяти, що чинить, їй стало сором своїх торбів, своїх латок. Вона була рада, що панночка десь зслизла з її очей.

«Одже ж цей добрий старчик і справді не брехав. В його дочка і справді гімназистка, як казала ота навісна Мокрієвська. Ой, сором мені йти в горницю! Чи не втікти б мені потаєнці, доки нема нікого в покоях?» — думала Галецька, похнюпивши голову і взявши ціпок в руки, котрий вона вже була поставила в куточку.

Але незабаром в світлиці почулась чиясь легка хода, неначе хтось закрадавсь. З дверей вийшов Кміта в чистенькому піджачку, причесаний, прибраний, в чистих лиснючих чоботях. Тонкий станом та рівний, з розчесаною русявою борідкою, він був зовсім несхожий на переднішого старця Кміту, замлілого, заниділого, ще й сутулуватого.

Галецька з дива витріщила на його очі. Замість старця-загнибіди перед нею стояв панок, ще й не поганий і дуже приємний на взір.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций