Карл-Гайнц Тушель Непримітний містер Макгайн — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 9 февраля 2015



Він любив сидіти тут і чекати на пригоди, ліниво віддаючись розмірковуванню про бога і про весь світ. Журналіст із Генрі Вілкінса був цілком пристойний, не зовсім безталанний і досить-таки проникливий. Досвідчені аси криміналістики, може, й не завжди хвалили його репортажі, та часто дослухалися до його думки. Сам він убачав різницю між собою й криміналістами передусім ось у чому: вони мріяли про те, щоб гучних пригод якомога меншало, а він тим часом сподівався, що їх дедалі більшатиме. Те, що цим самим він бажав декому зі своїх співгромадян нещастя, а то, може, й наглої смерті, спершу його пригнічувало, та після тривалих роздумів він дійшов висновку, що самому тут нічого не вдіяти і що, власне, ніхто не має права тішитися своєю роботою: адже конструктор пускає у світ не тільки нові автомати, а й нових безробітних, залізничний машиніст везе людей не тільки на курорти, а й до призовного пункту, звідки їх відправляють на війну, - і таке інше. Та коли вже Генрі Вілкінс сидів отут і пильнував свого діла, то все, що діялося навкруги, він ту ж мить уловлював і реагував блискавично: от і зараз, коли черговий сержант, почувши телефонний дзвінок, узяв трубку й назвав себе, а тоді тихенько мовив до свого колеги: “Дядько Сем. Цікаво, що йому від нас треба?” - репортер, певна річ, відразу згадав про пограбування банку і наставив вуха. За роки своєї роботи він натренував слух до неймовірної здатності чути на відстані голос у телефонній трубці.

- Про кого? Баткінса? Баткінс, Джеремі Джешуа - а, то це той придуркуватий професор!

- Чому придуркуватий? - почув репортер з телефонної трубки.

- Це той, що зробив зі свого будинку фортецю, майже як атомне бомбосховище; дивак, казково багатий, старий парубок. А що з ним сталося?

З відповіді репортер зрозумів лише, що лейтенант питає за професора не службово, а з чисто особистої цікавості, і це, певна річ, насторожило його ще більше.

- Баткінс… Щось таке пригадую, стривайте… Ага, згадав,- так, позавчора дзвонив хтось, теж професор - у нас їх тут, отих головатих, повно: так-от, отой, що дзвонив, питав поради, що йому робити: Баткінс, бачте, не з’явився до нього на шаховий вечір, що він їх улаштовує щотижня. Чортзна-що! Я йому відповів, що нічим не можу йому допомогти,- у нас ніхто не грає в шахи!

Цього разу репортер не розчув, що сказав Сем Меттісон, але з сержантової відповіді все зрозумів:

- Хто телефонував? Стривайте, зараз подивлюсь. Ага - Чарлз Гарднер, Річмонд-стріт. Це все? Радий був стати вам у пригоді, пане лейтенанте!

- Ну, що ж, хлопці, сьогодні, либонь, нічого вже чекати,- сказав репортер, потягся і неквапливо почвалав з кімнати. Проте, вийшовши надвір, він метнувся до своєї машини й одразу натис на стартер. Він чудово знав “дядечка Сема”: тільки щось надто важливе могло затримати його в таку годину на службі, а коли він ще й удавав, ніби допитується тільки з особистої цікавості, то діло тут украй нечисте.

Семові Меттісону неважко було довідатися, хто з людей, згаданих у записці директора банку, ще живе в місті. їх було троє. Лейтенант зв’язався телефоном з усіма поліційними відділками і, діставши довідку з сьомого, відразу поїхав до отого Чарлза Гарднера.

Будинок на Річмонд-стріт, 42 був такою ж, як і інші, віллою для однієї родини, не вельми розкішною, але й не надто скромною на вигляд. У вікнах світилося, - отже, хтось був дома. Вийшовши з машини, Сем подзвонив. Двері відчинив старий, хирлявий на вигляд, сивий чоловік. Лейтенант показав документ, і господар запросив його в дім.

Сема Меттісона взяла досада, коли його припровадили до кімнати, де, крім невеличкого стола та двох крісел, був іще тільки письмовий стіл, а по всіх стінах - книжкові полиці. Він вважав, що його професія - розгадувати таємниці найрізноманітніших людей, і пишався тим, що в більшості випадків йому це вдавалося; проте його завжди приголомшували книжкові стіни, бо він не зовсім неслушно вважав, що вони приховують тисячі таємниць, яких йому не розгадати ніколи. Щоб погамувати в собі ніяковість, він вирішив бути по-світському невимушеним і шукав нагоди, щоб показати себе з цього боку. На всіх стінах кімнати було єдине вільне від книжок місце, де висів портрет привітного старигана з розкуйовдженим сивим волоссям.

- Ваш батько? - спитав Сем Меттісон і кивнув головою в бік портрета.

Господар чемно усміхнувся.

- В певному розумінні - так, - відповів він, тактовно змовчавши, що то Альберт Енштейн.- Може, вип’єте чогось? Чаю, кави чи віскі?

Але лейтенант зауважив, що його незвична спроба не досягла мети.

- Що ви знаєте про Баткінса? - спитав він, не відповівши на запрошення.

- Так чи так, я завтра однаково знову звернувся б до поліції,- із незворушною чемністю відповів господар.- Хоча брутальну відповідь, що її я почув по телефону з поліційного відділку, аж ніяк не назвеш підбадьорливою. Це містер Меттісон з кримінальної поліції, Джейн,- обернувся він до дружини, що саме увійшла з тацею в руках.- Моя дружина!

Лейтенант уже навіть не спробував підвестись, а лише кивнув головою.

- На випадок, коли ви мене не зрозуміли,- я поспішаю! - сказав він.- Отже, що з Баткінсом?

Джейн Гарднер запитливо глянула на чоловіка. Той ледь кивнув, і вона почала готувати стіл для кави.

- Я дуже добре розумію,- спокійно відповів Чарлз Гарднер,- що чемність у вашій професії зайва, а інколи, може, й недоречна. Проте тут ви маєте справу не з гангстерами, а з нормальними платниками податків, отже, не відмовитеся випити чашечку кави з людиною, яка щиро схвалює вашу боротьбу зі злочинністю,- тим паче, що історія Джіма Баткінса однаково забере у вас якийсь час!

Сем Меттісон сторопів. Він чекав на вияв протесту, переляку або ж на ображений вираз обличчя; але проти такої витонченої чемності він був беззахисний. Чи не криється за зовнішністю цього сивого коротуна, що навіть другого імені не має, щось більше, ніж може здатися з вигляду? Гроші або зв’язки? Від цих учених чого завгодно можна сподіватися.

Він вирішив вернутися до своєї попередньої тактики.

- Ну, коли ви так наполягаєте - будь ласка. Я не хотів вас образити. Останнім часом сталося кілька пригод, що ми їх поки що не можемо з’ясувати. І у зв’язку з однією з них вигулькнуло ім’я Баткінса. Це єдина зачіпка, яку ми поки що маємо. І нам би не хотілося, щоб сталося щось іще гірше.

- Я й не думаю ображатися на вас. А щодо Джіма справа стоїть так: я вже вісім років на пенсії. Він покинув роботу тоді ж таки, хоча молодший від мене на дванадцять років. Його фінансові спроможності дозволяли йому це. До речі, можете перебивати мене, якщо вам треба буде щось запитати. Отже, це було вісім років тому. І відтоді він приходив щовівторка увечері, щоб зіграти зі мною партію в шахи. Влітку чи взимку, рівно о дев’ятнадцятій годині, і завжди тільки одну партію. Цього було досить, щоб задовольнити його потребу в товаристві. Минулого вівторка він не прийшов. А ми з Джейн були єдиними людьми, з якими він контактував.

- Чому ви кажете “були”? - здивувався лейтенант.

- Бо я певен, що його нема живого.

Сем Меттісон не знав, засміятися йому чи розгніватись. Погамувавши себе, він залишився незворушним, та в голосі його все ж відчувалися стримувана різкість і іронія, коли він запитав:

- І ви не зателефонували йому?

Гарднер похитав головою:

- Це неможливо - в нього немає телефону.

- Ну, то сходили б до нього додому, нехай йому чорт!

- Це так само неможливо - в нього немає дзвінка, і немає ніякого способу повідомити його про візит. Уявіть собі, що його будинок - це сейф. З певною комбінацією цифр, що відчиняє замок у дверях. Він був трохи дивак, добряга Джіммі.

- То звідки ж вам відомо, що його нема живого?

Гарднер показав лейтенантові аркуш поштового паперу.

- Ми одержали оце кілька годин тому.

На аркуші були наклеєні вирізані з газети літери. В тексті повідомлялося:



Джерелі Баткінс мертвий.

Лист допоможе Вам увійти в дім.

Кількість слів до дати.



Сем Меттісон підвівся.

- Тоді швидше туди! - енергійно промовив він.

- Навряд чи є в цьому сенс, уже темно,- вагаючись, відповів Гарднер.- Але якщо ви так вважаєте - то, певне, це ліпше, ніж нічого не робити!

Сем Меттісон був сама чемність і, прощаючись із місіс Гарднер, схилив голову в легкому уклоні. Джейн, невеличка, тендітна жінка з розумним обличчям - як на її літа, ще вродливим, прощаючися з чоловіком, ледь підняла брови. “Пильнуй, - означало це, - і зважуй усе як слід”. Чарлз Гарднер кивнув.

В машині Сем Меттісон почув деякі подробиці з життя вченого Джеремі Баткінса. Покинувши службу в “Фізікл різерч леборетрі”, цей досить відомий фізик зробився на свій лад мізантропом. Побудував собі залізобетонний дім, власне, фортецю, майже атомну, куди від дня завершення будівництва не заходила, крім нього, жодна людина. Гарднер розповів, що Баткінс узагалі зневажав весь світ, а найдужче американців, зокрема й себе самого. А контакти між ними обома, хоча й регулярні, одначе аж ніяк не тісні, тривали на грунті якихось чудних симпатій, але передусім тому, що жодна людина не може зовсім обійтися без інших людей.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций