Лоїс Макмастер Буджолд Осколки честі — C. 61

Розміщено Шкільні твори в 8 февраля 2015



Яким полегшенням було повернутися в пілотське крісло і знову стати одним цілим з кораблем. Корабель був чистим, холодним і досконалим, безсмертним подібно богу; можна було забути, що в тебе колись був сфінктер.

 

 

 Пройшов ще цілий день, перш ніж вони виловили чергову рибу.

 — Дивна траєкторія, — відзначив Феррел, коли Боні зайняла своє місце за пультом керування буксиром.

 — Так… О, я бачу його. Це барраярець. Далеко ж його занесло.

 — Тьфу ти. Викиньте його назад.

 — О, ні. У нас є ідентифікаційні дані на всіх їх загиблих. Це ж було частиною мирних угод, так само як і обмін полоненими.

 — Якщо згадати, що вони витворяли з нашими полоненими, не думаю, що ми зобов’язані щось робити для них.

 Вона знизала плечима.

 Барраярський офіцер виявився високою, широкоплечою людиною; судячи з нашивок на комірі — командором. Медтехнік оточила його такою ж турботою, що і лейтенанта Делео. І навіть більшою: вона приклала чималі зусилля на те, щоб випрямити тіло, і довго масажувала кінчиками пальців покрите плямами обличчя, намагаючись повернути йому хоч трохи людського вигляду. Феррел спостерігав за цим процесом із постійно зростаючою відразою.

 — Шкода, що в нього так сильно розсунулися губи, — зауважила Терса не відволікаючись. — Це додає йому нехарактерно хижий вигляд. По-моєму, він був доволі симпатичним хлопцем.

 В одній з його кишень виявився невеликий медальйон, у якому був захований крихітний скляний пухирець із прозорою рідиною. Внутрішній бік золотої кришки був густо поцяткований вигадливими завитками барраярського алфавіту.

 — Що це? — поцікавився Феррел.

 Піднісши медальйон до світла, воно уважно розглянула його.

 — Це щось на зразок талісмана, або пам’ятного сувеніру. За останні три місяці я багато чого дізналась про барраярців. Перетрусиш десяток з них — і в дев’ятьох напевно виявиться в кишенях який-небудь медальйон або амулет на щастя. Причому офіцери в цьому будь-чим не відрізняються від рядових.

 — Дурний забобон.

 — Не знаю, забобон це чи ж просто звичай. Один раз ми обробляли пораненого полоненого… він стверджував, що це всього лише данина традиції. Талісмани за звичаєм дарують солдатам, але всі в них не вірять. Однак коли ми спробували забрати в нього амулет, роздягаючи перед операцією, він почав пручатися. Перш ніж дали наркоз, його насилу утримували три санітара. По-моєму, це було доволі неслабо для людини, у якого відірвало обидві ноги. Він плакав… хоча, звичайно, він був у стані шоку.

 Мимоволі заінтригований, Феррел розглядав медальйон, погойдуючи його на короткому ланцюжку. Медальйон був зчеплений із ще одним кулоном — пасмом волосся, запаяним в прозорий пластик.

 — Це щось подібне до святої води? — поцікавився він про прозору кульку з рідиною.

 — Майже. Це дуже розповсюджений талісман — називається «материнські сльози». Цікаво, чи зможу я розібрати напис… Схоже, він зберігав цей медальйон уже багато років. Тут написано «мічман», і дата… Очевидно, він був подарований йому з нагоди присвоєння офіцерського звання.

 — Але це ж не справжні сльози?

 — Навпаки, найсправжніші. Саме тому вони й повинні служити захистом.

 — Схоже, це не занадто діючий засіб.

 — Так, схоже що… ні.

 Феррел іронічно хмикнув.

 — Ненавиджу цих хлопців, але при цьому мені наче навіть шкода його матір.

 Боні забрала в нього ланцюжок з кулонами, піднесла кучерик у пластмасі до світла і прочитала напис.

 — Не шкодуйте її. Вона щаслива жінка.

 — Як так?

 — Це її посмертний кучерик. Судячи з напису, вона вмерла три роки тому.

 — І це теж повинно приносити успіх?

 — Ні, не обов’язково. Просто пам’ять, наскільки я розумію. Доволі милий звичай. Найогидніший талісман, з яким мені доводилося зіштовхуватися, та й найунікальніший, являв собою маленький шкіряний мішечок, який висів на шиї хазяїна. Він був наповнений землею і листям, в яких знаходилося те, що я спочатку прийняла за кістяк якоїсь тварини, наприклад жаби, сантиметрів десяти довжиною. Але потім придивилася краще і зрозуміла, що це кістяк людського зародка. Дуже дивно. По-моєму, це якась чорна магія. Доволі несподівано було знайти таку річ на офіцері інженерної служби.

 — Не схоже, що їм від них було якесь пуття, а?

 Вона криво посміхнулася:

 — Ну, якщо існують такі, котрі допомагають, то я їх не побачу, чи не так?

 Терса перейшла до наступного етапу: перш ніж упакувати барраярця в мішок і повернути його в холодильник, вона вичистила його одяг і обережно одягла труп.

 — Барраярці просто навісні стосовно всього військового, — пояснила вона. — Я завжди намагаюся залишити їм їхню уніформу. Вона так багато значить для них — напевно, у ній їм затишніше.

 Феррел неспокійно насупився.

 — Я все одно вважаю, що його треба було викинути.

 — Аж ніяк, — заперечила медтехнік. — Подумайте про всю роботу, результатом якої він є. Дев’ять місяців вагітності, пологи, два роки пелюшок, і це ж тільки початок. Десятки тисяч сніданків, обідів і вечерь, тисячі казок на ніч, роки навчання. Десятки вчителів. Та й все це військове навчання теж. Безліч людей вклали в нього свою працю.

 Вона приладнала пасмо неслухняного волосся на голові небіжчика.

 — Колись в цій голові був цілий всесвіт. Доволі високе звання для його віку, — додала вона, глянувши на монітор. — Тридцять років, командор Арістид Форкалоннер. Як самобутньо звучить. Дуже барраярське ім’я. До того ж фор, з військової касти.

 — Касти психопатів-вбивць. Якщо не гірше, — механічно відгукнувся Феррел, але вже без попереднього запалу.

 Боні знизала плечима:

 — Ну, тепер-то він з’єднався з великою демократією. І в нього були гарні кишені.

 

 

 Три наступні дні пройшли без єдиної тривоги — лише зрідка траплялися механічні осколки. Феррел починав сподіватися, що барраярець був їхньою останньою знахідкою в цьому рейді. Вони наближалися до кінця пошукового маршруту. «Давно пора, — похмуро міркував Феррел. — Бо в мене від цієї роботи вже починається розлад сну». Але медтехнік звернулася до нього з проханням.

 — Якщо ви не проти, Фалько, я хотіла б попросити вас про одну послугу, — сказала вона. — Зробіть ще кілька додаткових витків. Розумієте, пошуковий район задається виходячи із середніх значень розсіювання, але ж якщо хто-небудь отримав додатковий імпульс під час катастрофи корабля, то їх могло занести і далі.

 Феррел не відчував особливого ентузіазму, однак перспектива ще одного дня пілотування була не позбавлена привабливості, і він знехотя погодився. Правота її доводів підтвердилася: не пройшло і півдоби, як вони наткнулися на ще одні спотворені останки.

 Коли вони розглянули їх ближче, Феррел тихенько охнув. Це була жінка-офіцер. Боні втягла її на корабель з неймовірною обережністю. Цього разу Феррел зовсім не жадав навідатися в морг, але медтехнік, що вже звикла до його присутності, схоже, чекала його.

 — Я… мені не дуже-то хочеться дивитися на знівечену жінку, — спробував відмовитись він.

 — Хм-м, — задумливо протягнула Терса. — Хіба це чесно — відкидати людину тільки тому, що вона мертва? Ви б не мали чогось проти її тіла, якби вона була жива.

 Він похмуро розсміявся:

 — Рівні права для мертвих?

 Її посмішка скривилася.

 — Чому б і ні? Багато хто з моїх найкращих друзів — трупи.

 Він фиркнув.

 Вона посерйознішала:

 — Мені… якось не хотілося б цього разу бути одній.

 Так що він зайняв свою звичайну позицію біля дверей.

 Медтехнік вклала на стіл тушу, що була колись жінкою, роздягнула її, обмила і розпрямила. Закінчивши з цим, вона поцілувала мертві губи.

 — О Боже, — вигукнув шокований Феррел. Його нудило. — Ви божевільна! Ви просто якась чортова некрофілка! Причому лесбіянка-некрофілка! — Він розвернувся до виходу.

 — От, значить, як ви все це зрозуміли? — Голос її був м’який, у ньому як і раніше не було образи. Це його зупинило, і він оглянувся через плече. Вона дивилася на нього так ніжно, як немов би він був одним з її безцінних небіжчиків. — В якому ж дивному світі ви тоді, напевно, живете.

 Вона відкрила валізку і дістала відтіля сукню, тонку білизну і пару білих вишитих туфель. Вінчальне вбрання, збагнув Феррел. Ця жінка справжня психопатка…

 Вона вдягла труп і ретельно впорядкувала м’яке темне волосся, перш ніж вкласти його в мішок.

 — Мабуть, я покладу її поруч з тим милим високим барраярцем, — сказала вона. — По-моєму, вони могли б сподобатися одне одному, якби їм видалась можливість зустрітися за інших обставин. Та й зрештою, лейтенант Делео одружений.

 Вона закінчила заповнювати бирку. Підсвідомість намагалася щось підказати Феррелу, але йому, що все ще перебував в стані шоку, будь-як не вдавалося вловити думку. Розуміння вдарило його неначе обухом по голові.

 Вона не стала проводити ідентифікацію!

 «За двері, геть від цих жахів — от куди тобі варто йти, — сказав він собі. — Ти не хочеш залишатися тут, закладаюсь в цьому».

 Але замість цього він, дрижачи від хвилювання, наблизився до трупа і прочитав бирку.

 Мічман Сильва Боні, говорив напис. Двадцять років. Його однолітка…

 Він затремтів, немов від холоду. Тут, в цій кімнаті, і справді було холодно… Терса Боні закінчила збирати свою валізку і знову повернулася до платформи.

 — Дочка? — запитав він. Інших слів не було.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций