Винниченко Володимир Кирилович Роботи! — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 8 февраля 2015



Про самий же арешт думала так, як думають про щось неминуче, важке, але необхідне. Але, чуючи навкруги звістки, що там заарештували разом трьох, там схопили просто на улиці, там заманили в «участок» і засадили просто в камеру, їй іноді не вірилось, що її заберуть: занадто вже довго тягнулось це чекання. І навіть іноді ставало страшно чогось, подумавши, що її справді заарештують. Тоді їй пригадувалось зараз же жалке, винувате обличчя Максима і ставало так нудно, так безнадійно, що хотілось, просто-таки хотілось в тюрму.

Одного вечора було занадто якось тоскливо. За стіною у хазяйки, в якої наймала цю кімнату, хтось тихо грав на п’яніно, щось рівно й поважно ходило над головою, й ледве долітав шум з улиці.

Людмила, серйозна й поважна, з трохи зблідлим лицем і затягнена в чорну сукню, сиділа й мовчки слухала гостя-студента, який, очевидячки, почував себе ніяково й важко, але сидів все-таки і з робленою жвавістю оповідав щось. Вона іноді поглядала на його, криво, з натугою усміхалася, коли він сміявся, і почувала, як нудьга все більше та більше сковує їй груди.

«Чи піде ж коли він, боже мій!» — думалось їй. А гость, як буває завше, чим більше почував себе ніяково, тим більше хотів скинути це з себе і ще більше заплутувався.

Раптом зачувся тихий стук у стіні. Людмила й студент зразу озирнулись і мовчки стали слухати. Стук повторився голосніше й твердіше.

— Стукають! — для чогось шепотом промовив студент і питаюче подивився на неї. Людмила трохи зблідла, потім почервоніла й раптово встала. Встав і гость.

— Це до мене, — нарешті промовила вона якось здавлено і з одчаєм подивилась на його. А він, ніби зрозумівши, хутко кинувся до своєї шинелі й, поспішаючи, став одягатись, промовляючи:

— Я не буду перешкоджати вам. Я колись другим разом.

І видно було, що й сам радий був стукові. Людмила нічого не сказала й нетерпляче тільки дивилась на його, прислухаючись іноді й схвильовано дихаючи.

Коли гость одяг шинель, вона раптом, згадавши щось, хутко вийшла в сіни, хапаючись одімкнути двері, і, прошепотівши в них: «Сховайтесь нагору!», знов зачинила їх і повернулась до кімнати. Гость уже одяг калоші і, тримаючи картуза в руках, поспішно протягнув їй руку. Людмила потрясла її і, щось говорячи, знов одімкнула двері на сходи й випустила його. Студент вискочив, пильно озирнувся, але, не зобачивши нікого, мов знов зрозумів щось, підняв з якимсь бормотанням картуза й хутко збіг униз. Людмила зосталась сама. Коли грюкнули внизу вхідні двері, вона хутко підійшла до сходів, що йшли на третій поверх, і прошепотіла:

— Максиме! Максиме!

Зараз же зачулась якась важка хода і на сходах почала спускатись якась постать в свиті, чоботах і високій чорній шапці.

— Скоріше, скоріше!.

Постать ще важче застукала чобітьми і хутко пішла за Людмилою.

— Бо-о-же! Який він!. — радісно дивилась вона на його, озираючи з ніг до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на неї і не соромився, не мняв ніяково шапки у руках і навіть не звертав уваги, що з грубих чобіт його потрохи стікала вода на чисту підлогу й зоставляла брудні, чорні сліди. Лице його знов пашіло здоров’ям, енергією і якоюсь гордою поважністю.

— Та чого ж ми стоїмо тут? — схаменулась Людмила. — Йдіть ближче. Я хочу роздивитись на вас.

Максим почовгав за нею і так же мовчки, але трохи засоромившись, зупинився біля стола й подивився на неї.

— Ах, ви ж хороший! — не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоці йому. Максимові стало якось тепло-тепло від цього й невимовне радісно.

— А правда, добре мені? — щасливо засміявся він, подивившись на свиту й на чоботи.

— Страшенно добре! — скрикнула вона. — Страшенно добре! І, видно, все добре, га?. Все, правда?

— Все, — усміхнувся він, але зараз же зробився серйозним і з діловим, стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: — Тільки я, добродійко, не був у Кам’янці. Тільки в Самійлівці.

— Чого ж то?

— Так. Бо прийшлось все роздати в Самійлівці. Страшенно мало дали. Що ж там?. Двадцять книжечок і сотня прокламацій. Так же не можна. Коли ми зібрались у Василя, так там і сотні книжок мало б було. Ах, які вони, знаєте, всі такі простодушні! — вмить захоплено перебив він свій діловий тон. — Усі такі, знаєте. Мене більше всього те, що такі, знаєте, старики, а так слухають мене. А жаль їх!. Тільки говорять, що я якось кумедно говорю по-мужицьки. Хіба я так погано говорю ще по-українськи?

— А ви думали, що добре?

— Авжеж!. І знаєте, що я вам скажу! Якби я не вмів говорити по-українськи, вони б і не приняли б мене.

Вони й так, знаєте, косо дивились, що я був одягнений в «панське». Хм. я в «панське»!. Уже заклав цілий гурток. Обіцяють збиратись й читати. А прокламації, знаєте, так подобались, що аж плакали многі. їй-богу. і я, знаєте, так якось. Теж трохи не заплакав.

— Та ну? — засміялась ласкаво Людмила й проміняс-тими, тихими очима мов голубила його.

— Їй-богу! Ну, та що!. Хіба це погано. А грошей я мало розтратив. Два рублі і п’ятнадцять копійок. Треба, знаєте, ще літератури й прокламацій. У них там була якась література, та вони кажуть, що не розуміють. Мабуть, есерів, бо один парубок щось говорив мені. Я розібрав, що нібито «19 февраля». Щось таке. Погано, що есери по-російськи пишуть. Тут, на Україні. А знаєте, який один розумний був!. Він уже перше десь читав «Дядька Дмитра». Хоче, знаєте, везти своїм родичам. Ах, знаєте, скільки там роботи!. Я тепер тільки там буду. Там на вік мені буде роботи. Ви мені давайте літературу, а я буду возить. Вони вже й адрес мені надавали. В чотирьох селах уже єсть наші люди.

— А в Петербург? — кинула лукаво Людмила.

— Ет!. Там краще!. Що Петербург!. Тільки більше треба літератури. Що ж тут? Зразу розібрали. Я не хотів давати всього, так аж просили. кормили мене, знаєте, і одежу дали. «Ми, — кажуть, — і грошей дамо, тільки давайте нам таких книжок».

— Ну, ви вже переборщуєте, здається, — усміхнулась Людмила.

— Ні! Їй-богу, ні! — палко скрикнув він. — Що ж мені?! Їй-богу, правда!.

— І ні один не подивився косо на книжки?

— Ні! — твердо тріпнув він головою, але зараз же, ніби згадавши щось, тихіше додав: — Був один. Але ж що там!. Каже, що проти бога гріх іти, як бог дав, так нам і буде.

— Ага, вже один.

— Ну, то що!. Я його, здається, уговорив. Ну, то що!. А хіба нам кого потрібно пропагандирувати? Якби всі розуміли, так і пропагандирувать не треба! Авжеж! — радісно скрикнув він, очевидячки, задоволений знайденим виходом, і сміливо подивився на неї. Людмила нічого не сказала.

Максим замовк, потім зразу стрепенувся й став вставати.

— Куди ж ви? — злякалась Людмила.

— Аякже! — здивувався він. — Я ж сьогодня й назад. Я тільки літератури. А потім, я хочу у вас попрохати, — трохи другим тоном додав він, — для себе. щось. Тепер я маю багато часу і хочу читати. Я, знаєте, хочу тепер все знати, як студенти. Тепер це треба.

— Та сьогодия таки й назад? — тихо, не дивлячись на його, серйозно спитала Людмила.

— Сьогодня, сьогодня. Бо я обіцяв, що зранку прийду знов у Самійлівку і зараз же поїдемо з Василем до його родичів.

— А яких же вам книжок. для вас?

— Яких?. Я, знаєте, хотів би хорошу якусь політичну економію. І щоб, знаєте, по-українському. Я вже читав деякі. А тепер якби хорошу. А потім якби щось по аграрному питанню.

— Добре. — якось сухо й рівно промовила Людмила, не встаючи і дивлячись кудись в куток.

— Потім, може, є щось із нелегального.

— Добре.

Людмила трохи помовчала.

— А може б, ви завтра поїхали?. — раптом тихо кинула вона. — А сьогодня б посиділи у мене. Може ж, більше не побачимося. — криво якось усміхнулась вона й подивилась на його. — Арештують. А я хотіла б з вами посидіти. Ви ж мій ученик.

— Арештують? — прошепотів він злякано.

— Певно. Всіх беруть. А за мною вже давно шпиги ходять. Зостанетесь?

— Чого ж? Я останусь. Тільки той. Василь, знаєте. Я останусь.

Людмила подивилась на його, зустрілась з його стурбованим поглядом, зітхнула й рішуче встала.

— Ні! їдьте сьогодня!. — промовила вона якось сухо й почала шукати щось між книжками.

— Ось вам. Ось ще. Прочитайте, як хочете! — не обертаючись, протягнула вона якісь книжки і, покопавшись ще трохи, тихо одійшла і знов сіла на стілець. Максим обережно засунув книжки за пазуху, помнявся трохи; на місці й несміло промовив:

— Я вже йду, добродійко. Боюсь спізнитись. А ще треба зайти за літературою.

Людмила стрепенулась і, якось нервово й серйозно попрощавшись, випустила його на сходи.

В ту ж таки ніч Людмилу заарештували. Коли вже жандармський офіцер перетрусив все в кімнаті, не знайшовши нічого «преступного» (ще й записав у протокол), коли вже Людмила спокійно й поважно з виду, тільки дуже серйозна й бліда, зав’язувала подушку й білизну, один із жандарів нахилився над підлогою й став на щось пильно роздивлятися.

— Що там? — спитав офіцер.

— Сліди якісь, ваше благородіє!. — підвів трохи зчервонілу голову жандар. — Ніби мужицькі.

Людмила хутко озирнулась. Офіцер піймав це й раптово спитав її:

— А в якій годині вийшов від вас цей мужик?

— Який мужик? — холодно й вороже скинула вона на його очима.

— Цей, що був у вас. — трохи змішався офіцер.

— Ніяких мужиків у мене не було! — зі зневагою кинула вона і знов стала зав’язувати.

— Хм. — здвигнув плечима офіцер і почав записувати:

«На підлозі кімнати помітні були сліди великих мужицьких чобіт з підковами. Арештована одмовлялась і не хотіла вияснити причини слідів».

— Прошу підписатися! — скінчивши, звернувся він до неї.

Людмила спокійно підійшла, згорда взяла перо в руки і, прочитавши додаток, усміхнулась і підписалась.

А гарне, трохи сухе лице її мов на хвилину засвітилось проміннями й наче говорило:

«Пізно! Він уже там!».

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций