Самчук Улас Олексійович Гори говорять! — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 4 февраля 2015



Цей після своєї поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло кипів від люті. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала його лють і всі були переконані, що не вийде це на добре. Мати ввесь час тільки тошніла. Раз пробувала вона поговорити зо своїм “старим”, — піди, мовляв, до нього та поговори. Не звірюка він, зрозуміє. Дочка його ніщо вже такого, але коли той за нею так упадає, що робити. Та й поле його коло нашого. Господар з нього не останній.

— Щоб я до нього йшов? До Манівчука? Чи ти не зїхала часом з глузду? Хай я умру, хай мої діти згинуть, а до нього не піду. А той перешумить і забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та я б на неї, коли не хоче, сто разів наплював. Тільки світу, що в вікні, чи що?

— Та вона ж його хоче. Вона он бігає, як дурна. Все той дурний старий.

— Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.

— Це ти так говориш.

— І так добре. Коли б той наш бельбас подумав собі гарненько та розважив, — сам би те саме сказав.

— Ой тошно та нудно мені. Господи, спаси та охорони. Що то з того вийде. Серце моє болить, ох, як болить Не буде з того добра.

І на цьому старі кінчали. Розходилися до праці й думали далі свої скорботні думи.

Зима стояла люта. Морози, метелиці, снігу навергало скрізь. Такої зими старі люди вже давно не памятали. Але робота в бутині не зупинялася. Нас тепер трьох, їздили щодня. У праці Павло на хвилину забувався й дещо веселішав. І от одного разу сталося велике нещастя. Через необережність Павло попав під смереку й його тяжко почовпло. Додому привезли непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посиніло й очі заплющені, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до Мармарошського Сиготу до лікарні й там він пролежав цілого пів року. 10

Прийшла весна. У нашій родині смуток. Дома нас троє. До того все частіше й частіше поговорювали про війну. Настало памятне літо 1914 року. Війна вибухла.

Павло тільки що вернувся з лікарні, як його покликали до війська. У горах збудилося велике горе. Мадяри, які до цього чaсу сиділи в нас тихо, розшаліли й почали шукати між населенням ворогів. Лісничий Йонаш разом з жандармами та попом Бабчинським ловив селян і вішав їх без суду на очах дітей і всього народу. В Ясіню, недалеко від церкви на майданчику, селянськими руками збудовано шибеницю й на ній повішено шестеро людей. Мали повісити одинадцять, але ті повтікали завчасно. У те число «одинадцять» попав і наш батько. Щастя допомогло нам схоронити його. Жив по хащах, у колибах. Вина його в тому, що час-від-часу читав церковну, легальну видавану з допомогою мадярської влади “новинку” «Неділю». Нашого вуйка Штефана не минула страшна кара на шибениці. Зрадник піп Бабчинський запалав мадярським патріотизмом і приказував: — “Вішайте, вішайте! Не бійтеся, що не встигну сповідати”.

Шибениці з людьми довго стояли на площі й ніхто не смів до них підступити. На населення нагнано страх. Усе, що могло десь сховатися, ховалося якмога далі з очей. Ніхто не знав, що сталося й за що вішають невинних людей. А гори й сонце дивилися на те й мовчали. Лиш порою, здавалося, набігав на них якийсь смуток і вони палали невидимим, але чуйним гнівом. Надходила пора великих змін. У повітрі чулася напруженість. Навіть Павло, якого доля так покарала, з вибухом війни змінився. Він знав, що мусить йти до війська, до того самого війська, яке вішає його батька. Підчас його перебування в лікарні Марійка вийшла за Янчеюка. Як це сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося. І, вернувшись, Павло прийняв цю вістку досить спокійно. Він навіть сумно посміхнувся. — Ну що-ж, — сказав він. Через кілька днів його покликано до війська й по короткому часі опинився на Буковині при штабі 5 Гонведського Сегединського полку. З Марійкою не прощався й навіть зовсім перед відходом не бачив її. Жила тепер високо десь на груні й, мабуть, ніколи не сходила в низ. Її Гриця забрали також при першій мобілізації.

Юра служив при 12 Гонведському полку й як “штандовий” відійшов на фронт у “перші бої”. Такий “перший бій” пережив він коло Угнова в Галичині. Москалі розбили їх «на голову» й паніка, яка напала на мадярських вояків, розсипала врозтіч цілі полки, з яких не лишилося майже нічого. Москалі без більшого спротиву перлися на Львів. У Яворках Юра був перший раз ранений і відїхав з фронту до Лінкену на Чехах

Фронт дійшов До Карпат і заборсався в горах. На Тисі виникла потреба в Добрих керманичах дарабами для армії. Оголосили це в полкових наказах на фронтах і Павло негайно використав нагоду та в скорім часі появився знов у Ясіню, але вже як військовий. За короткий час перебування на фронті ожив, підтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помітити. Лише на лівій щоці залишилося кілька знаків, які придавали йому ще більше задавакуватого вигляду.

Праця на всіх гатях — Студеній, Сухій, Стебницькій, Апшинецькій у повному русі. Спускали безліч дерева для потреб держави й фронту. Сподівалися навали москалів і закріплялися, як могли. На всіх полонинах здовж мадярсько-австрійської гряниці, прокладали деревляні дороги, копали окопи та закріпляли їх. Цивільне населення також працювало для війни. Дівчата, підлітки, діди, молодиці, — все, що могло орудувати лопатою, рискалем, келепом, від світанку до смеркання було при роботі. Ходив до праці й я, ходила також Марійка.

Доглядали над нами вояки саперних відділів. Праця тяжка. Воєнні працювали менше ніж ми, бо над ними не такий догляд. За Марійку Павло, здається, забув. Перебуваючи в Ясіню, ходив вечорами з товаришами до корчми, випивав, співав, залицявся до молодиць та дівчат. Він знав, що Марійка сама, але зовсім не квапився зійтися з нею. Спав у касарнях коло двірця, але часто діставав відпустку й лишався дома, або ходив до дівчат. 11

Холодний осінній ранок. Над горами піднімаються тумани, ліси окутані сірою непрозорою габою. Вітер розгойдує смереками, шумить, гуде й пре в напрямку сходу.

Плаєм, що веде на Бубне до гряниці, з рискалями на плечах піднімається юрба робітників. Брудні, обідрані, в розкислих, які ледь тримаються на ногах, постолах. Переважно молоденькі дівчата й молодиці. Вони несуть у своїх тайстрах по кусневі мелайного хліба, а деяка має до того шматок солонини чи сира.

Йдуть понуро, мовчки. Кожне думає свою невеселу думу. Хлеще дощ, всякає через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тіло.

— А ти, Марійко, знаєш, що Павло є в Ясіню? — Це питає її Яринка. Остання вже не служить у попа. Нехай йому біс. Не хоче дальше в нього бути. Краще вже ходити “до декунків”.

Марійка мовчить. Чорні її очиці глибоко сховались під чоло. Опалі щічки зраджують поволі свіжість і молодість. Повипинані вилиці, на котрих не змито бруд, мокрі від дощу й подібні на бараболини. — Умру. — Каже вона по часі. — Боже, Боже! Як то мало того щастя на житті.

— Хм! — додає Яринка й мовчить. Мовчить і Марійка. Нічого казати. Хотілося б, та дарма. Краще промовчати.

— Ууу, яка студінь, — вирвалося в дівчини й вона ховає пограбілі кулаки в поли мокрого петека.

Ступ за ступом піднімаються вгору, вітер ще різкіший, де туман зовсім густий. Тут не ростуть. навіть дерева. Світ Божий сховався й не видно його, дарма що так високо.

Починають працю. Земля камяна й не легко піддається рискалям. Довбають поволі камінь, роблять ямки, вояки закладають динаміт. Гууух! Стовп диму, камінь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопці плетуть плотики й обставляють ними стіни.

По обіді ватага робітників переводиться на друге місце під Говерлю на Кознєску. Є це не близько. Пішли. Зійшли в низ, пройшли попри залізницю, міст, хату лісничого.

Минули лісничівню. йшли далі на гору по Сухому. Тут ліс. Чорний, густий, смереки — свічі високі. Навіть тепліше тут. Вітер гасає собі по верхах, але в низу тихо.

Поволі піднялися до загати. Тут працюють вояки. Саме відпочинок, закурюють. Робітники й собі зупинилися. Проводирі сапери пішли до вояків, а решта, хто де міг, поприклякав до землі хоч трошки відпочити.

Гарно тут. Рівненька поверхня гаті морщиться під легким подувом вітру. Кілька буків ронять свої золотаві листочки й вони тріпотливо стеляться по зеленаво-блакитній воді. Глибока тиша, тільки де-не-де в лісі поцокують сокири та шумить потік Сухий… Вище в горі полонина Занога, а далі Говерли, але їх тепер за туманом не видно…

— Марі…. Марі! Ади, тамка-о Павло! Видиш? — кинулася Яринка до Марійки й схопила її за руку. — Та де? — несміло питає, хоч сама бачить його.

— Та онде-о! — Ади, той високий у “мантлі!”… Павле, Павле! — голосно загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очі заграли. Марійчине серце забилося гостро й нагальне.

Павло оглянувся, побачив жінок і знов обернувся. Він курив свою люльку й спокійно розмовляв з якимсь вояком.

— Боже мій! Марійко! Та він нас ані не впізнав — злякано шепче Яринка. Але Марійка мовчить. Вона не знає, чи впізнав чи ні, та серце її чує щось інше.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций