Рябчий Іван Ми їдемо до Фріско — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 4 февраля 2015





 Його мова якась ніби розгублена, тремтлива, як струна під вітром. Він то проникливо, то осяйно дивиться Джонові в очі, то відводить погляд і встромлює його в порожнечу простору, де, як добре розуміє більш досвідчений Джон, є лише його, Джонова, відсутність - і більш нічого.

 ”Я купив у супермаркеті курку, будемо готувати…”

 ”Знову!”

 

 … ішов сніг, курка стояла прохолола, отрутою декадансу випаровувалося вино, а в сусідній кімнаті вони слухали рок і читали Шестова.

 

 … “Але вино інше. Ти казав, що надаєш перевагу білому напівсухому”.

 ”Воно до курки краще”.

 ”От бачиш. Тож сьогодні я вгадав. Пішли на кухню”.

 Лі відразу ж узяв ініціативу в свої руки. Принаймні так думав він.

 

 … “Ти нічого такого не проґавив. До речі, виглядаєш чудово”, Ігор намагався не виказати свого хвилювання.

 ”Дякую. Ти теж нівроку. Гарний костюм”.

 ”Гарне авто”, парував кандидат. “Ти що, у лотерею виграв?”

 ”Майже”. Посмішка Лі була ще привабливішою, ніж два роки тому. “Пам’ятаєш дядька-художника?”

 

 …квартира Лі - то справжня ґалерея. Величезна кількість полотен. Як придивитися - усі однотипні. Це легко пояснюється - малювала їх одна й та сама людина. Вік, дядько Лі - був таким-собі маляром-передвижником, бо постійно звідкись кудись їхав, і знайти його було неможливо. А племінникове помешкання було для нього чимось на кшталт запасного аеродрому: як що - зась сюди й перебути. І картини, що не вміщуються у майстерні, можна порозвішувати на стінах племінникової квартири - хлопець не проти, навіть пишається. Вік був низенький на зріст, небалакучий, успіхом у жінок не користувався, зате мав хист - і це мало окупитися.

 

 … “Пам’ятаю. Аякже. Чудовий маляр”.

 ”Був. Помер”.

 …

 ”Боже…”

 …

 ”Як же це! Він же ще молодий!”

 ”Авіакатастрофа. Чув, у Росії два літаки впали?”

 ”Ні, я не дивлюсь новин… Співчуваю. Це був справжній митець… Та до чого тут це?”

 ”Напередодні він гостював у Німеччині. Їздив на якийсь перформанс до Дюссельдорфу, а там познайомився з таким-собі Фріцем. Той Фріц просто закохався у його роботи. Справжнісінький бюрґер із Швабії. Свиней розводить чи лам - не знаю. Головне - багатющий, як Крез. Вік заскочив до Москви, потім хотів дістатися до Ростова, на відкриття персональної виставки… Не долетів…”

 ”Шкода. Навіть не віриться, що таке сталося…”

 ”І все ж. А тепер за великі гроші цей шваб і його ліпший друг із Заарланду скуповують дядькові полотна. До того ж у Ростові звістка про трагедію перетворила експозицію на мітинг. Так що тепер я живу саме на це. От продав дві композиції з циклу “Акваріуми” - і купив це авто. А перед цим за ціною портрету в стилі ню вступив до Кембриджу”.

 ”Серйозно? Нічого собі! Так, Вік став справжнім Матіссом. Жаль, що лише після смерті”.

 

 … “А тобі не шкода їсти нещасну курку?”, Джон іронічно позирнув у бік нахиленого над сковорідкою Лі.

 ”Ні. Ти ж їстимеш”.

 ”Ти хочеш взяти за приклад мене? Не вартує”.

 Джон нарізав цибулю, повідкривав пакетики зі спеціями. Залишилось помити склянки й відкоркувати пляшку. Йому стало спекотно, й він зняв з себе футболку. Біле, хирляве тіло мармурово сяйнуло на тлі блакитних кахлів.

 Лі зачудовано дивився на нього.

 ”Гей, займайся краще куркою! От тобі цибуля, ні в чому собі не відмовляй”, Джон тиснув у руки Лі дошку з нарізаною цибулею.

 

 … “Тобі що, подобається Rammstein? Чи то лише в цілях мовної практики?”

 ”Ні, чому ж? Я дістав роздруківку їх текстів. Мені подобається те, про що вони співають. Дивися: я твій вершник, ти мій кінь”.

 ”Ні, що, правда, так і співають? Да-а… Знаєш, у мене з німецькою дивні стосунки. Кількаразово намагався вивчити її - і все не виходило. Хоча запал був…”

 Джон лежить на ліжку, Лі сидить поруч у кріслі. Між ними піонерська відстань. Зі світла лише квола лампа на столі й місяць. Сьогодні він напрочуд осяйний і повний.

 ”Люблю повний місяць. Всередині я вампір. Точніше, хочу бути вампіром - чекаю, поки хтось укусить. Мені нудно в світі людей. Я б і душу продав, якби хтось купив. Але не купують”.

 

 … “А як твої справи?”

 Лі торкнувся плеча кандидата. Той злегка здригнувся. Вони привертали аж надто багато уваги.

 ”Пішли всередину. Там розповім”.

 ”Каварня зовсім не змінилася”, зауважив Лі, коли вони увійшли до буфету на нульовому поверсі. Йшла пара, тож народу в каварні було небагато. Ігор замовив дві кави з лимоном без цукру і два порізані банани. “І ти теж”, додав Лі.

 ”Ні, я змінився”, опустивши очі, заперечив Ігор.

 ”У чому?”

 ”Багато в чому”.

 

 …хтось увімкнув маґнітолу. З динаміку закричало щось юне й безкомпромісне.

 ”Розумієш”, почав Ігор, “я роблю кар’єру. Багато чого досяг…”

 Усмішка на ліновому обличчі бліднішала.

 ”Редаґую, друкуюсь, перекладаю, створив власний імідж. Розкрутився”.

 ”А я повернувся з Японії”, вставив Лі.

 ”Бачу. Гарно там, мабуть. Знайшов собі японку?”

 … вони поступово п’яніють. Лі каже:

 ”Оце, чекаючи на тебе, забув покупатися. Ти не проти, як я піду обполоснуся?”

 Джон уважно вдивляється в обличчя Лі, ніби починаючи щось усвідомлювати.

 ”Іди”.

 ”Я швидко”, кидає Лі і квапиться до ванної, на ходу роздягаючись.

 Джон напружується. Так, отже, мета запрошення вочевидь інша. Він не п’яніє. Аби він сп’янів, треба набагато більше.

 Він підводиться і йде до великої кімнати. На всіх стінах, окрім однієї, де стоїть меблева стінка - полотна Віка. Повсюдно книжки. Більшість - по дві: ориґінал і переклад російською. Джон гепається на канапу й бере до рук перше-ліпше: Гессе. Добре. Це він привчив Лі до Гессе. І до Ніцше. І до Набокова. Джон не читає. Він думає крізь книгу. Текст плавиться у його руках.

 Виходить Лі. Спочатку Джон не бачить, лише чує. Він увесь зібгався на канапі, напружився. Дивно - стільки разів це було, а тепер він не знає, що коїти: згодитися чи піти. Згодитися - це спокуса, а піти - ще більша. Джон розуміє, що у Лі це вперше, тож відчуває себе якось по-новому, і не можна сказати, що комфортно.

 Ось тепер він його бачить.

 

 … Лі вдивляється у Ігореві очі. Не бачить нічого, лише переляк.

 ”Послухай…”

 До каварні вривається дівча в блискучому топі, джинсовій спідничці та сандаліях на височенно-хижих підборах.

 ”Поз-до-ров-ля-ю!!!”, голосно вигукує вона, аж жахається жіночка за шинквасом. Кидається на шию Ігорю й цмокає в щоку. “Мій козлику!”

 Лі віддалено розгублюється. Щось, наче туман, миготить у Ігоря в голові.

 ”Ні…”, пробує спекатися дівчини він, але вона чіпко вхопилася за нього й розціловує усе обличчя. “Припини!”

 

 … “Ну що, ти вже підеш? Чи залишишся?”

 ”Мабуть, піду”.

 Місяць нишкне на дні кімнати. Лі вимикає світло. Вони йдуть через темну квартиру. Наміри причаїлися страхіттям по кутах.

 

 … Лі гарний. Не дуже м’язистий, зате стрункий і безволосий, наче антична статуя. Шкіра тендітно-золота. “Піти” стає вже не спокусою, а безглуздям. Мовчки він сідає поряд із Джоном.

 Джон умикає телеприймач. Спочатку бездумно перемикає канали - а їх багато, дуже багато. Згодом зупиняється на знайомій картинці. “Службовий роман”. Цей фільм він знає на пам’ять.

 ”Знаєш, у мене іноді виникають дивні думки”, здалеку, ніби з іншого виміру, доноситься голос Лі.

 ”Які саме?”

 

 … “Це Інга. Інго, це Лі, давній приятель”,

 ”О, вибачте, дуже приємно. А я вас не бачила на захисті. Ви разом училися”.

 ”Так. Тобто ні… Я запізнився”.

 ”Лі, Інга - моя наречена”.

 І щось обірвалось у навколі, наче вимкнули буття і лишили світ напризволяще.

 ”Зрозуміло. Джоне, взагалі-то я приїхав, щоб запросити тебе. У мене післязавтра день народження”.

 ”О, та це ж просто чудово!”, захоплено скрикнула Інга.

 ”Я забув…”

 ”До речі, чого ви… ти називаєш мою лапуську Джоном?”

 ”Бо він і є Джон. Завжди так його називав”.

 Лі пронизує гострим поглядом хмаровиння Ігоревих думок.

 ”Чуєш? Ти для мене назавжди залишишся Джоном”.

 

 … нарешті вони дісталися дверей. Світло з кухні заливало їх жовтим багаттям. Джон різко обернувся і притис Лі до себе. Його губи уп’ялися в губи Лі, пальці стисли светр. Від обличчя він спустився нижче й почав пестити шию. “Не треба”, пручавсь був Лі. Але щось м’яке й бажане було в тому пручанні.

 

 … “Ну, такі…”

 Він не міг це вимовити.

 ”Цікаво. І що далі?”

 ”Ну, не знаю… Може, спробуємо… вірніше, це я хочу спробувати, мені цікаво. Розумієш, тоді я щось відчув…А ти ж відомий… ну…”

 ”Хто? Відомий хто?”

 ”Знаєшся на цьому… ну… не знаю. Ґуру, як ти сам кажеш. Чи не так?”

 Лі присунувся ближче до Джона. Їх руки торкнулися стегон.

 ”Ну, лягай…”, приречено мовив Джон.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций