Білик Іван Іванович Похорон богів — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 30 января 2015


Коли сутичка злагодилась і молоді дружинники відновили змагання, Свейнальдр проказав:

— Третього дня чи взавтра надійде Переяславльський полк. Його поведе Местиша, Блудові не давай. Хай Блуд ловить з Претичем своїх ведмедів.

Людвік так само змовницьки посміхнувся й од задоволення провів долонею по бороді. Сьогодні всі батькові слова вселяли в нього надію. Чи світлий князь одчув свої літа, чи нарешті й сам перейнявся надією, що настав слушний час, але таким він подобався Людвікові: це був колишній Свейнальдр, гідний син віщого Ольга. Бо що таке отой Ярополк, думав Людвік. Хрьорекова кров? То навіть смішно. Хрьореком там і не смердить. Та й Людвіковому дідові Ольгові Ярополк доводився праправнуком.

Такий перевертень і нікчема не мав права сидіти на київському столі. Найслушнішу нагоду батько проґавив три роки тому: коли загинув Святослав. Тепер доводилось виправляти помилку — обережно й спідтишка, крок за кроком. Він рішучим голосом проказав:

— На заході й полуночі Європи наші вікінги господарі. Цю землю завоювали ми, але тут нас мають за останніх мечників. Одне слово — гридьба!

Коли говорити щиро, все було саме навпаки, але Людвік розпалився, й тепер кожна дрібниця викликала в ньому гнів. Старий світлий князь із гордістю глянув на сина. Людвік був спроможний на все, в ньому прокинулась кров Великого Завойовника.

Свейнальдр став із нетерпінням чекати третього дня. Надходив час вирішальних зламів. МІСЯЦЯ СІЧНЯ

В ОСЬМИЙ ДЕНЬ

Переяславльський полк прибув надвечір. Слідом за дружинниками йшла товарна валка возів, кінних і волячих, а все те очолював переяславльський посадник Ульвсванс, шістдесятирічний брат небіжчика Святослава, прозваний Вовчим Хвостом. Вовчий Хвіст був одружений із сестрою колишнього Святославового воєводи Претича, тому Свейнальдр його вдвічі неполюбляв, хоч Переяславль належав до вітчинних володінь світлого князя. Свейнальдр тримав його за те, що той умів ладити з печенігами, чиї кочів’я починались на лівому березі Псла, хоча то була не єдина причина, тим більше — не головна.

Але в Деревлянську землю Свейнальдр не хотів його донускати; цю витягу мали провести його сини — Мстислав і Людвік.

Вовчому Хвостові Свейнальдр просто сказав:

— Ти вертай до Переяславля.

— Як же це? — здивувався посадник. — Уся дружина тут…

— А ти вертайся.

Вовчий Хвіст розумів, що Свейнальдр йому не довіряє: щось намислив і не хоче мати зайвих очей. Відколи не стало Святослава, Ольжин молодший брат безвилазно сидів на Горі. Посадник нічого не відповів своєму князеві, лише похмуро кивнув. Пішовши потім до свого шуряка Претича, поділився з ним підозрами й застеріг:

— Проморгаєте Святославовича.

— Їх три, — нагадав колишній воєвода Претич. — Ти про котрого?

Претич не мав бажання розмовляти з чоловіком сестри: варяг був і завжди лишався варягом. Та потім він сам собі сказав, що коли вовка боятись, то не ходити в ліс, і перестав стримуватися.

— Щекович хоче поковтати всіх трьох. Почне з найслабшого, — сказав він, а тоді подумав, що найслабший тут, у Києві, Ярополк. — Почне з Ольга Деревлянина.

— А якщо «той» прибіжить? — Святославів брат доказав пальцем угору, але Претич добре його розумів.

— На нього з моря вдарить новин германський імператор. Або й свейський король.

— А що ж нам чинити? — тупо глянув на Претича швагер Вовчий Хвіст. — Ви тут, у Києві…

— Ти ж маєш опрічний полк!

Той сумно похитав головою. Від переяславльської дружини Свейнальдр його одлучив. Усе було в руках Ольговичів — полки всіх городів, і Деревлянська земля здавалася приреченою.

Коли Претичева робітниця внесла боярам меду та заїдків і поставила на стіл, вони пили не цокаючись, неначе на тому столі вже лежав мрець. СІЧНЯ У ДЕВ’ЯТЕ

День виступу настав.

Київський і Переяславльський полки вирушили в дорогу зрана, щоб завчасно дістатись Ірпня. Вози їхали майже порожні: саме сіно в полудрабках та потроху харчів. Гридні жваво обговорювали наступне полюддя, слухаючи розповіді найстаріших про події тридцятирічної давнини, коли ходили в полюддя з Інгваром чи Свейнальдром. Тепер знову верталося на старе.

Людвік та Местиша Свейнальдрсони їхали попереду, а дружина виступала за ними по двоє в ряд. На копіях десятників і сотинків майоріли вузенькі стяги. В Местиші боліла голова: вчорая звечора перебрав меду й охоче влігся б на котромусь возі, але безвільно їхав з братом сідло в сідло. Местишу не приваблювало те деревлянське полюддя.

Надвечір валка таки дісталась Ірпня. На тому березі починалися володіння Ольга Святославовича, й Людвік виставив кілька сторожових залог, перш ніж дозволити дружинникам готуватися до ночівлі. Ірпінь німо стояв, закутий у кригу, понад обома берегами чорнів різнолистий ліс, ховаючи від очей Соляну дорогу, що вела попід Іскоростенем аж до Червенських городів.

Невдовзі ліс над Ірпнем освітився тисячею вогнищ. Конюші годували коней, поприв’язувавши їх до возів, і пекли м’ясо на вечерю, а гридні востаннє переглядали своє оружжя й покрикували на них. Багаття не гасли до самого світанку.

Вранці Людвікові доповіли, що кругом спокйно й незворушно. Гін за тридцять видніло перше дсрсвлянське село, й він вирішив почати відразу ж з нього. Людвік спитав, коли привели кудлатого зляканого старосту:

— Як зветься твоє село?

— Бу… Букач…

— Скільки димів?

— Шістдесять і вісім…

— Тобто коло ста.

— Шістдесять і вісім, — несміливо поправив кудлатий чоловік, рипнувши по снігу волохатими постолами.

— Сто, — повторив Людвік. — Здаси двісті овнів та триста куниць.

— Звідки? — перелякався той. — У нас овнів немає.

— Тоді умість овнів — овець! — утішений власним дотепом, зареготав старший Свейнальдрів син. Він мусив бути безжальним.

— Ми звезли до Іскоростоня сьоголітній урок: сім третяків[2] і сім берковець[3] жита. А ще по п’ять міток пряжі-сороківки та по дванадцять ліктів білизни з десяти рал. Ото стільки!

Людвік сказав:

— То ви дали Ольгові, а тепер дасте нам. Ти відаєш, хто ми такі?

— Варяги.

Букацький староста відразу їх упізнав: останнім часом вони раз по раз шастали Соляним шляхом, над яким стояло його село, хоча в полюддя вже багато років не ходили. Щось мало статися між іскоростенським жупаном та Києвом. Але що? Та до Іскоростеня було далеко, а дружинники в селі.

Староста зібрав букацьких старців і заходився радитись.

Такого числа овець вони не могли б зібрати в цілому селі, хіба що обдерли б увесь Букач, а на звіра в Букачі взагалі ніхто не полював: букачани зроду були оратаями. Ну, встрелить котрийсь якогось там звірка — жоні на ковнір чи дітям на шапчини. А тут вимагають триста куниць.

Старці вирішили сплатити житом — по ходовій ціні: півпуда за куничий смушок, півберковця за дві овечки.

— Берімо й так, — сказав Местиша Людвікові. — Скільки там того села? Смушком братимемо десь далі — в чорних лісах, де більше охотників до влову.

Людвік не хотів цього. З хлібом багато мороки, а смушок — на золотому ходу: греки платять по динарію за кожен. Та він несподівано кивнув — хай звозять.

До обіду на вигоні виросла ціла гора — сто тридцять рядняних міхів по півберковця в кожному, й коли їх склали на тринадцять возів, Людвік наказав конюшим везти хліб до Києва, а сотникам — іти по дворах.

У Букачі зчинився крик і вереск. Дружинники вдирались до кожної хати й кожного хлівця, виносячи й виводячи звідти все найпридатніше: корів, овець, сувої полотна та клунки пряжі, барильця з медом, віск, кожухи й сукна — все, що потрапляло під руку. Опецькуватий, куций Флелаф уподобав собі ще зовсім юне дівча, а мати гналася за ним і намагалась вирвати — Флелаф насилу відбивсь од неї ударом чобота по животі, та тут підбіг чоловік з рогатиною. Флелаф покинув дівчину й вихопив меча — закороткого супроти важкої й довгої рогатини, й аж упрів, поки нагодився сотник Лідулфост і рубонув чоловіка по чорних в’язах. Тим часом дівчина отямилась і втекла, потягши за собою матір. Флелаф сів на конягу й урешті-таки розшукав уподобане вередливе дівча, бо в кожній хаті хазяйнували дружинники — далеко втекти не могло: ховалося з матір’ю в сусідській копиці сіна.

Спорядивши до Києва ще сорок важко накладених возів, дружина рушила Соляним шляхом далі. Местиша Свейнальдрсон усю дорогу мовчав, але ввечері, коли вдарив мороз і стали в якомусь хуторі на ночівлю, старший брат сам підійшов до нього й сказав:

— Так велів батько. Я гриднів умисне сьогодні не спиняв: зліші будуть, коли стрінуться з деревлянським полком. Ольг Святославсон утікатиме від них світ за очі.

Местиша боявся і ждав того дня, коли все на Русі мало перекинутися й перевернутись, хоча він особисто не зазіхав ні на київський стіл, ні на деревлянське княжіння. Він мав достатньо сили й волі для незалежного життя, водив молодшу київську дружину, сидів у найліпшому й найбільшому теремному хоромі біля самих Княжих воріт, а Чернегів-город числився його вітчиною, дарма що Местиша в ньому зроду-віку не був, бо чернегівські ярли воліли краще мати над собою Местишиного посадника.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций