Винниченко Володимир Кирилович Заручини — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 29 января 2015



А так чтоб очень.

— Значит, она баба бойкая! — весело скрикнув Ми кола. — Й вас опутала, й дядюшку колпачит, ха-ха-ха. Ей-богу, вьі чудак большой!

Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у його з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум’янцем.

— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что. угу! — Він навіть головою крутнув. — А вот какая она. можно сказать, сладострастная, распутная. Что она только вьідельївает, ежели бн вьі знали!. Певица так не сделает! А вот, если бьі она отказалась вьійти за меня, кажись, не знаю, что с собой сделал бьі. Или запил бьі мертвую, или повесился на железном крючке!

— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.

— Ах, вьі, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мне вас, чудака зтакого! Славньїй вьі все-таки мальїй!

— А мне, вьі думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем. Вот спасибо вам, вьі все-таки. Если бьі я смел, — додав він трохи несміливо, — предложить вам.

— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!. Вьі не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?

— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить внпить на брудершафт. В знак, значит, памяти.

— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превеликим удовольствием. На «тм», значит?

— На «тьі», на «тьі»! — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.

— Все одно!

— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.

— Теперь рука за руку? — спитав Микола.

— Да

Випили, витерли поважно губи й поцілувались.

— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно. ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.

Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.

«Не треба було більше пити, — пробігла у його думка. — Погано. Треба пива випити, може, освіжить».

— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.

— Пиво? — схопився той зараз же. — Есть! Тут под столом цельїй погреб. О!

Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.

— Хорошеє пиво, — похвалив він.

— Да, это прекрасное пиво, — згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».

І знов обидва замислились.

— Малоросса!. Малоросса!. Украинца. — вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.

— Малоросса! Малоросса! — почулось уже в дверях, і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.

— Коллега, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.

— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.

— Ну, ну! Ничего, вьі малоросс. Вьі не должньї отказьіваться! — заторохкотіла якась панночка, що, як здавалось Миколі, знайома йому. — Это ваш национальньїй танец! Какой же вьі малоросе, если не умеете танцевать козачка! Стидно, стьідно!

Миколі знов захотілося сміятись і. навіть танцювати. «А от же візьму і покажу вам!» — подумав він і рішуче встав сміючись. Але ноги чогось стали як дерев’яні, ніби чужі і якось чудно пересовувались з місця. Він хитнувсь і схопився за «коллегу».

— Осторожно, коллега! — піддержав його той. — Хотя на корабле качка больщая, но нужно HOC держать по ветру.

— Ничего, ничего — заспокоїв його Микола. — Это пустяки! Вьі, может бьіть, думаєте, что.

— Ничего я не думаю, — перебив йому «коллега», ведучи під руку й направляючи до дверей.

— Все благополучно, й мьі будем танцевать! «їй-богу, вони думають, що я п’яний!» — аж скрикнув про себе Микола, і ця здогадка ще більше звеселила його.

— Потом вьі нам споете что-нибудь из малорусского, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороссьі хорошо поют. А сначала протанцуете козачка.

«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.

— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.

— Господа!. Будьте добрьі!. Круг, круг! Станьте к стенам! — кричали й бігали якісь два студенти.

«Той, здається, дирижер», — подумав Микола, слідкуючи за одним.

— Господа! Нельзя же так. Виноват. Коллега, пожалуйте!.

Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.

— Пожалуста, козачок!. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.

— Ну, — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьте-ка!

Піаніно загриміло.

«Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові. — Я вам покажу, як українці танцюють!» — і піймавши такт, стукйув, ударив ногою і наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака. А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з його та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піаніно змовкло, і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.

— Вот тебе й козачок! Ха-ха-ха!

— Не вьітанцевалось!

— Не мешайте, пусть отдохнет!

— Ха-ха-ха-ха!

До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і, блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.

— Но ато. Зто просто подлость, гадость! — вмить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим в губах. — Подло смеяться! Подимите его сейчас же! Сльїшите!

Всі здивовано подивились на неї, й декільки «коллег» кинулись до Миколи й підняли його.

— Спа. си. бі. — ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку. — Голова трохи закру. закрутилась.

І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «коллеги», які збиралися вже пирскнути з «закру. закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.

— Куда же его? — спитався один з тих, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.

— На воздух! На двор!. Освежиться! — зразу всі взяли участь. — Пусть освежится!. Дождик.

— Нет, на холоде хуже!

— Расскажи своєму деду!

— Водьі ему!

— Зто танцьі. В голову ударило.

— Кофе с лимоном!

— Нашатирного спирту!. Есть нашатирний спирт?

— На воздух!

«Освіжитись, освіжитись», — з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.

— Вот тут, на крильце, ему хорошо будет, — злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка. — Дождик освежит.

Микола жаденно потягнув у себе свіже, вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.

— Что ви, коллега, спать хотите? — піддержав його один з «коллег», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсило хилитаючи головою.

— П. по. га. но м. ме. ні, — ледве вимовив Микола, — тяжко.

— Спать? Да?. Да он спать хочет?! — звернувся «коллега» до другого. — Бери, поведем, пусть заснет. И накачался же!. Осторожно, осторожно. Что говорите? Спать? Да?. Хорошо, хорошо, сейчас ляжете. Отворяй двери!

— Что он? — зустріли їх питаннями. — Не хочет си-деть?

— Спать хочет. Дайте дорогу, господа. Клади на кровать. Васька й на полу поспит. Ноги ему положи на кровать, неудобно же так.

— Может, раздеть его?

— Нет, й так заснет.

«Спати, спати, спати, — крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою. — Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».

— Зто хохлик так? — увійшов хтось новий. — Ай, бедняга! А еще идеалист!

— Да, идеально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос. — Ха-ха-ха!

«Нехай, нехай сміються. Все одно, все одно. Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути», — крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций