Роберт-Льюіс Стівенсон Діамант Раджі — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 29 января 2015



Все це видавалось украй таємничим, Гаррі над усе дивувало, що нема прізвища і потрібно вимагати якусь записку. Гаррі мало над цим замислювався, отримуючи доручення, але, перечитавши записку, все зваживши і поєднавши з іще деякими дивними подробицями, переконався, що встряв у якусь небезпечну халепу. На півмиті він навіть засумнівався у самій леді Ванделер: адже ця неясна оборудка трохи негідна такої високої леді; критицизму іще побільшало, коли ті таємниці почали обертатися й проти нього. Проте його дух був такий покірний леді Ванделер, що Гаррі відкинув підозри і гостро дорікав собі тільки за те, що вони виникли.



В одному, правда, збігалися його обов’язок і інтереси, його великодушність і страхи - слід якнайшвидше позбутися коробки.



Гаррі підійшов до першого полісмена і чемно розпитав про [239] дорогу. Виявилось, що до мети вже недалеко, і через кілька хвилин він підійшов до невеличкого нещодавно пофарбованого і якнайретельніше доглянутого будинку. Дверний молоточок і ручка дзвоника просто сяяли, на підвіконнях то тут, то там видніли горщики з квітами, завіси з якоїсь пишної тканини закривали кімнати від очей цікавих перехожих. Увесь будинок дихав спокоєм і таємничістю, й Гаррі так перейнявся його духом, що тихіше, ніж звичайно, опустив молоток і чимстаранніше витер черевики.



Майже зразу двері відчинилися, Гаррі побачив досить привабливу молоденьку служницю, що з цікавістю стала розглядати його.



- Я приніс пакунок від леді Ванделер, - почав Гаррі.



- Знаю, - кивнувши головою, відповіла дівчина, - але господаря нема вдома. Може, ви залишите мені?



- Не можу, - зітхнув Гаррі. - Мені звеліли передати йому тільки з певною умовою, отож, боюсь, я мушу просити у вас дозволу зачекати.



- Що ж, гадаю, мені можна вас упустити. Мені тут досить самотньо, а ви, скажу вам, ніби не такі, щоб з’їли дівчину. Але шануйтесь і не питайте імені господаря, однаково я не скажу.



- І ви таке кажете? - скрикнув Гаррі. - Ну й дивина! Сьогодні на мене всюди чигають несподіванки. Все-таки про одне я, мабуть, можу спитати, не порушивши заборони. Він власник цього будинку?



- Ні, він тільки наймає, ще й тижня не минуло, - відповіла дівчина. - А тепер і я вас запитаю: ви знаєте леді Ванделер?



- Я її особистий секретар, - запишався Гаррі.



- Вона гарна, правда ж? - знову спитала дівчина.



- О, прекрасна! - вигукнув Гаррі. - Напрочуд мила, ласкава, добра!



- Та й ви нівроку, - зауважила дівчина. - Закладаюсь, ви варті цілого десятка леді Ванделер.



- Я? - вкрай розгубився Гаррі. - Я тільки секретар!



- Це ви для мене кажете? - аж ніби образилась дівчина. - Певне, тому, що я, коли ваша ласка, тільки служниця. - Але побачивши, що Гаррі щиро збентежився, пожаліла його: - Ні, я вірю, ви не мали такого на увазі, просто ви сподобались мені, а про леді Ванделер я й думати не хочу. Ох ті панії! - зітхнула вона. - Як можна серед білого дня посилати з коробкою під пахвою такого стеменного джентльмена, як ви!



Розмовляючи, Гаррі і дівчина не сходили з місця, вона стояла на порозі, а він, тримаючи рукою коробку і скинувши капелюха, щоб прохолонути, на хіднику. Та після останніх [240] слів дівчини Гаррі, вже не витримуючи таких одвертих компліментів своїй зовнішності і тим паче підохотливих поглядів, якими вони супроводились, став перебирати ногами і зніяковіло туди-сюди поводити очима. Ненароком глянувши в долішній бік завулка, він, на свій несказанний жах, зустрівся очима з генералом Ванделером. Розгніваний, розпашілий генерал гасав вулицями, женучись за швагром, але, впізнавши невірного секретаря, одразу надумав інше, його лють дістала новий вихід, він щодуху припустив по завулку, лаючись і вимахуючи руками.



Гаррі враз заскочив у будинок, посунувши дівчину, двері захряснулись перед самим носом його ворога.



- Тут є засув? Вони замикаються? - питав переляканий Гаррі, а тим часом несамовитий стукіт молотка луною розлягався в передпокої.



- Ой, що з вами трапилось? - занепокоїлась дівчина. - Ви тікаєте від того старого добродія?



- Якщо він піймає мене, я пропав, - зашепотів Гаррі. - Він ганяється за мною цілий день, а в нього кий із шпагою всередині, це офіцер з Індії!



- Ото гарні манери! - скрикнула дівчина. - А як, коли ваша ласка, його звати?



- Це генерал, мій пан, - мовив Гаррі. - Він хоче забрати коробку.



- Хіба ж я вам не казала! - переможно засміялася дівчина. - Я ж казала, що та ваша леді нікчема, і, якщо маєте очі, давно слід побачити, як вона вас трактує. То невдячна хвойда, ось що я вам скажу!



Генерал знову шарпнув за молоток, нетерпеливлячись, що його не пускають, а потім став гатити в двері кулаками.



- Добре, - зауважила дівчина, - що я сама в домі, хай ваш генерал гамселить скільки влізе, ніхто йому не відчинить. Ходімо!



Дівчина завела Гаррі на кухню, посадила, а сама, поклавши руку йому на плече, не криючись, милувалася ним. Гуркіт біля дверей не вщухав, навпаки, дедалі посилювався, і в бідолашного секретаря холонуло в серці.



- Як вас звати? - запитала дівчина.



- Гаррі Гартлі.



- А мене - Пруденс. Вам подобається це ім’я?



- Дуже, - промовив Гаррі. - Але послухайте, як розходився генерал. Господи, він напевне висадить двері, і тоді мені тільки смерті сподіватися!



- Ви надто переймаєтесь, - заспокоїла його Пруденс. - Нехай той генерал грюкає донесхочу, тільки руки собі наб’є. [241]



Ви гадаєте, я б вас тримала, якби не могла порятувати? О ні, тим, хто мені подобається, я щирий приятель. У нас є задні двері, що виходять в інший завулок. Але, - додала вона, стримуючи Гаррі, що, зачувши благословенну вістку, одразу зірвався на ноги, - я не покажу вам, де вони, поки ви не поцілуєте мене. Поцілуєте, Гаррі?



- Аякже! - згадав за галантність Гаррі. - Тільки не за ті задні двері, а тому, що ви гарненькі й милі. -1 двічі або тричі палко поцілував дівчину, що не менш ласкаво відповіла йому.



Пруденс відвела Гаррі до садової хвіртки і спитала, витягаючи ключа:



- Ви ще, прийдете до мене?



- Неодмінно, - хіба ж не вам я завдячую життя?



- А тепер, - напутила дівчина, відчиняючи хвіртку, - біжіть чимдужче, бо я зараз відкрию генералові.



Гаррі навряд чи потребував таких напучень, страх гнав його в потилицю, і він ревно пустився бігти. Ще кілька кроків, гадалося йому, і він зможе спокійно і з честю повернутися до леді Ванделер. Та перш ніж йому пощастило пробігти ті кілька кроків, бідолаха зачув чоловічий голос, хтось, лаючись, гукав його на ім’я. Озирнувшись, Гаррі помітив Чарлі Пендрагона, що махав обома руками, аби він повернувся. Цей новий удар заскочив бідолаху так зненацька, вразив так глибоко, що Гаррі, перебуваючи в стані надмірного нервового збудження, навіть не подумавши, що робить, побіг іще дужче. Він, звісно, пам’ятав сцену в Кенсінгтонських садках і, певне ж, виснував, що коли генерал йому ворог, то Чарлі Пендрагон не хто інший, як приятель. Та в голові у Гаррі все сплуталося, наче в гарячці, думка не могла зосередитись, секретар знай тупотів ногами.



Чарлі нетямився з люті, страшним голосом виригаючи прокляття навздогін секретареві. Він теж біг щодуху, але фізична перевага була не на його боці, лайки й гупання кульгавої ноги по бруківці чулися все далі й далі позаду.



В Гаррі знову відродилася надія. Вузька вуличка круто підіймалася вгору, проте навкруги ні душі, обабіч тяглися мури, над ними нависала зелень садків, а попереду, скільки око сягало, не видніло ні постаті, ні відчиненої хвіртки. Доля, втомившись переслідувати, тепер давала можливість порятунку.



Гай-гай! Добігши до каштанів, що буйним гіллям прикривали хвіртку, Гаррі побачив, як вона раптом відхилилася, показавши стежину, а на ній постать різничука з ночвами під пахвою. Секретар, навіть не роздивившись як слід, проминув хвіртку, лишивши хлопця на кілька метрів позаду, зате той придивився і був вельми здивований, [242] побачивши, з якою не гідною джентльмена швидкістю пересувався незнайомець. Вийшовши за хвіртку, він став глузливо підохочувати Гаррі.



Його поява немов надихнула Чарлі Пендрагона, насилу переводячи дух, він спромігся на крик:



- Стій, злодію!



Різничук ураз підхопив той крик і теж кинувся навздогін.



Секретареві стало вже непереливки. Щоправда, завдяки страхові він помчав іще швидше, з кожним кроком випереджаючи погоню, але добре усвідомлював, що от-от знесилиться, а як раптом хто трапиться назустріч, його становище у вузькому завулку буде розпачливим.



“Треба десь заховатися, - думав він, - і от зараз, негайно, а то пропаду ні за цапову душу”.



Тільки-но ця думка майнула у Гаррі в голові, як вуличка раптом завернула, сховавши його від ворогів. Є хвилини, коли навіть найбоязкіші починають діяти завзято й рішуче, а найобачніші забувають про розважливість і стають відчайдушно хоробрі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций