Петро Єршов Горбоконик — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 28 января 2015



“Гляди,

Повертай мерщій сюди!” -

Цар-жених докинув слово.

Наш Іван заплакав знову

Та й до стайні почвалав,

Де Горбаник спочивав.



“Що, Івасику-братухо?

Опустив чого ти вуха?” -

Кінь Івана запитав.

“Ох, біда! - Іван сказав.-

Цар задумав одружиться,

Взять заморську цар-дівицю,

От і шле на окіян;

Ну й нещасний мій талан!

Мушу персня золотого

Я дістати з дна морського,-

Легко, конику, сказать!

Ще й веліла завітать

Та, мовляв, красна дівиця

Десь у терем, уклониться

Сонцю з місяцем ясним

І сказати дещо їм…”

Коник тут: “Скажу я сміло -

Це ще півділа, не діло;

Діло буде ще колись!

Спать тепер ти укладись;

А зорею вранці-рано

Ми майнем до окіяну”.



Наш Іван уранці встав,

Цибулинок зо три взяв,

Тепло вдягся на дорогу,

Сів на коника свойого

І майнув до моря вмить…

Дайте, братчики, спочить!











Частина третя







“Досі Макар городи копав,

А тепер Макар у воєводи попав”







 Тра-ра-ра-ра, тра-ра-ра,

 Вийшли коні із двора;

 От селяни їх піймали,

 Міцно-міцно прив’язали.

Сів тут ворон на вербу

Та й заграв він у трубу;

Ой, у трубоньку він грає,

Людські душі звеселяє:

“Ой у полі, край села,

З мужем жіночка жила;

Як візьметься муж у боки,

То дружина піде вскоки,

І зачнеться в них тут пир

Та на весь хрещений мир!”

Це ще приказка, та буде

Вам і казка, добрі люди.

Біля нашого стола

Мушка пісню завела:

“Що дасте мені за звістку,

Як свекруха б’є невістку?

Ой свекруха та ще й зла

Мотузочка узяла,

Ручки-ніжки прикрутила

Та й на припік посадила:

Не ходи туди вночі,

Де гуляють паничі!”

Це ще приказка велася,

От і казка почалася.



То ж по персника Іван

Поспіша на окіян.

Мчиться, лине Горбоконик,

Аж навколо вітер гонить,

Сиві хмари розвіва

І ніде не спочива.



Близько вже до окіяну,

Каже коник наш Івану:

“Ну, Івасю, не дрімать!

От уже хвилин за п’ять

Ми приїдем на поляну -

До шумного окіяну;

Там лежить, дивує світ

Чудо-юдо риба кит;

Десять років він страждає,

А до цього дня не знає,

Як прощення заслужить;

Він почне тебе просить,

Щоб у сонця ти ясного

Волю випросив для нього;

Поміч ти пообіщай,

Та, гляди, не забувай!”

От в’їжджають на поляну

До шумного окіяну;

Там лежить, дивує світ

Чудо-юдо риба кит.

Всі боки його пориті,

Частоколи в ребра вбиті,

На хвостищі ліс шумить,

На хребті село стоїть;

Сіє люд на губі жито,

Між очей танцюють діти,

І дівчата між усів

Розійшлись шукать грибів.



Коник наш біжить по киті,

Аж копита дзвонять биті.

Чудо-юдо риба кит

Мандрівцям склада привіт,

Рот широкий розкриває

І журливо промовляє:

“Хто, куди ви й відкіля?

Жде на вас яка земля?”

“Ми посли від цар-дівиці,

Їдем з города-столиці,-

Каже коник Горбанець,-

Аж до сонця навпростець,

В дивний терем пречудовий”.

“Чи не можна ж там, братове,

Вам у сонця запитать:

Скільки ще мені страждать,

Чом я мучуся в неволі,

Де кінець нещасній долі?”

“Добре, ките, все зроблю!” -

Крикнув, сповнений жалю,

Наш Іван до риби кита.

“Ох, коли б мені дожити,

Щоб побачить вільний світ!

Я лежу вже десять літ…

Сам тобі в пригоді стану!..” -

Так говорить кит Івану.

“Все зроблю!” - Іван гука,

Стис ногами Горбанька,

Той стріпнувся, розігнався,

Плиг на берег та й подався,

Тільки видно, як пісок

Підліта аж до хмарок.



Їдуть темними борами

Ще й зеленими лугами,

А чи хто стрічався їм -

Я не відаю об тім.

Казка хутко пролітає,

Діло повагом чвалає.

Тільки, братики, я чув,

Що туди Іван прибув,

Де границею своєю

Небо сходиться з землею,

Де селянки, як прядуть,

То на небо льон кладуть.



Тут Іван не забарився

І на небі опинився,

Шапку набік заламав,

Розглядатися почав.

“От так чудо! От так диво!

В нашім царстві теж красиво, -

Каже коникові Йван

Між блакитних тих полян,-

А як з небом порівняти,

Не годиться, що й казати!

Що земля!.. Адже вона,

Звісно, й чорна, і брудна;

Ну, а тут земля блакитна,

Та весела, та привітна!..

Глянь-но, конику, отам

Щось блищить назустріч нам,

Ніби світиться зірниця…

Певно, сонцева світлиця…

Та й висока, ай-ай-ай!”

“Роздивляйся й примічай,

Це ж бо терем цар-дівиці,

Скоро нашої цариці! -

Коник так йому кричить.-

Уночі тут сонце спить,

А як день землі сіяє -

Місяць ясний спочиває”.



Їдуть, бачать: сім стовпів

З найдорожчих кришталів;

Наче змійками, стовпи ті

Щирим золотом обвиті;

Угорі блищать зірки,

А круг терема садки;

Там на вітах срібноясних

В золотих клітках прекрасних

Птиці райські все сидять,

Душу співом веселять.

Терем той між теремами -

Як столиця над містами,

Весь у сяйві золотім -

Руський хрест горить на нім.



От наш коник зупинився;

Зліз Іван, причепурився

Та й до місяця іде

І таку там річ веде:

“Здрастуй, Місяць Місяцьович!

Я зовусь Іван Петрович,

Із далеких я сторін

І привіз тобі поклін”.

“Сядь, Іваночку Петрович! -

Каже Місяць Місяцьович.-

Відкіля, скажи мені,

Ти у нашій стороні,

Із народу ти з якого,

Хто послав тебе й для чого,

Що ти бачив, що чував,-

Розкажи, та не лукав!”

“Я із земель із землянських,

Із країн із християнських,-

Одказав йому Іван,-

Переїхав окіян,

А прибув од цар-дівиці

В ясний терем уклониться

І сказати так… стривай!

- Неньку ти мою вітай

І скажи: дочка питає,

Чом лице вона ховає

По три ночі, по три дні

На печаль-журбу мені,

І чому мій брат коханий

Загорнувся у тумани,

Личко красне заховав,

Наче гнів на мене взяв? -

Так либонь…- Дівиця тая

Слів у торбі не шукає,

Сипле їх, як з рукава…

Де ж згадати всі слова?”

“Що ж воно така за птиця?”

“Це, сказати, цар-дівиця”.

“А! То ти забрав її

У землянські ті краї!?” -

Скрикнув Місяць Місяцьович

А Іван йому Петрович

Каже: “Ну а звісно, я!

Служба вже така моя;

Цар велів її дістати

В золоті його палати;

Бо інакше,- він казав,-

До катів би я попав

І потрапив би на палю”.

Місяць з радості, не з жалю,

Став тут голосно ридать

Та Івана цілувать.

“Ах, Іваночку Петрович! -

Мовив Місяць Місяцьович.-

Що за звістку ти приніс

Через гори, через ліс!

Так ми тяжко горювали,

Що царівну потеряли!..

Як же тут було мені

По три ночі, по три дні

В хмарах темних не ховатись,

В сум та сльози не вдаватись,

Світлом радісним світить,

Супокійно їсти й пить?

Так і мій синок коханий

Загорнувся у тумани,

Ясен промінь погасив,

Над землею не світив:

Сумував він по сестриці,

По прекрасній цар-дівиці.

Чи здорова ж там вона?

Чи не хвора, не сумна?”

“Прехороша, щире слово,

Та, здається, нездорова:

Наче сніг отой, бліда,

Ще й, як трісочка, худа.

От як зробиться жоною -

Буде, певно, і товстою:

Цар, бач, сватає її”.

“Ох ви, людоньки мої! -

Крикнув місяць.- Що гадає!

Молоденьку взять бажає!

Що старий задумав хрін?

Та не діжде того він!

Тільки здумать, що затіяв:

Хоче жати, де не сіяв!

Надто вже він ласий став!”

Знову тут Іван сказав:

“Хочу ще я попросити

За бідаху рибу кита…

Серед моря він лежить,

Мусить муки він терпіть;

Всі боки його пориті,

Частоколи в ребра вбиті…

Ревно він мене благав,

Щоб тебе я поспитав:

Чом він мучиться в неволі,

У такій нещасній долі?

Чи минеться та біда?”

Місяць тут одповіда:

“Він за те в такій неволі,

Що без божої без волі

Проковтнув серед морів

Три десятки кораблів.

Волю дасть він їм, Іване,-

І страждати перестане”.



Тут Іванко наш піднявся,

З ясним місяцем прощався,

Міцно шию обійняв,

Тричі в щоки цілував.

“Ну, Іваночку Петрович,-

Каже Місяць Місяцьович,-

Я тобі з синком моїм

Щастя зичимо у всім.

Віднеси коханій доньці

Ти привіт од мене й сонця

І скажи на втіху їй:

- Не журися, сліз не лий,

Із тобою завжди мати!

Вже не довго сумувати -

І не сивий, не старий,-

Бравий красень молодий

На рушник з тобою стане! -

Ну, бувай здоров, Іване!”

Поклонившись як умів,

На коня Іванко сів,

Мов який князенко, свиснув,

Горбаневі боки стиснув,-

І за два дні наш Іван

Знов побачив окіян.



Коник знов біжить по киті

Аж копита дзвонять биті.

Кит одразу їх пізнав

І, зітхнувши, запитав:

“Як там, батечки ви рідні?

Чи загину в долі бідній?”

Коник каже: “Постривай,

Дві години зачекай!”



До села він прибігає,

Там усіх людей скликає,

Крутить хвостиком своїм

І таке говорить їм:

“Гей, послухайте, миряни,

Православні християни!

Як нема охоти вам

На обід піти сомам,

То відсіль тікайте скоро,

Бо збунтується тут море:

Чудо-юдо риба кит

Вгору виверне живіт!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций