Білий Дмитро Дмитрович Басаврюк ХХ — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 26 января 2015



Наталка вірила і знов засинала. Жах боявся спокою Вальтера і залишав Наталку на деякий час. Вона не замислювалася — любить Вальтера чи ні. Їй було достатньо того, що він рятує.

Вальтер був фронтовий офіцер. Після Вердену перебування в Україні здавалося йому верхом щасливого життя. Йому поталанило, і він не брав участь в придушенні селянських повстань. Полк перебував у Києві і знаходився в охороні Гетьмана. Рота, якою керував Вальтер, складалася з досвідчених ветеранів. Солдати поважали свого командира, і розкладання армії майже не торкнулося їх роти.

Сонячні дні ставали все коротшими. Вітер і дощі швидко обнесли дерева. Наталка боялася, що колись день закінчиться, і жах стане для неї безкінечним. Вальтер теж ставав все більше похмурим. Німеччина готувалася капітулювати. Влада Гетьмана поступово втрачала і Україну, і німецькі багнети. Було зрозуміло, що незабаром німецька та австрійська армії почнуть повертатися додому. Вальтер боявся повернення. Він не знав, що буде робити на Батьківщині, яка за чотири роки стала зовсім іншою. Вальтер теж став іншим. Він розумів, що потрібен у цьому світі тільки цій дивній українській дівчині.

Вона мало розповідала йому про своє минуле. Знайшов Вальтер її наприкінці березня. Тоді його полк щойно ввійшов до Києва, і Вальтер зі своїм відділом обходив околиці міста. В одному з напівзруйнованих будинків вони знайшли молоду дівчину. Та була на межі повного виснаження. Вальтер наказав солдатам відправити її до шпиталю. Несподівано через день він згадав про неї і вирішив відвідати. Близько години Вальтер сидів край ліжка і дивився на непритомну дівчину, потім пішов, залишивши квіти і шоколад. Відвідини шпиталю стали для нього чимось на зразок обов’язкового ритуалу. Дівчина вміла зачаровано слухати розповіді Вальтера про далеке, чемне і старовинне місто, про зникле в безвість мирне життя. Він не розпитував її про минуле. Тільки один раз вона, тримаючи його за руку, почала розповідати. Її розповідь нагадувала марення. В цій розповіді був загублений в лісах маєток, радісні люди, сонце і раптовий зойк, який перекреслював усе. Вона пам’ятала тільки чорне провалля, за яким починався паралізуючий жах. Намагалася забути його, але жах не забував її. Вона не знала, як опинилася знову в Києві після чорного провалля безпам’яті. Почалася Війна, і чотири роки дівчина працювала у військовому шпиталі. Спочатку там лежали солдати й офіцери російської армії, а потім гайдамаки Центральної Ради. В січні 1918 року, коли поранених гайдамаків у шпиталі перекололи багнетами червоні солдати Муравйова, вона змогла врятуватися і переховувалася в зруйнованому будинку, де її і знайшов Вальтер.

Дівчина поступово одужувала. Вальтер все більше відчував, що не зможе без неї. Через декілька днів вагань запропонував їй переїхати до нього. Ганс старанно переобладнав одну з кімнат, надавши їй, як він вважав, жіночий вигляд. У першу ж ніч Вальтера розбудив крик відчаю і страху. Він схопився і кинувся в кімнату — дівчина сиділа біля стіни і тремтіла. В темряві блищали її очі, сповнені судомного відчаю. Вальтер взяв її на руки, обережно поклав на ліжко і ліг поруч. Поступово вона заспокоїлася і, намертво вчепившись в його руку, заснула. Так вони стали спати разом.

У жовтні через Київ потяглися, вертаючись додому, безкінечні колони німецьких і австрійських військ. Наталка знала, що прокляття знов наздоганяє її. Тепер вартові не ходили під дощем і, стоячи під розлогим каштаном на дворі, тихо перемовлялися. Іноді вони дивилися в бік її вікна, їх погляди ставали холодними і похмурими. Невдовзі вартові взагалі перестали приходити. В місті утворилася німецька “Велика солдатська Рада”, яка поступово перебирала владу над військами до себе.

В листопаді Україна вибухнула. Наталка знала, що добрий сон закінчився. По ночах у місті часто спалахувала стрілянина. Вальтер по декілька діб не повертався додому. Місто жило в страху і відчаї. Розповідали про стотисячну армію Директорії, яка швидко просувається до Києва. Наприкінці листопаду на місто впали снігові заметілі. Крізь завірюхи наближався глухий розкат гарматних залпів.

В ту грудневу ніч по всьому місті чулася стрілянина. Вальтера знов не було. Наталка поставила на підлогу свічку і забилася в крісло, відчуваючи, як з глибини тіла підіймається нестримний дріж. Вона нарешті зрозуміла чого боялася насправді — того, що через ці двері до неї ввірветься найстрашніше, і тоді порятунку вже не буде.

За вікном затріскотіли постріли. Якісь люди з лютими криками бігли, стріляючи, один за одним. Наталка затиснула вуха долонями і заплющила очі. Двері розчинилися — на порозі стояв Вальтер, за ним ординарець із гвинтівкою. Вальтер наказав швидко збиратися. Речей у Наталки було дуже мало, і незабаром вони рушили до центру міста. Наталка майже бігла, тримаючи невеликий пакунок. Вона відчувала тільки сильну руку Вальтера і бачила попереду широкі солдатські спини. Холодне повітря забивало дихання. Постріли час від часу спалахували з різних боків, і тоді Вальтер сильніше стискав її плече.

Раптом загін зупинився. Тепер її за руку чемно підхопив Ганс, а Вальтер кудись зник. Наталка зрозуміла, що вони знаходяться біля гетьманського палацу. В голові пронеслися уривки яскравих спогадів про травень, парад на майдані перед палацом гетьманських і німецьких військ, урочистий натовп міщан і гучну музику. Тепер палац при світлі кількох ліхтарів і зблисків штиків самотньо і приречено височив на тлі чорного неба. Солдати швидко почали шикуватися у дві шереги. Наталка вчепилась руками в плече Ганса, намагаючись побачити Вальтера. Між сталевими шоломами солдатів і рядами широких штиків крізь снігову завірюху вона побачила, як з палацу почали швидко виходити сердюки в смушкових бекешах і папахах. Зовсім зблизька гримнув вибух. Солдатська шерега хитнулася, і Наталка перестала бачити палац. Вона спробувала піднятися ще вище і побачила, як з палацу вийшов високий чоловік в довгополій кавалерійській шинелі. Сердюки і німці виструнчилися. Чоловік, не озираючись, йшов чітким кроком кадрового офіцера. Перед очима Наталки на мить майнуло обличчя з суворими і гострими рисами. Запанувала тиша. Сердюки і солдати мовчки дивилися, як чоловік сідає в чорний військовий автомобіль. Наталка почула гарчання мотору. Раптом все розпалося. Солдатські шереги розсипалися. Почулися українські і німецькі команди. Майже в декількох десятках метрів густо затріщали постріли. Натовп оточив Наталку і закрутив у вирі, з якого її висмикнула рука Вальтера.

Рота Вальтера отримала наказ іти маршем на залізницю охороняти відправку потягу з останнім персонажем української легенди, а потім чекати на віддаленій станції відправку на Батьківщину.

Все, що відбувалося далі, нагадувало Наталці безкінечну й одноманітну стрічку. Ця стрічка складалася з похмурої колони сталевих шоломів, білого пару видихів з ротів сотень втомлених людей і рівного коливання широких, покритих білим кришталем багнетів. Наталка йшла разом з усіма, пакунок з її і вальтеровими речами тягнув вірний Ганс. Колона промаршувала решту ночі і день, зупиняючись на короткі відпочинки. Позаду солдати чули звуки бою — армія Директорії поступово оволодівала столицею. Через кілька верст Наталка остаточно зрозуміла, що не може зробити ані кроку. Тим не менше, не збиваючись з темпу, вона подолала весь тяжкий перехід до приміської станції. Солдати йшли розміреною ходою, їх обличчя були суворі і мовчазні. Здалеку довга сіра стрічка ротної колони, на всі боки від якої відлітали білі клуби пару, нагадувала казкового дракона. Час від часу колона зустрічалася з різними військовими загонами. Вранці повз неї пробігли, відстрілюючись, люди в кашкетах з трикольоровими кокардами. За ними пронісся кінний загін з двокольоровим прапором. На кошлатих папахах кіннотників тріпотіли чорні шлики. І втікачі, і кіннота проскочили, оминаючи колону, а рота, не зупиняючись, маршувала далі. Іноді Наталці здавалося, що рота так і буде перти по безкінечних київських провулках, перетворившись у примару, і ще років через п’ятдесят кияни зустрічатимуть її темними ночами на околицях свого міста.

Під вечір рота добралася до станції і почала влаштовуватися на ночівлю. Вальтеру приготували кімнату в будинку станційного наглядача, який щез, як тільки побачив білі багнети на обрії. Солдати розташувалися у великому залі очікування. Потяг мав прибути вранці. Вальтер доручив Гансу влаштувати Наталку і наказав виставити караули. За годину він, його замісник лейтенант Гофман і Наталка сиділи в натопленій Гансом кімнаті. Гофман відкоркував останню пляшку з київською горілкою. Горілка обпікала горлянку, зігрівала тіло, ставало легко і просто, здавалося, що незабаром ця дивна і страшна країна зникне, залишиться сама зі своїми бідами, безглуздими братовбивчими війнами, а вони від’їдуть до рідного Фатерлянду, щоб забути жахи окопів, війни і холоду.

Коли пляшка спорожніла і Гофман, за своєю звичкою, проспівав пісню про сумний замок над берегом баварського озера, Вальтер відправився перевірити вартових.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций