Карманський Петро Сильвестрович Просвічення Сідартха

Розміщено Шкільні твори в 26 января 2015

Присвячую пам’яті

Мого невід жалуваного друга,

Професора В. Лесевича. Коли віл запрягнений до теліги

І теліга не рушає з місця,

Підганяють вола, не телігу…

Індійська авадана

Затісно стало Сідартсі жити

В розкішних салях його терему,

І звуки арфи, і хміль гарему —

Усе вже стало його томити.

А юну душу повили хмари

Нудьги і смутку. Як темні мари,

За ним ходили сини задуми —

І серце нило. Крилаті думи

Несли молодця у світ уяви,

А розпаливши душевні страсті,

Неслись на острі ілюзій лави,

Шоби розбиться й, як дим, пропасти

В імлі нічого.

Був май. Світало.

Проснулось сонце і обмивало

Рум’яне личко в голубих хвилях,

На Гімалаї дрімучих шпилях

Розлилось срібло і блиск сафірів,

Устами ранніх буйних зефірів

Молилась творцю ціла вселенна.

Однак царевич не бачив сього.

Похмурий, сперся на стовп граніту,

Вглубився в пропасть себе самого

І розпучливо шукав одвіту

На голос ума.

В ставі купались

Сніжні лебеді і отрясали

З лелій брильянти, а з вітром грались

Любовні трелі і засипляли

На гіллі пальми і в чашах цвіту.

Син Маї думав. Як риба в сіті,

Шибався духом в імлі містерій,

А Трішна душу жегла до скону.

І хто розв’яже твої закони,

Судьбо жорстока? Шляхами серій

Провадиш Кальпи†, віки і вічність,

Куди і нащо — ніхто не знає.

О Тамас! Тамас!†† Як віковічність,

Стоїш понура, а хто вгадає,

Шо криєш в чорних пеленах тайни?

На небозводі зірниця сяє,

Числить століття. А ось нечайно

Зірветься з неба і поринає

В кромішну пітьму. А Індра††† далі

Глядить холодно з палат Нандани‡,

А ми — атоми? Як ті шакали,

Шо чують близько зойк гурагану,

З тривоги млієм і в пишних пирах

Находим опій. В шалених вирах

Віків женемся, як з вітром хвилі,

А де найдемо лиман — не знати…»

Було сполудня. Буйні гранати,

Охлявши з жару, спустили віти,

А олеандру зів’ялі квіти,

Тулились жадно під листя плющу.

Сумний царевич, як серед пущі,

Скитався духом в проблемах ночі.

Та ясно бачив, що людська мудрість —

Краплина в морі. І сплющив очі

Й заснув. Та швидко його збудили

Чотири ріші‡‡, які сиділи

На гіллю кедрів і гуторили:

«Пуста химера — бажать зглубити

Закон Причини. Гарячі слези

На ступах‡‡‡ Мунів¤ зіллються в море,

А люди й далі будуть блудити

В крузі фантазій і гіпотези.

І скорше злічать небесні зорі,

Ніж скажуть певно: тому, для того

Богам оставте таємне небо,

Самі ж шукайте спасення свого

Отут…» І щезли.

З палати Рамми волів три пари

Везли Сідартха в Капілявасту¤¤.

Природа вбралась в маєві чари

І все ясніло. Імла срібляста

Сповила балку в м’які пелени,

І город гейби дрімав в тумані,

Однак на ділі кипів. Спрагненній

Юрбі сповниться її бажання:

Вона побачить свою зірницю,

Свій скарб, що досі лежав в скарбниці,

Як в безднах моря цінна перлина.

Царевич в’їхав в свою столицю,

Як нерозумна мала дитина,

Що після довгих годин розлуки

Побачить неньку. Отак вітала

Юрба Сідартха. Гучнії згуки,

Як грім, по горах кругом лунали.

«Який щасливий мій люд коханий!» —

Лелів син Маї. І щастям п’яний,

Радів і плакав. Аж гульк — на шляху

Лежить убогий і стогне: хліба!

Царевич Рамми завмер від жаху.

— І хто це? — Нищий: благає хліба.

— Хіба ж не має? — Ех, пане, пане!

Спитай, чи дукам поживи стане,

А черні — гірко! Весь вік борися

З вогнем, з водою, а навіть з Сомत¤,

Глядя зерняти. Найдеш — ділися

З царем, браманом, а сам, сірома,

Кормись сльозами і власним потом.

Коли ж недуга зіп’є всю силу,

Іди вмирати під людським плотом.

Відтак закинуть в німу могилу,

І щезнеш — леле! — А там? — Хто знає…

А впрочім…

Кроки волів губились

В тихонькім шепті ланів дрімучих,

За Гімалаї верхами крились

Останні блиски. Як демон тучі,

Вертав син Маї, прибитий горем.

«І що нам з того, що ми поорем

Плугом уяви небес простори

І кинем в скиби думок насіння?

Невже від того огонь терпіння

На світі згасне? Як сонні гори,

Яких з-над Ганги й віки не рушать,

Спокійно висять над ними хмари

Й дощать стражданням? Невже осушать

Холодні тези голодних очі

Й розвіють смутки і горя грозу,

Шо оповила цей яр страждання,

Як чорна темінь глухої ночі?»

Отак премудрий гадав син Маї

І тряс тремтячу на віях сльозу.

Аж чує — наче зефір, що зрання

У цитриновім пустує гаю,

Несеться з неба солодка мова:

«Щаслив, хто радше буде страждати,

А не потоне в духовій скверні.

Щаслив, хто в ближнім пізнавши брата,

Отворить ухо на зойки черні.

Щаслив, хто власне своє сумління

Своїм найвищим признав суддею,

Як благодатне весни проміння,

Що виростає в багні лілею,

Від сліз осушить страждущих очі,

Як зірка ясна, крізь пітьму ночі

Вестиме скорбних по злиднів морі

У храм любові і супокою.

Ом мані падме гум!§

«Садгу!»§§ — в покорі

Сказав царевич і змив сльозою

Свою нечисту і грішну карм󧧧.

________________________________________________

Трішна — персоніфікація жажди (тут і далі приміт. авт.).

† Довгі періоди часу.

†† Тьма, невіжа.

††† Верховний бог індійців.

‡ Парк Індри.

‡‡ Духи свідомості будучності.

‡‡‡ Гробовець.

¤ Мудрець.

¤¤ Столиця держави сакіїв, з яких походив пророк.

¤¤¤ Сонце або місяць.

§ Слава дорогоцінному каменю в лотосі!

§§ Амінь!

§§§ душа.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций