Грінченко Борис Дмитрович Брат на брата — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 25 января 2015


І сонце встане

І осквернену землю спалить — згадалося йому. Тільки тоді, коли могуче сонце спалило б цю осквернену землю, винищило б кодло вічно похилених рабів і дало б життя новій, не рабській породі — тільки тоді можна було б чогось сподіватися. Але воно, сонце — воно не прийде і не спалить, і все буде, як було: буде раб і пан, кров і погроми і кайдани!.

Якби нічого цього не було, якби він зостався в тюрмі або навіть заслано його на Сибір, хоч би й на каторгу, — і тоді б йому було легше, ніж тепер. І коли б він умирав там, — і тоді міг би вірити, що над його трупом таки засяє колись сонце волі й щасливого людського життя!.

А тепер — як він може тепер вірити?

Умерти, тільки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!.

Дощ одноманітно, докучно хлюскав по катразі, дерева жалібно нарікали, мов хлипаючи стиха, і чорна безпросвітня ніч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занімів у невпинному, безмірному, тупому й безнадійному болі…

Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнів, сірий світ похмурого ранку вже зазирав крізь щілини в дверях. Устав і, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, ліс, небо — все було мокре, сіре, повите хмарами й туманами.

Тремтів, бо було йому холодно.

Десь далеко, в середині щось боліло тупо й гидко, але він уже знав, чого той біль; голова теж боліла, була тяжка і не хотіла нічого розуміти. Сів на пеньку біля катраги, сидів тремтячи.

Помалу холод вертав йому свідомість. Пішов до кринички вмитися. На голові, з лівого боку, волосся запеклося в крові й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надів Петрову чумарку, щоб зігрітися, але не міг.

Згадав за Таліного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й діти цілі й здорові, прохала не турбуватися за їх і не одвідувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, і його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ — там легше буде побачитися й не навести на його слід… Раділа, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), підбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще…

— На краще!. — гірко всміхнувся Корецький. — Де вона цієї надії набирається?. Коли становище таке безнадійне!. Краще! А він не може навіть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять і його і. не порозбивають ломаками голови Талі й дітям.

А він… він нічого не може зробити, бо коли б навіть він пішов туди, до їх і боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тільки на гірше…

Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай — там, на руїнах… готовий був рвати на собі тіло… хотілося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розуміти, щоб не стало серце почувати…

Заліз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав…

Побачив, що надворі пояснішало. Вийшов. На сході почало пробиватися крізь хмари сонце. Спершу зазначилося блідим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далі блиснуло раз… удруге… сховалося і знову блиснуло й засяло на чистому клаптикові блакиті.

Сів проти сонця й почав грітися. Помалу входило в тіло тепло, а з ним потроху верталася й сила.

Вже було опівдні, як почув ходу — тріщали сухі гілочки під ногами. Вже наближалося; можна вже було розібрати, що йде тільки один чоловік. Нарешті, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, і Корецький пізнав Якова.

Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидів за катрагою збоку, і покликав стиха:

— Євгене Петровичу!

— Я тут, — озвався Корецький. Яків уже бачив його.

— Приніс вам обід…

— Спасибі!. Сідай!.

Яків положив вузлик під катрагу, а сам сів зараз же біля Корецького на купі мокрої соломи. Учитель пильніше глянув на його бліде обличчя й помітив, що губи в його почали нервово тіпатися і враз буйні краплисті сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.

— Якове, чого ти? — спитався Корецький. — Що ще сталося?

— Ні, нічого, — одповідав, ледве вимовляючи, Яків. Нічого…

— Чого ж ти плачеш?

— Був у школі.

І, зіпершися ліктями в коліна, він обхопив лоб руками і, так похилившися, тихо, мовчки плакав…

І Корецький почув, як і в його щось підкотилося до горла, так само почали тремтіти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.

Сиділи вдвох, ученик і вчитель, і мовчки плакали…

Затихли. Обом стало мов трохи ніяково несподіваних сліз і обидва мовчали якийсь час.

Перший загомонів Яків — розказував, що тепер діється в Ладинці.

Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогодні якось притихли й не вилазять із своїх дворів. Він стрів Валюшного на вулиці, — той одвернувся, похнюпившись, і швидко проскочив далі: сором було в вічі дивитися.

Уже є звістки про погроми й по інших селах. У Солтикові погромили й зарубали сокирою лікаря за те, що він «демократ», трохи не вбили вчительки, а тоді пішли й погромили пана; хотіли й його вбити, та заздалегідь утік. Тоді солтиківці пішли до своїх сусід у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: «усі пани проти царя: виб’ємо їх до ноги, тоді вся земля наша буде». А пани побігли до губернатора, щоб посилав до їх козаків.

А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомоніли проміж себе на вулиці, що вчитель, мабуть, уже втік поїздом. Може їх погнали вже туди, де панів громлять; а може згодом і знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.

Усе товариство тяжко засмучене. Сьогодні збираються прийти сюди, — хочуть усі бачити свого вчителя…

А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серці, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний біль у душі.

— Я вам приніс обідати, — нагадав Яків, показуючи на вузлик.

— У мене ще й те ціле, що Петро дав, — сказав, ледве всміхаючися, Корецький.

— То ви нічого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!

— Не хотілося…

— Давайте зараз обідати, бо й я не обідав, а на полудень нам принесуть.

Він заходився хазяйнувати: розіслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, і справді став обідати…

Пообідали. Яків допитувався, чи болить рана на голові й радив лягти відпочити: адже вночі він не спав і знов ніч у вагоні їхати. Корецького справді хиляла знемога. Ліг на солому і швидко заснув твердим, спокійним сном…

Прокинувся, глянув на небо крізь двері, — було вже нерано.

— Якове! — гукнув.

— Ми тут! — озвався той збоку.

Корецький вийшов і побачив з Яковом Петра й Панаса.

Вони прийшли недавно і дожидалися, що скоро й інші товариші понадходять. Справді — трохи згодом прийшов Іван Петренко, навіть з жінкою — веселою білявою молодичкою, колишньою школяркою. Сиділи гуртом і переказували, що знали, про вчорашні події на селі, а Корецький розказував, що було з ним у школі. Нові приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помітили погромники цих сходин. Помалу посходилися… Не прийшло шестеро: двох зовсім не було на той час у селі, одного забули сповістити, а троє… не знати чого не прийшли… Та про їх не хотіли зараз думати…

Сиділи купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького — все молоді щирі обличчя; старіших з бородами було тільки п’ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильніших…

Петро говорив до Корецького, і його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старіше від смутку, що й на його налягав.

— Оце ви, Євгене Петровичу, їдете од нас, а ми зостаємося… Як сироти… Самі винні: не догляділи вас як треба, не дали вам помочі… Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набігло… Не гнівайтеся на нас за те, Євгене Петровичу!.

— Не гніваюсь, — тихо й щиро промовив Корецький, — бачу, що не можна було інакше…

— Та воно б може й можна було, — одказав Яків, — якби ми були кращі…

— Та вже не вернеш!. — зітхнув Панас. — Тільки вже не думайте, Євгену Петровичу, що як воно так трапилось, то це через те, що ми перемінилися, не ті стали… Ні, як уже ви нам показали стежку, то нехай хоч і колесом нас переїде, то ми свого не покинемо, будемо таки добиватися…

— Тільки ви навчіть нас, — казав далі Петро, — як нам без вас бути, як купи вдержатися й що робити…

— Все розкажіть, що робити!. Як з чорною сотнею воювати!. — загомоніли товариші…

— І де ви будете, скажіть, щоб ми знали, як до вас добитися, коли треба буде…

І тоді почалася довга розмова про те, що та як треба робити. Держатися купи, ні в якому разі не різнити, а дружно йти тим самим шляхом, що й досі… Не давати себе збити з того шляху нікому — пам’ятаючи, що поки не буде справжньої волі, доти нічого не можна зробити для добра народного… Скрізь ширити такі думки, свідомість… Погромний чад оцей, — він мине, як і всякий чад… А як чад розвіється, визволені від його голови знову могтимуть розуміти добре слово. Корецький поясняв права, які списано в маніфесті, розказував, як добиватися, щоб усе те заведено в життя… Навчав, як знайти його самого в Києві…

Тісно купчилися коло його, пильно слухали, ловлячи кожне слово. Почували себе винними перед ним і хотілося спокутувати свою провину ще більшою, щирішою працею коло того діла, про яке він їм казав. Вірили в його; і огнем великого жалю, віри й надії сяли очі цим двом десяткам людей, зібраним коло свого гоненого вчителя — нишком, серед лісу…

Смеркалося, як почали розходитися… Цілувалися на прощання, не знаючи, коли побачаться з учителем та чи й побачаться… Розходилися по одному, по двоє, щоб не помітили ворожі очі…

Мовчки дивився їм услід Корецький, як покривалися вони поміж деревами, і старе почування надії і сили вже починало гріти його своїми теплими хвилями…


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций