Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 22 января 2015



- По-перше, воно занадто довге для вас, моє ім’я, адже воно зростало із часом, а живу я дуже, дуже довго, так що це вже не ім’я, а ціла історія… Нашим наріччям, старою мовою ентів, як ви могли б її назвати, ім’я завжди описує життя того, хто його носить. Наша мова дуже красива, але треба дуже багато часу, щоб розмовляти нею. Ми користуємося нею, лише коли є щось варте тривалої розповіді та тривалого слухання… А тепер розповідайте, - сказав він раптом суворо. - Що відбувається в світі? І яка ваша участь у тому, що відбувається? Бо я чую, бачу, носом відчуваю багато що… з того… а-ламна-румба-шурум-лин-даор-бурун… Вибачте, я привів лише частину того слова, яким позначаю ці події. Уявлення не маю, як їх називати по-іншому. Ви розумієте? Усе, про що я думаю, коли стою погожим ранком і розглядаю степи за узліссям, і коней, і весь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Гандальфа? А ці… буррарум… - у горлі в нього хрипко загуркотіло, наче хтось узяв фальшивий акорд на органі, - ці орки й хлопчисько Саруман у своєму воронячому гнізді? Мені хотілося б увійти в курс справ. Тільки говоріть, будь ласка, не поспішаючи.



- Відбувається багато чого, - сказав Меррі. - Навіть якби ми половину слів ковтали, і то б довго розповідати довелося. Але ти ж сам радив нам бути обережнішими. Як же ми станемо тобі одразу все викладати? Не ображайся, але нам хотілося б знати, що ти збираєшся з нами робити й на чиєму ти боці? Чи знайомий ти з Гандальфом?



- Авжеж, - відповів Древес. - Він єдиний з магів, хто по-справжньому піклується про долю зеленої братії… А ви його знаєте?



- Знали, - сумно відповів Пін. - Він був нашим проводирем і щирим другом…



- Ну, тоді я відповім і на інші ваші запитання. Що я буду з вами робити? Чи ви хотіли сказати “для вас”? Без вашої згоди - нічого не зроблю. Разом же ми можемо зробити багато чого. Тепер - на чиєму я боці? Нічого мені про ніякі боки невідомо. Прямую собі своєю дорогою. Але можливо, наші з вами шляхи на якийсь час [56] зійдуться. А чому ви згадали про мого доброго друга Гандальфа так, наче… гм-гм… його історія вже закінчилася?



- Та тому, - сумно відповів Пін, - що історія хоча й не закінчилася, Гандальф з неї випав…



- Охо-хо, гм-гм, - пробурмотів Древес. - Ну-ну… Гм-гм… “ам не знаю, що вам сказати. Гаразд, розповідайте…



- Ми охоче все розповімо, - промовив Меррі. - Але це буде тривала розповідь. Чи не поставиш нас спершу на землю? Ми могли б присісти й погрітися на сонечку. Ти не втомився нас тримати?



- Мене втомити не так уже легко. А от присісти… Я, так би мовити, сидіти не вмію. У мене мало… як це кажуть? - мало гнучкості. А сонце вже сідає. Давайте-но залишимо цю… зараз, зараз… як ви називаєте це місце?



- Скелю? - підказав Пін.



- Прискалок? Вершину? - додав Меррі. Древес повільно повторив за ними:



- Вершина? Скеля? Ну, нехай буде скеля. Хоча це надто коротке ім’я для того, що стоїть тут від створення світу… Ну та нехай. Підемо.



- Куди? - запитав Меррі.



- До мене додому. Точніше, до однієї з моїх осель.



- А це далеко?



- Як вам сказати? Для вас, може, і далеко. А яке це має значення?



- Ти бачиш, ми загубили весь свій скарб, - пояснив Меррі. - У нас і харчів не залишилося.



- Ага! Гм… Про це не турбуйтеся, - сказав Древес. - Я пригощу вас таким питвом, від якого ви довго-довго будете рости й зеленіти. Ну, а коли вам знадобиться піти, вкажіть, куди вам треба, і я віднесу вас. Ну що ж, ходімо?



Не випускаючи гобітів з долоні, Древес підняв спершу одну, потім другу величезну ногу, присунувся до крайки карнизу і став поважно спускатися, чіпляючись за скелю пальцями ніг, наче корінням. Опинившись унизу, він рушив повільними, широкими кроками, дотримуючись берега річки і піднімаючись усе вище й вище вгору. Одні дерева міцно спали й не помічали велетня; інші здригалися і поводили гіллям, вітаючи його. Дорогою Древес щось бурмотів; ані на мить не вщухало дзюрчання потоку звучних і незрозумілих слів. [57] Спочатку гобіти мовчали. їм було на диво спокійно й затишно в долоні старого ента і досить поживи для роздумів. Потім Пін усе ж наважився подати голос:



- Прошу вибачення, можна запитати? Чи не поясниш ти, чому Келеборн застерігав нас, щоб ми сюди не ходили? Він казав, що заблукати тут дуже небезпечно…



- Гм… так і казав? Ну, якби ви йшли у зворотному напрямку, я б, мабуть, застерігав вас від Золотого Лісу. “Сповнені небезпеки ліси Лаурельдоренану”, - так би я міг висловитися. Це повна стара назва, нині ж бо її скоротили - Лоріен… Може, там і справді небезпечно, може, там і ліс більше не росте, сохне? У давні часи звалися ці місця Долиною Співучого Золота… Таємничий край, не кожен може потрапити туди безкарно! Дивуюся я, як ви звідти живими вийшли, а ще більше дивуюся, навіщо вза-талі входили. Багато років жодному чужинцю не було туди дороги. Вельми таємничі місця. Але й Келеборн вас недарма застерігав: і в наших краях багатьом перепало на горіхи. Так-так, інколи було непереливки. Ларелін-доре-нан-лінделордон-малінорнеліонорнемалін, - проспівав він неголосно. - Вони там відгородилися від усього світу. Усе змінилося, і ми вже не ті, лише Золотий Ліс стоїть, як стояв. Келеборн, мабуть, і не впізнав би наші місця, вони геть змінилися з тих часів, коли він бував тут юнаком… Тауреліломеа тумалеморна, тумалетумареа-ломеанор, - так у давні часи казали ельфи. Світ мінливий, але дехто береже вірність…



- Не розумію, - запитав Пін. - Хто?



- Енти та їхні підопічні, - сказав Древес. - Якби я все добре розумів, то й вам би зрозуміліше пояснив. Розумієш, деякі з нас лишилися справжніми ентами й зберегли запас життєвих соків. А інші засинають, дерев’яніють, якщо можна так висловитися. Бачиш, тут на перший погляд звичайнісінькі дерева, але дехто з них зрідка прокидається. Інші зовсім прокинулися і стають… як би краще сказати?… ентуватими. І ці зміни не припиняються. Так от, є дерева з чорною серцевиною. Я не про трухлявість, ви розумієте? Наприклад, знав я чотири старі верби понад Ентулою - на жаль, їх уже давно немає… Вони до самої серцевини спорохніли, порохнею розсипалися, але до кінця лишалися тихими, добрими, ніжними, як новонароджений паросток. А нині в долинах серед гір такі зустрічаються… [58] міцні, як кремінь, - і геть спотворені. їх стає все більше. Ну, а в глибині лісу в нас з давніх часів небезпечно.



- Як у Глухомані на півночі, так? - запитав Меррі.



- Трохи схоже, тільки ще гірше. Там, на півночі, могли зберегтися тіні з часів настання Тьми, а в нас є такі долини, яких Тьма взагалі не покидала, - а там ростуть дерева й старіші за мене. Ми, певна річ, робимо, що можемо. Чужинців відганяємо, легковажних лякаємо, прополюємо й навчаємо, стережемо й зберігаємо… Бачите, ми, енти - наставники лісу. Нас уже небагато лишилося. Кажуть, кого довго пасеш, на того й стаєш схожим: пастух на вівцю, вівці - на пастуха; але й ті, й інші недовговічні, і ці перетворення не встигають проявитися. Ми ж існуємо століттями, і ми ближче до дерев, ніж люди до овець… У нас багато спільного з ельфами: ми мало цікавимося собою, зате вміємо розуміти всіх на світі. І з людьми ми схожі: ми більш мінливі, ніж ельфи. Може, енти в певному розумінні перевершують і ельфів, і людей - якщо вже за щось візьмемось, не відступимо до кінця… Ось і виходить, що деякі наші брати зовні вже нічим не відрізняються від дерев, їх без достатньо важливого приводу не розворушиш, навіть голос втратили, розмовляти можуть тільки пошепки. Зате деякі з моїх вихованці потроху прокидаються, я навчив їх ворушити гіллям, говорити… Першими взялися за це, ясна річ, ельфи: їм нестерпно хотілося всіх наділити мовою й усіх зрозуміти. Ельфи старих часів уміли з усіма знайти спільну мову… Але потім насунулася Велика Тьма, ельфи відпливли за Море або відступили до затишних відлюдних долин та й співають собі пісні про старі часи, які ніколи не повернуться. Ніколи… Так-так, колись від нашого узлісся до Місячних Гір ліс простягався, не перериваючись. От коли було привільне життя! Я цілими днями прогулювався з гаю до гаю й співав, й нічого не чув, окрім луни, що повторювала мої пісні. У нас тут було, як у Лоріені, навіть краще, пишніше, яскравіше. А яким духмяним було повітря! Іншого разу нічого не хотілося робити, лише дихаєш - не надихаєшся…



Древес замовк, але продовжував швидко рухатися вперед. Гобіти із захопленням стежили, як нечутно ступають його величезні ноги. І не одразу помітили, що велетень [59] знову наспівує щось собі під носа, спочатку ледь чутно, потім гучним шепотом. Гобіти нагострили вуха - Древес, здається, співав для них…



У вербових низинах Тасарінана



Я блукав навесні.



0 ніжні пахощі весни



У Нан-Тасаріоні!



1 я говорив: то є добре…



Влітку вітав я в’язи Оссіріанду…



О, сяйво і музика літа у семиріччі Оссіра!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций