Кобилянська Oльга Юліанівна Царівна — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 18 января 2015



Ти сама зрадилася, хоч ні разу не промовила й слова. О! — кликнув огірчений. — Коли б твій батечко-філософ міг тепер твоє поведення бачити, тішився б!

— Тішився би, вуйку, справді, якби заглянув у глибінь моїх думок, — відповіла я гордо. — Ми з Орядином — не криюся з тим — розуміли глибоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кождим взглядом. Однак щодо любові, вуйку, то (тут усміхнулася я мимоволі гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для того, щоб я ждала на Орядина, ні, ні! Лише тому, що в моїм серці живе для його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, — говорила я дальше вже тремтячим голосом, — зломлюся або стануся для його і для себе важким горем, але я не зігнуся ніколи, вуйку, ніколи!

— Ну-ну! Це гарні слова, чисто панянські, дівочі! — обізвалася тітка. — Нема що казати. Впрочім, нічого тобі не поможе. Твої приватні чуття і думки не повинні в тій справі відогравати великої ролі, бо вони псують твою будучність; богу дякувати, що ще і ми маємо якесь право докинути деяке слівце до твоїх рішень. Ми, твої добродії, заступники безталанних родичів твоїх, ми, кормильці твої. Чи ти чула? Ти гадаєш, що такі партії, як Лорден, валяються по дорозі? Ой, ні, ні! Ти мусиш за його вийти! Для тебе нема луччої забезпеки на будучність, як та, а навіть і надії на іншу нема. Наш дім не порожній, Лена і Катя також живуть, а хлопців треба ще довгий час спомагати, доки вийдуть на людей і будуть мати свій кусник хліба. Схаменись, кажу послідній раз по-доброму! Хіба ти задумуєш і дальше наш гірко зароблений хліб їсти, кров нашу ссати?

— Ой тітко! — зойкнула я. — Бійтеся бога!

— Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, і з тим стану хоч би і до сповіді. Лучче ти бійся бога! Це в тебе нема сумління й уваги. Але я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що з хвилини, в котрій відмовиш Лорденові, стане мій дім для тебе зачинений. Шукай собі тоді іншої стріхи і іншої рідні. Шукай тоді собі свого реформатора!

Я відвернулася мовчки, притиснувши долонями виски, а вона гукала дальше:

— Треба мати щастя! Друга радувалася б на цілий світ, що її спасає чоловік з таким становищем від голоду і холоду, а тут вона. — і урвала. — Впрочім, добре йому так! — додала з якоюсь злобною утіхою. — Коли вже не знав іншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнішого чоловіка, а тепер переконуюся, що в його курячий розум. Най же радується тепер гарною Лореляй!

З сильно стуленими устами і болісно стягненими бровами стояла я, як перше, коло вікна, дивилася в ніч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися божевільні, поплутані, сполохані думки, шукаючи виходу з цього положення. Однак дармо! Вони не приводили ніякої полегші, ніякого рятунку, ніякої помочі! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрібна.

— Гляди лише туди, гляди! — (слова її падали мов удари на мене). — Може, він вирине з чарівної темряви і визволить тебе від земських мук!

— Коби виринув! — вмішався вуйко. — Але тої хвилі не діждеться, мабуть, ніхто. Бог знає, в якім закутку світу волочиться він і чи поверне ще назад сюди!

— І чого б мав ще назад повертати, якого біса, і кому би захотілося його? — питала тітка сердито.

— Захотілося! Кому би його захотілося, Павлинко? Маєвському? Той не тужив за ним ніколи. За ним питають із суду. Якийсь брат його батька, про котрого говорили, що хотів його взяти за свого, помер і лишив йому цілий свій маєток. Подумай собі, Павлинко, такому гуляці маєток!

— Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мілечку? Чи то правда?

— Свята правда, Павлинко!

— І я ж не кажу завсігди, що треба мати щастя! — застогнала вона. — Але ж і вибрав собі наслідника, нема що казати. За одну ніч прогайнує довголітню працю. І кажеш, Мілечку, цілий маєток?

— Цілий, Павлинко. Він не мав ні жінки, ні дітей!

— І багато ж його там?

— Не знаю. Мабуть, звичайний собі маєточок селянина-ґазди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у його ввесь свій гріш.

— Щоб опісля розійшовся за одну ніч! — докінчила тітка злобно.

— А що ж. Воно завсігди так буває. Одні суть бджолами, а другі трутнями.

— Нема правди на світі, Мілечку!

— Нема! І я так скажу! Я працюю ціле життя, гарую[53] як чорний віл, ані не граю, ані не п’ю, а все я жебрак! А другий і не робить і не дбає, а йому дістанеться ні сяк, ні так — ет! «правда»!.

— А що Маєвський на те, Мілечку?

— Е, що Маєвський! Він говорить тепер так, якби любив Орядина бог знає як. Зве його добрим хлопцем і каже, що хотів би, аби він повернув додому на якийсь час «відпічнути». Це він, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однієї половини грошей від Маєвського, зрікся другої. Впрочім, може, хоче і видурити від його спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер![54]

— Ну! А я ж не казала, Мілечку? Гой! гой! старий лис, хто його не знає! І я певна, що те йому вдасться!

— Га! З капіталом в руках можна нині всього добитися. Впрочім, ліпше най бере Маєвський, ніж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидівських! Орядин розвіє її скоро!

— Страх, Мілечку! В мене аж нерви задрижали!

— Прогайнує, програє! Вже коли не боявся він свого вуйка — все ж він вуйко! — віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен[55] за гроші продати, а не то кусник землі, не здобутий власною працею!

«Не прогайнує! Не програє!» — відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвався мені на уста, щоби станути в обороні того, що був в тій хвилі далеко і не міг сам боронитися; однак цей голос застряг мені в горлі, і я усміхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звідки знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дійсно знала його добре? Тепер лежать між нами два роки і те, що його побідило, а мені болю завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозріліша стала. Отже, що нас в’яже? Ота одна тодішня хвилина, «любов» ота? Ні! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долі — а я. ха-ха-ха! царівна для себе!

Мені осталося з собою закінчити.

І я знов пірнула думками бог зна куди.

Тітка якби угадала мої думки. Звернувшись по короткій глибокій задумі до мене, промовила сухо:

— Ми віддалились трохи від властивого предмета, однак я думаю, що справу треба закінчити, і що не будеш нас тут до півночі держати. Нині мусить зробитися всьому кінець, а який кінець, знаєш!

Мене обгорнула шалена розпука, і я приступила до неї.

— Даруйте мені лише цю одну ніч! — вирвалось, мов зойк, з моєї груді.

— До чого? Аби комедію продовжити? Ти чула, що я говорила, і так мусить бути!

— Даруйте!

Її очі спинилися лячно на мені, і вона відступилася від мене.

— Про мене! — сказала опісля. — Іди, однак будь хоч цей однісінький раз, хоч на одну хвилину для себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчанню) як собі хочеш!

Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.

Я мучилася.

По великій віконній шибі билася кутиками якась велика муха, бриніла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче і нижче, опісля знов болючо.

Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивалася? Чи її мучила туга за польотом в зористу холодну ніч, і вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на ніжні крильця, гамувала її? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звільна або й нагло спуститься звідкись згори на неї павук, ухопиться її тонесенькими довгими ніжками, обплутає, обмотає. Вони хвилину поборються. Вона в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе її і таки виссе кров.

Це знала я вже наперед;

І знов стала я про себе думати. Чому звернулися мої думки до минувшини, коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали картини з моїх наймолодших літ. Я думала про померших родичів, про бабуню і про те, що вона мені завсігди об них оповідала. Приміром, як не раз радилися над моєю долею. Я була в них лише одна-однісінька, і тому мало все добро світу мені припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадалася.

Та ба! Настав такий час, що все розпалося.

Обернувшись бистрим рухом до стіни, склонила я голову глибше к грудям і притиснула розпалене чоло до холодної стіни. Скоро спливали великі гарячі сльози по лиці.

І дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою погані брутальні картини. Помчались також попри мертві одностайні хвилі, в котрих молодий ум побивався голодний, висліджуючи власною слабою силою безпідставні упередження, нівечив їх і рвався до правди.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций