Бережний Василь Павлович Селенітка — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 18 января 2015


Юнак умостився над самісінькою водою біля її узголів’я. Лице його спохмурніло.

Минала хвилина за хвилиною, а тиша так нічого й не сказала Ярині. Дівчині стало ясно: вона втратила такий дарунок природні Аж лячно — тепер вона зовсім беззахисна, немічна… 1 Геннадій її не любить… Авжеж, не любить… Чемність та ще, може, жаль… Жаль до інвалідки…

— Ну, що, вже можна говорити? — обізвався Геннадій.

— Не треба.

— Що з тобою, люба? Губенята надулися, очі сполохані. Чому б то?

Грайливо-насмішкуватий тон ще більше роз’ятрив серце дівчини. Змусила себе мовчати. Заплющила очі й так лежала, мов мумія.

Геннадій устав, постояв ще трохи. Намагався «розворушити» Ярину, але вона не обзивалася. Юнак знизав плечима та й пішов, міркуючи про таємниці дівочого характеру. Ну, чого б ото? Чим він її образив?

На терасі клінічного корпусу біля столика з апаратурою сиділа медсестра — літня жінка з посрібленим волоссям. Вона привітно поглянула на Геннадія і спитала:

— Ну, як там наша Яриночка?

— Чогось не в гуморі.

— Глядіть, — жартівливо посварилася медсестра. — На екранах сплески — чи не сердечні діла?

— Сердечні? При чому тут цей насос?

— Який насос? — здивувалась медсестра.

Геннадій скривив обличчя усмішкою:

— Серце, хіба ви не знаєте? Це ж просто насос, його функція — перекачувати кров, та й тільки.

— Та й тільки? — здивувалась жінка. — Е, ні…

— Це ж наукове визначення.

— Визначення… Функція… Дуже мудрі ви стали. — Медсестра замовкла, тривожно поглядаючи на зеленкуваті миготливі екранчики. Обличчя їй враз пополотніло: — Ой лишенько! Що сталось?!

Прожогом кинулась із тераси, чимдуж побігла до Ярининого озера. Геннадій — за нею.

Втонула! Яскраво-оранжевий спальний мішок просвічував з глибини, ніби там палало багаття.

Медсестра, як була в халаті, так і стрибнула в воду. V

Майже тиждень Геннадієві не дозволяли побачення з Яриною, мотивуючи відмову її тяжким станом.

— Та їй тільки полегшає! — запобігливо усміхався юнак, щасливий з того, що життя селенітки врятоване.

— Бач, ви легковажите словами… — втомлено вимовив старий лікар. — А слово — як вогонь, може зігріти й обпалити.

Геннадій перестав усміхатися, заговорив іншим тоном:

— Чи я не знаю психічної сили слова? От ви порівняли з вогнем. Гарно, хоча й не оригінально. Та я й не розмовлятиму — хочу змалювати її. Нащо ж я прихопив мольберта?

Старий лікар спочатку нехотя, а потім з цікавістю слухав просторікування юнака, спостерігав, як він час від часу поглядає у вікно — туди, де в затінку поблискує озерце. Що він думає, цей хлопець? Чи хоч розуміє, що Ярина, ця селетінка — новий різновид homo sapiens і на Землі жити не зможе? Такі зовсім різні… Чи саме в Цьому і причина?

— Звичайно, ви можете розмовляти з нею про що завгодно, — нарешті обізвався старий лікар, — та тільки не травмуйте…

— Серця?

— Я хотів сказати — нервової системи. Це дівчина незвичайна… Спроба самогубства свідчить про слабкість нервової організації. А обставини тяжкі… На Землі для неї оптимальних умов немає і не може бути, повертатися на Місяць боїться і не хоче — скафандри і тунелі остогидли до смерті, хіба, каже, там життя?

— Та я ж несу таку радісну новину, що вона затанцює! Чи вже сказали?

— Про що? — скинув густими бровами лікар. — У нас була тяжка ніч…

— Та про ухвалу Організації Об’єднаних Націй. Прийнята одноголосно… Е, та ви, бачу, не чули. Чи не звернули уваги? Схвалено генеральний план опанування Місяця!

Лікар підвів сиву голову і, немов хлопчак, протер кулаками очі.

— Ага, так. Це добре, дуже добре. Ідіть до неї, юначе, ідіть. — Він підвівся і, підійшовши до Геннадія, поклав йому руку на плече. — А позитивні емоції теж… треба прийнятними дозами… Психіка також потребує гігієни.

— Ну, а як же! — Хлопець уже опинився на порозі. — Доза, норма, порція, міра — це ж запорука здоров’я!

Старий з усмішкою дивився вслід юнакові. Зелений ще, в кишеню за словом не лізе, а глибини поки що немає… Чомусь стало трохи сумно і… заздрісно. Махнув рукою, наче відганяючи осу, і почав стягувати з себе халат.

— Добрий день!

— Здрастуй.

Геннадій одразу помітив, як змарніла Ярина. Лице біле, як скибка Місяця морозної ночі, кволість у зів’ялих пальцях і запалих очах, кволість і смертельна втома. А ще — байдужість, цілковита апатія в погляді. В когось іншого це викликало б почуття жалю, розчулення. Геннадій, встановлюючи мольберта, сердито бурчав:

— Розкисла. Куди це годиться?

Її густі синюваті вії затріпотіли, губи ворухнулися, але вона стрималась і нічого не сказала.

— Мама хапається за серце, лікарі ночей не досипають, я… навіть я переживаю! А вона…

Не сказати б усмішка, але тінь її все-таки майнула в дівчини на лиці.

— Невдячність, егоїзм.

Витискуючи з тюбиків фарбу, Геннадій хльоскав дівчину різкими словами, а вона все те слухала мовчки, зрідка поглядаючи на його розчервоніле обличчя. Коли він, впоравшись з мольбертом, сів на траву, обізвалася:

— Ти смішний, Гена.

Аж підскочив — наче його струмом ударило, Він смішний? То в неї сміховинне уявлення про смішне!

У відповідь на його тираду Ярина усміхнулась.

— Ну, от… — примирливо сказав Геннадій, знову сідаючи біля мольберта. — Отак би й давно. В культурних шарах твоєї душі ще є самородки! А то, бач, їй жити не хочеться…

— А навіщо так жити?

Геннадій окинув поглядом озерце, де вона була на припоні, узяв пензля й почав малювати її великі зеленкуваті очі. Торкався пензлем полотна й думав: що їй відповісти? Що життя — це дивовижний феномен природи? Що найнебезпечніша хвороба людини — песимізм, ентропія духу?

— Хникання дорослих не люблю, Ярино. Чула? Ось трохи зміцнієш — полетимо на Місяць. Уже замовлено спеціальний костюм для тебе, — полегшить перевантаження. — Хлопець зітхнув. — А там, у себе дома… Ну, що ж, будемо звідти милуватись Землею.

— Разом? Справді разом? — сіпнулась Ярина, і по дзеркалу озера розбіглися хвильки. В очах їй сяйнуло.

— Ну, звичайно! А ти ж думала як? — Хотів уловити той зблиск, та не встиг. Вона одразу ж зів’яла, поринула в апатію, очі посіріли.

— Знову катакомби, скафандри… і чорнота, чорнота…

Ярина болісно силкувалася сприйняти, почути його думки, але нічого не виходило. Як і з лікарями. Голова така важка, наче суціль набита протонами — хіба там проб’ються легесенькі біохвилі!

Широко розплющеними сухими очима крізь віття дивилася на хмари, що громадились то грізними велетнями, то величезними скелями. І чому ті скелі не обваляться на неї? Нащо їй цей немилий світ? Лише біль та нездійсненні поривання…

Геннадій розумів, що їй важко, дуже важко, але сама думка про те, що вона капітулює, обурювала хлопця до глибини душі. Як це так?

Поглядав то на неї, то на полотно, де народжувались її очі й з’явилися контури її обличчя.

— Слухай…

Вона мовчки дивиться на небо, ніби тут нікого й нема.

— Ти чуєш чи ні? Ти отут замкнулася в собі і не знаєш, що сталося на світі!

Стріпнулися вії, ворухнулися губи:

— А що?

— Та як тобі сказати… Хороша, радісна, ну просто вражаюча новина! Ти тільки не хвилюйся, бо твоя нервова система…

— Кажи! — Ярина повернулась до нього обличчям.

— Не хвилюйся, бо там же на осцилографах почнуть танцювати криві… Позитивні емоції — вони теж… Медицина каже: і їх треба дозувати.

— Гено, ти стаєш нудним.

— Так от, на Місяці розпочинається… Об’єднані Нації схвалили грандіозний проект!

— Ану тебе…

— На Місяці буде створено атмосферу й гідросферу— такі самі, як і на Землі. Уявляєш? Ніяких тобі скафандрів — дихай собі повітрям, ходи, бігай…

— А ще що?

— Гасай, стрибай, крутися, вертися, танцюй!

— І тільки?

— У вільний час можна й попрацювати…

Яринині губи розтяглися в усмішці, і він продовжував ще з більшим жаром:

— Ні, ти уявляєш? Купайся в морі, загорай собі на чорному пісочку, лови рибу в озерах і річках!

— І мели всякі дурниці…— перебила Ярина.

— Що, не віриш? І розкопки… Забула? А вони ж свідчать: життя на Місяці було. Ця планета мала свою біосферу — то чому ж не можна її відновити? Наша цивілізація уже має змогу здійснити це історичне…

Ярина слухала з усе більшою увагою, погляд її пожвавішав.

— Гено, Гено, — зашепотіла дівчина, — якщо це…

З корпусу вискочила медсестра з якоюсь сумочкою в руці. На ходу повертала її в різні боки і щось стиха бубоніла. Помітивши штирок антени, Геннадій здогадався: Яринина мама організувала побачення з донькою. Так, медсестра несла портативний телевізор.

— Ось де наша русалочка, — говорила вона в мікрофон, — ось її озеро…

— Здрастуй, доню!

В голосі чулася тривога, обличчя на екранчику було напружене, та ось їхні погляди зустрілися, і напруга та настороженість одразу зникли.

— Мамо! — Слово помчало крізь космічну прірву — по-дитячому радісне, зворушливе, любляче. — Мамо!

— Я бачу — тобі вже краще, доню… І Геннадій тут? Добридень, юначе!

— Здрастуйте! Добре, що ви…

— Гена каже, що ухвалено проект…

— Ми всі тут під враженням цієї ухвали…

— І це справді — Місяць огорнеться атмосферою, мамо?

— Навіть склад її затверджено — двадцять два відсотки живлющого кисню!

— І… вода?

— Аякже, і вода, тим більше, що в надрах Місяця знайдено великі басейни.

— Але ж… Невже це все… Наче сон…

— Проект схвалило все людство, а воно ж — космічна сила, Яринко… На нас чекає така праця…

Втрутився сторонній дівочий голос:

— Кінчайте, п’ять секунд.

— Я хочу додому, мамо, додому! — встигла вигукнути Ярина, і екранчик погас.

Дівчина поглянула на небо — блакить! І дерева дослухаються до чогось, і медсестра просяяла, і Гена — якийсь не такий… Світ змінився!

————–

Примітки:

[1] Пристосування до нових умов.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций