Рей Бредбері Друг Ніколаса Ніклбі - Мій Друг — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 18 января 2015



І допоможи мені, господи, спокійно І! шанобливо сказати присутній тут дамі таке: якщо той, хто називає себе Чарлзом Діккенсом, завтра ж не виїде звідси полудневим поїздом до Генгепу, Крайсвіту чи Тартару, [555] я уподібнюся славетній Далілі й без жалю обстрижу цього чорного лиходія! (1)

 (1) За біблійною легендою, філістимлянка Даліла підступно вивідала у закоханого в неї богатиря-ізраїльтянина Самсона таємницю його незборимої сили, що крилась у довгому волоссі, а потім, приспавши його пестощами, позбавила волосся й віддала в руки філістимлянських воїнів.

 Я прошу в тебе, господи, не ласки до ницого грішника, а лише справедливої кари зловмисникові.

 Усі, що згодні зі мною, хай скажуть “Амінь”.

 Він сів і штрикнув виделкою картоплину.

 На довгу хвилю всі за столом заклякли.

 А тоді містер Діккенс, заплющивши очі, простогнав:

 - О-о-о-о-о-о!..

 І цей протяглий стогін, крик, зойк, сповнений глибокого болісного розпачу, пролунав, наче далекий гудок поїзда того дня, коли новий пожилець приїхав до нашого містечка.

 - Містере Діккенс…- мовив я. Але запізно.

 Він уже встав із-за столу і, мов сліпий, заточуючись, хапаючись за меблі, за стіни, за одвірок, вийшов у передпокій, а тоді навпомацки побрався сходами нагору.

 - О-о-о-о-о-о!..

 То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й падає у прірву вічності.

 А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упаде на дно.

 Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули двері його кімнати.

 Моя душа перевернулась і вмерла.

 - Чарлі…- прошепотів я.- Бідолашний Чарлі…

 Пізніше того вечора завив Пес.

 А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.

 - Святий боже,- мовив я.- Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.

 На тротуарі перед будинком з’явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.

 - Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу.- Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

 - Містере Вінескі! - гукнув я. [556]

 Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

 - От халепа, почуваю себе так, наче програв битву,- сказав я.

 - Ні, Дуг… пробач, Піп… - заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене.- Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.

 - Це містер Вінескі? Та я… я ладен зненавидіти його! Дідусь тихо попахкував люлькою.

 - Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

 - Ми ж не в церкві, дідусю.

 - Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім’ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.

 - Та я…– І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло.- Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І… і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

 Дідусь кивнув головою.

 - Я знаю, ти це зробиш, хлопче… Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.

 І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.

 Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.

 І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

 - Містере Діккенс… У кімнаті затихло.

 Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.

 - Містере Діккенс…

 Він був там - нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози. [657]

 - Містере Діккенс…

 - Тут такого немає,- озвався він і похитав головою на подушці.- Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.

 - Це ж ви,-сказав я.-Ви - Чарлі Діккенс.

 - Пора б тобі знати все, як є,- почулася сумна відповідь.- Уже далеко за північ, скоро ранок.

 - Я знаю одне,- не вгавав я. - Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.

 - Атож, твоя правда.

 - І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.

 - Справді так.- Він кивнув головою.- Еге ж, хай мене грім поб’є, і це правда.

 - Ну от! - Я обійшов ліжко й став з другого боку.- То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменникові, отак каратися?

 - Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем, і навіть свічки не маю.

 - Бала-бала! - сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо.- На добраніч! - Я брязнув дверною ручкою.

 - Стривай!

 У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.

 - Піп…- мовив літній чоловік на ліжку.

 - Що? - похмуро буркнув я.

 - Не треба нам сваритися. Сідай.

 Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

 - Побалакай зі мною, Піп.

 - Святий боже, о третій…

 - …годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.

 - Про що?

 - Я думаю, ти знаєш.

 Я трохи поміркував і зітхнув.

 - Ну гаразд. Хто ви такий?

 З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим [558] кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:

 - Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

 - Як це?

 - А так, Піп, що я не став тим, ким хотів стати. Тепер і я на хвилю примовк.

 - А ким ви хотіли стати?

 - Письменником.

 - І пробували?

 - Чи я пробував! - вигукнув він і мало не похлинувся якимсь неприродним злим сміхом.- Пробував,- сказав, опанувавши себе.- Боже милостивий, ти б побачив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту! Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, розтрощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постругав десять тисяч м’яких олівців “Тайкондерога”.

 - Ого!

 - Саме так, “ого!”.

 - Що ж ви писали?

 - Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Трагедії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день, хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. Не було такого дня, щоб я чогось не шкрябав і не поганив чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців на папір, і все те нікуди не годилося.

 - Не може бути!

 - Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що. Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчителі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь о четвертій годині пополудні, коли мені вже минуло п’ятдесят, це зрозумів і я.

 - Але ж не можна писати тридцять років і не…

 - Не натрапити на якусь перлину? Не зачепити дзвінкої струни? Розкрий очі, Піп, розкрий очі й дивись на мене - на людину, наділену особливим, надзвичайним хистом, єдину, відколи існує світ, яка вилила на папір п’ять мільйонів слів і не дала життя жодній дрібничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й вигукнути: “Евріка! Створено!”

 - І ви не надрукували ані одного оповідання?

 - Ані смішинки на два рядки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций