Гюстав Флобер Саламбо — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 18 января 2015



Даленіли безлюдні вулиці, де-не-де, зводячись із-за мурів, стояли нерухомі пальми. Повні цистерни були схожі на розкидані по дворах срібні щити; маяк Гермейського мису дедалі бліднішав. На найвищому місці Акрополя, в кипарисовому гаю, Ешмунові коні, зачувши близький день, ставали копитами на мармурові парапети та іржали назустріч сонцю.

Воно зійшло; Спендій, піднявши руки, скрикнув.

Все ожило в розлитому багрянці - бог світла, ніби роздираючи себе, лив потоками на Карфаген золотий дощ із своїх жил. Заблищали гострі носи галер. Здавалося, що Хамонів дах пойняло полум’я і крізь повідчинювані двері у глибині храмів видніло його сяйво. Колеса великих возів, що прибували з сіл, котилися по вулицях, викладених кам’яними плитами. Нав’ючені верблюди спускалися з пагорбів. Міняйла на перехрестях відчиняли по своїх крамницях віконниці. Злітали в небо лелеки, маяли білі вітрила. Чути  було,  як у Танітиному  гаю  били в тамбурини священні блудниці, а на околиці Маппал задиміли печі, де випалювали глиняні домовини.

Спендій перехилився через поруччя тераси; у нього цокотіли зуби, і він говорив:

- О, так, так… пане мій! Я розумію, чому ти щойно відмовився грабувати дім.

Мато ніби прокинувся від його свистючого голосу і, здавалося, не тямив, що він каже; Спендій не вгавав:

- О, які скарби! А люди, що володіють ними, навіть не мають зброї, щоб їх боронити!

І він, простягти праву руку, показав на кількох бідолах, що повзали за молом по піску, шукаючи золотих піщинок.

- Поглянь, - сказав він,- Республіка подібна до цих злидарів: вона запускає свої жадібні пальці у всі узбережжя, і плескіт хвиль так оглушив її, аж вона не почула б кроків володаря, що наближається до неї.

Він відвів Мато в другий кінець тераси і показав на сад, де виблискували проти сонця повішані на деревах вояцькі мечі:

- Але тут зібралися дужі люди, що палають лютою ненавистю, і ніщо не в’яже їх із Карфагеном - ні родичання, ні присяги, ні їхні боги!

Мато й далі стояв, прихилившись до стіни. Спендій, наблизившись, тихим голосом вів далі:

- Ти мене розумієш, воїне? Ми будемо ходити в пурпурі, як ті сатрапи. Нас намащуватимуть пахощами. І я сам матиму рабів. Чи тобі не набридло спати на твердій землі, пити скисле вино в походах і слухати безугавну сурму? Думаєш, спочинеш згодом, еге? Коли зірвуть із тебе панцер і кинуть твій труп на поталу шулікам? Чи, може, тоді, коли, спираючись на костур, сліпий, кривий, немічний, ходитимеш від порога до дорога, розповідати меш про свої молоді літа дітям та продавцям розсолу? Згадай усі кривди, що зазнав від начальників, згадай, як ви стояли табором на снігу, згадай походи під палючим сонцем, тяжку покору і повсякденну загрозу сконати на хресті. За всі ті страждання на шию тобі дали почесне намисто, - так на груди ослові надівають поясок із брязкальцями: тим оглушують його в дорозі, щоб він не відчував утоми. Муж, як ти,- хоробріший за Пірра! Коли б ти тільки захотів! О, яких розкошів зазнав би ти в холодку просторих світлиць, під звуки лір лежачи на квітах у колі блазнів та жінок. Не кажи мені, що то нездійсненні марення. Чи найманці не володіли вже Регіумом та іншими фортецями в Італії? Хто стоїть тобі на заваді? Гамількара тут нема; народ ненавидить багатіїв; Гіскон безпорадний супроти боягузів, що згуртувалися круг нього. Але ти - ти хоробрий, тобі вони будуть коритися. Стань їхнім начальником. Карфаген наш, заволодіймо ж ним!

- Ні! - відповів Мато.- Прокляття Молоха тяжить наді мною. Я відчув це з її очей, а недавно я бачив у храмі чорного барана, що відступав назад.

Він додав, озираючись довкола:

- Де ж вона?

Спендій збагнув, що безмежна тривога пойняла вояка, і не насмілювався говорити далі.

Позад них диміли й досі дерева; з їх чорного гілля час від часу падали поміж тарелів напівобгорілі мавпячі туші. Сп’янілі вояки з роззявленими ротами хропли, полягавши поруч із трупами; а ті, кому не спалося, засліплені сонцем, сиділи, похнюпивши голови. Червоні калюжі вкривали потоптану землю. Слони за частоколом своєї обори хитали скривавленими хоботами. У відчинених коморах видніла висипана з мішків пшениця; під брамою стояла валка колісниць, що їх покинули там варвари; павичі, повсідавшись на кедрове віття, розпускали хвости й кричали.

Спендія вразила непорушність лівійця; він іще дужче зблід і застиглими очима стежив за чимось на обрії, спершись обома руками на поручні тераси. Нахилившись, Спендій догадався нарешті, що розглядав Мато. Вдалині, на курному шляху до Утіки рухалася золота цятка - то була маточина колісниці, запряженої двома мулами; тримаючи їх за поводи, перед дишлем біг раб. У колісниці сиділи дві жінки. Гриви мулів поміж вух, як заведено в персів, були заплетені й покриті сіткою з блакитного бісеру; Спендій упізнав тих жінок і мало не скрикнув.

За ними на вітрі маяло велике покривало.



II В СІЦЦІ



Через два дні найманці вийшли з Карфагена. Кожному дали по золотому з умовою, що вони отаборяться в Сіцці, і, всіляко придобрюючись, сказали:

- Ви - рятівники Карфагена. Проте, залишившись у ньому й надалі, ви доведете його до зубожіння й голоду.

Карфаген не матиме чим вам заплатити. Вийдіть із міста. Республіка згодом віддячить вам за таку поступливість. Ми негайно почнемо стягувати податки; сплатимо вам усі борги і спорядимо галери, що відвезуть вас до рідного краю.

Найманці не знали, що відповісти на такі речі. Звичні до війни, ці люди нудилися в місті; тож їх не важко було переконати, і карфагенці висипали на міські мури, щоб подивитись, як виходитиме військо.

Вони пройшли вулицею Хамона та крізь Ціртську браму; валили лучники впереміш із гоплітами, воєначальники-з простим вояцтвом, лузітанці - з греками. Вояки ступали впевнено, зухвало, видзвонюючи по кам’яних плитах важкими котурнами. Панцери їхні були погнуті від пострілів катапульт, а обличчя почорнілі в тяжких битвах. З густих борід лунали хриплі вигуки; порвані кольчуги билися об руків’я мечів, а крізь подірявлені лати світило голе тіло, страшне, як бойові машини. Списи, сокири, рогатини, повстяні шапки та мідні шоломи - все одностайно похитувалося. Збилася їх на вулиці така сила, що мало не тріскали стіни; стовпище озброєних вояків розтяглося між високих семиповерхових будинків, помазаних гірською смолою. За залізними чи очеретяними огорожами стояли жінки і, покривши голови чорними запиналами, мовчки дивилися, як проходять варвари.

Тераси, фортечні вали, мури - все було вкрите одягненими в чорне юрбами карфагенців. На тому чорному тлі моряцькі туніки червоніли, неначе криваві плями; напівголі діти - їхня шкіра лисніла під мідними браслетами - махали руками серед зелені, яка повивала колони, та поміж пальмових віт. Дехто із старійшин стояв на вежах, і не знати чого між ними то тут, то там з’являлась замислена бородата постать. Вона маячіла здаля на синьому тлі неба, невиразна, мов привид, нерухома, як із каменю.

Всіх гнітила одна думка: боялися, щоб варвари, усвідомивши свою силу, не надумали, бува, залишитись. Проте вони так довірливо виходили з міста, що карфагенці посмілішали і приставали й собі до вояцьких лав. Без кін-ця-краю клялися їм, обіймаючи їх. Дехто навіть, удаючись до надмірних хитрощів та лукавства, вмовляв найманців не покидати міста. їм дарували пахощі, квіти, срібняки. їм давали амулети від хвороб, але тричі поплювавши на них, щоб накликати смерть, або зашивши в них жмутик шакалячої шерсті, щоб серця вояків стали боягузливі. Голосно зичили заступництва Мелькарта, а пошепки - його прокляття.

Далі потягся обоз та всі відсталі вояки. На верблюдах стогнали хворі; інші шкутильгали, спираючись на уламки списів. П’яниці несли бурдюки з вином, ненажери - четвертини м’ясних туш, пироги, плоди, масло, обгорнене фіговими листками, та сніг у полотняних торбах. Дехто йшов з парасолем у руках, з папугою на плечі. Вони вели за собою собак, газелей і пантер. Жінки лівійського племені, верхи на ослах, лаяли негритянок, що покинули малкійські лупанари й повіялися за вояками; деякі годували немовлят, поприв’язуваних до їхніх ший ремінними пасками. Мули, яких підганяли, штрикаючи вістрями мечів, угинали спини під вагою згорнутих наметів. З обозом тяглося багато слуг і водоносів, пожовклих від пропасниці, виснажених, обсипаних нужею, - це було шумовиння з карфагенської черні, налипле до варварів.

Коли вони вийшли з міста, за ними замкнули браму, та люди так і не сходили з мурів. Незабаром військо розпорошилося по всьому перешийку.

Воно розбилося там на нерівні групи. Здалеку списи скидалися на високі стебла трави. Нарешті все розтануло в куряві. Вояки, обертаючись до Карфагена, не бачили вже нічого, крім довгих міських мурів та чітко окреслених на тлі неба спорожнілих бійниць.

Раптом варвари почули якийсь крик. Вони подумали, що то загін вояків залишився в місті (вони й самі не знали собі ліку) і, розважаючись, грабує храм.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций