Роберт Янг Дівчина-кульбабка

Розміщено Шкільні твори в 18 января 2015



Роберт Янг

Дівчина-кульбабка





Переклад з англійської - Володимир Влад



Щиро вдячний за допомогу, коментарі та критику наступним людям: Bobua, radus, VDV.

Окрема подяка пану SS. за редакторські правки та урок перекладацької майстерності.





 Побачивши на пагорбі дівчину, Марк згадав вірш Едни Сент-Вінсент Міллей [1]. Можливо через те, як дівчина стояла на вечірньому сонці й вітер грався її кульбабово-золотавим волоссям, а може й через те, як старомодна біла сукня тріпотіла на її довгих та струнких ногах. В будь-якому разі, він знав напевне, що вона незрозумілим чином перенеслася з минулого в сьогодення. Це враження виявилося помилковим: як потім з’ясувалося, вона з’явилася не з минулого, а з майбутнього.

 Він зупинився на деякій відстані від неї, важко дихаючи після сходження на пагорб. Вона ще не бачила його, і він придумував, як сповістити її про свою присутність не злякавши. Намагаючись щось придумати, він дістав люльку, набив її й розпалив, прикриваючи долонями від вітру. Коли він знову поглянув на неї - вона вже повернулася до нього й з цікавістю розглядала його.

 Він повільно підходив до неї, гостро відчуваючи близькість неба й насолоджуючись подихом вітру в лице. Потім подумав, що йому варто частіше прогулюватися. Досі він йшов лісом, а тепер ліс, який подекуди вже займався вогненними фарбами осені, розкинувся далеко внизу, а за лісом виднілося маленьке озерце до якого притулилася хатинка й місток для риболовлі. Коли дружину Марка зненацька викликали на засідання суду присяжних, в якості одного з присяжних, - він був вимушений провести два тижні решти відпустки на самоті. Удень він ловив рибу з містка, а прохолодними вечорами читав, сидячи біля великого каміна у вітальні. Через два дні таке існування йому набридло і він подався блукати лісом, вийшов до пагорба, піднявся на нього й побачив дівчину.

 Підійшовши ближче, він побачив, які в неї блакитні очі - блакитні, як небо, на тлі якого вимальовувався її стрункий силует. Її овальне обличчя було юне, ніжне і чарівне. Це викликало настільки сильне почуття дежавю, що він ледве стримав бажання простягнути руку й погладити дівчину по приголубленій вітром щоці. І хоча його рука не ворухнулась, та він відчув, як тремтять кінчики пальців.

 Але ж мені сорок чотири, а їй навряд чи більше двадцяти, подумав він зі здивуванням. Господи, що на мене найшло?

 - Насолоджуєтесь краєвидом? - голосно запитав він.

 - О, так - сказала вона й повернулася захоплено змахнувши руками. - Правда ж, як гарно!

 Він подивився туди ж.

 - Так, - сказав він.

 Внизу знову починався ліс. Його теплі вересневі фарби затопили всю долину, обійняли село, яке виднілося за кілька кілометрів, і поступово блякли на підступах до передмість. А вдалині розмитий легким туманом виднівся зубчастий силует Коув-сіті, подібний на розтягнений середньовічний замок - в тумані він здавався якимось зовсім нематеріальним, казковим.

 - Ви теж з міста? - запитав він.

 - Деякою мірою, так, - відповіла вона й посміхнулася. - Я з Коув-сіті, яке старше за це на двісті сорок років.

 З посмішки він зрозумів, що вона й не сподівається, що він їй повірить, але що в глибині душі їй було б приємно, якби він вдав, що вірить їй. Він теж посміхнувся.

 - Тобто з міста дві тисячі двісті першого року нашої ери? - сказав він. - Мабуть, до того часу місто неймовірно виросло.

 - Так, виросло, - відповіла вона. - Тепер це частина гігантського міста, яке доходить аж сюди. - Вона показала на край лісу біля підніжжя пагорба. - Дві тисячі сорокова вулиця проходить прямо через той кленовий гайок, - продовжувала дівчина. - Бачите ті акації?

 - Так, - сказав він, - бачу.

 - Там тепер нова площа. І на ній такий великий магазин, що ледь за півдня обійдеш. Там можна купити майже все - від аспірину до аероавтівок. А поруч з ним, там, де у вас буковий гай, великий магазин одягу, у якому продають останні витвори найкращих модельєрів. Цю мою сукню я купила сьогодні вранці. Правда, дуже гарна?

 Гарною, якщо так можна висловитися, сукню робила дівчина. Але він все ж ввічливо подивився на сукню. Вона була зшита з невідомого йому матеріалу, створеного начебто із суміші цукрової вати, морської піни й снігу. Вже не було меж можливостям виробників синтетичних тканин - як, очевидно, і не було меж небилицям, які вигадують молоденькі дівчата.

 - Напевно, ви прибули сюди машиною часу, - сказав він.

 - Так, її винайшов мій батько.

 Марк уважно подивився на неї. Такого щирого виразу обличчя він ніколи не бачив.

 - І часто ви тут буваєте?

 - Так. Це мої улюблені просторовочасові координати. Інколи я стою тут годинами, дивлюся й не можу надивитися. Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас.

 - Але як же це так - учора, - запитав Марк, - якщо ви щоразу повертаєтесь в той же самий час?

  - А, я розумію, що ви маєте на увазі. Справа в тому, що плин часу діє на машину, як і на все інше, і щоб повернутися в ті ж самі координати, потрібно переводити машину назад кожні двадцять чотири години. Але я цього ніколи не роблю, тому що мені більше подобається вертатися в різні дні.

 - Ваш тато коли-небудь бував тут з вами?

 Високо над головою ліниво пропливав гусячий клин, і дівчина деякий час стежила за ним.

 - Мій тато хворий, - нарешті сказала вона. - Він би з радістю прийшов, якби тільки міг. Але я розповідаю йому про все, що бачу, - поспішно додала вона, - а це майже те саме. Наче він справді буває тут. Ви так не вважаєте?

 В її погляді було таке бажання почути підтвердження, що це вразило його до глибини душі. - Звичайно, - сказав він, а потім додав: - Мабуть чудово мати машину часу.

 Вона кивнула з серйозним видом.

 - Щедрий дарунок людям, які люблять природу. В двадцятьтретьому столітті таких гарних місцин залишилося зовсім небагато.

 Він посміхнувся.

 - Їх не так вже й багато й у двадцятому столітті. Я б сказав, що цей куточок єдиний в свому роді. Треба частіше бувати тут.

 - Ви десь тут живете? - запитала дівчина.

 - Я живу в хатині десь за три милі звідси. Вважається, що я у відпустці, але виходить щось не те. Дружину викликали виконувати її громадянський обов’язок в суді присяжних, тож вона не могла поїхати зі мною. Відкладати відпустку було вже пізно, от і доводиться мені не за власним бажанням бути кимось схожим на Торо [2]. Мене звати Марк Рендольф.

 - А я Джулія, - сказала вона. - Джулія Денверс.

 Ім’я їй пасує. Пасує так само, як і біла сукня, блакитне небо, пагорб і вересневий вітер. Напевно, вона живе в тому маленькому селищі в лісі, але яке це має значення. Якщо вона хоче прикидатися людиною з майбутнього, то це її справа. Набагато важливіше почуття, які він відчув при першому погляді на неї, і ніжність, яка охоплює його щоразу коли він дивиться на її приємне обличчя.

 - Чим ви займаєтеся, Джуліє? - запитав він. - Чи ви ще навчаєтеся в школі?

 - Я вчуся на секретаря, - відповіла вона. Виставивши вперед ногу, вона зробила граціозно повернулася і склала руки на грудях. - Мрію стати секретаркою, - продовжувала вона. - Адже це просто чудово - працювати у великій поважній установі й записувати, що говорять поважні люди. Пане Рендольф, хотіли б, щоб я була вашою секретаркою?

 - Дуже, - відповів він. - Моя дружина була моєю секретаркою - це ще до війни. Саме тоді ми й познайомилися. - І навіщо я їй це розповідаю? - здивувався він.

 - Вона була хорошою секретаркою?

 - Найкращою. Мені було жаль втрачати такого працівника. Але, втративши її як секретарку, я отримав дружину, тож навряд чи це можна назвати втратою.

 - Ні, не можна. Ну, пане Рендольф, мені вже час повертатися. Тато чекає моїх розповідей про те, що я бачила сьогодні, та й вечерю треба приготувати.

 - Ви прийдете завтра?

 - Напевно, прийду. Я буваю тут щодня. До побачення, містере Рендольф.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций