Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович Салдацький патрет — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 17 января 2015



А за дiлом же вони й вийшли? А як же? Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.

От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна — зирк! та й каже нищечком: “Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!” — “Врешеш! Де ти їх уздрiла?”— питаються i розглядаються усюди. “Та онде, онде, бiля дiгтярної лавки стоїть з оружжом калавурний…” — “Так i є”, — гукнули усi та. й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай озираються та, як тiї пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм i лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут i сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили i обридли.

От i визвалася з них Домаха та й каже: “А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене”. От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться пiдв’язку пiдв’язувати… от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: “Де то тут шпалери та шумиха продається?. Коли б менi хто показав?.” Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!. Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, такiї вже не вчити: усе знала.

Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн її ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: “А куди ти, Домахо, пiшла?” А вона бiля салдата стоїть i хусточкою махає та голосно i кричить: “Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине”. А наш салдат стоїть, нi зачiпляє; нi перепиняє i нiчим її не займає! “Що за недобра мати, — думає Домаха, — таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займає. Хiба не смiє, чи що? Та вже ж вернусь ще…” От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде. i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась i пiдняла хустку: от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i волосом не двига. Стала наша Домаха та оглядається i каже голосно: “Ох менi лихо! забула хустку… Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як би йому подякувала!”

Озирається, сердешна, i погляда iспiдлiб’я, та ба! Стоїть салдат i на хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись… От би то i пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: “От бiда! лежить моя хусточка бiля самiсiнького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…” Пiдiйшла, — i нахиляється i бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на такiвського наскочила! Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далi як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дiвчата i вiдозвалися до неї: “А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що вiн говорить?” — “Але, говорить…” — кричить Домаха, та скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.

“Що… що таке?. Що вiн тобi сказав?.” — обступивши, дiвчата Домаху ув один голос випитують. “Еге! що казав? — каже Домаха, — то не живий салдат, а то його парсуна!” — “Йо!” — гукнули дiвчата i пiдбiгли розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пiшли геть по ярмарку. А сеє чувши i багато дехто пiдходили вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; “Так i є, що намальований!” — та й пiдуть собi.

Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку… та мерщiй i присiв у ятцi.

То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини — зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто, покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись любенько, понадiвали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними, то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови трохи не на п’ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є голосу, аж кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: “При далiнусцi стояла”; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не попадайсь їм на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода їм назустрiч, — нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не бачать нiчого, буцiмто й не вони.

Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартувать, i поженихатись… Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб їх хто мiг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю давали такої пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так вiд них i ховаються по бур’янам та за плотами. Так тут вже нiчого!. Усяк їм поважа: “Нехай, — каже, — хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять”.

От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: “Здрастуйте, господа служба!.” Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: “Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!.”

Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розгледiв, що справдi салдат намальований i що увесь базар з нього глузує! “Тепер, — дума сердека, — не буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через сеє не знать, що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!” Стоїть, зажурившись, та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: “Буцiм я й не бачив, що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратувать з маляра!. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала! Се й слiпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловiк… Хiба тут були такi дурнi, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! чортзна-що й надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш’ється чобiт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряпувати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так… та таки і усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопцi, дальш; намалював же якийсь-то дурень!.” От i пiшли своєю дорогою, i Терешко дуже радий був, що спокутував iз себе бiду.

Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хрiну понюхав! З бiса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, i що то на мiсцi народу було, таки, мабуть, душ з п’ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то до єдиного, усi не пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та закепкував його роботу нiнащо. “Се вже, — каже собi, — курам буде на смiх. Я таки, правда, об чоботах недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки й старавсь, щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер i оружжо щоб так було неначе живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно доглядатись, де й нужди мало i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентувати i щоб нiякого хвальшу не було у моїй роботi”.

Вилiз iз своєї ятки, достав палiтру з красками i пензель, пiдмалював, як там швець надряпав, та й уп’ять полiз та й каже: “Нехай пiдожду, поки краска пiдсохне, а там i вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобiт намальований”.

Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми i йдуть вп’ять побiля салдацького патрета. От один парубок розгледiв його та й каже: “Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобiт, як ти сказав”. — “Еге! iще б то й не послухав? — сказав Терешко, пiдсунувши шапку на саме тiм’я i узявшись у боки. — Я же силу знаю i зараз побачу, що не до шмиги!” (Не до ладу.). А як йому й досi досадно було на маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i думав ще таки занехаять, щоб маляра збити з пантелику i щоб народ думав, що вiн велику силу у малярствi зна; посвиставши й каже:

“От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундєр не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так…”

“А зась не знаєш? — обiзвався Кузьма Трохимович з своєї ятки, — швець знай своє шевство, а у кравецтво не мiшайся!”

Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедiю i що Кузьма Трохимович так вiдрiзав Терешка-шевця! Як пiдняли Терешка на смiх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що, що аж за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi посмiявшись та зiбравшись з патретом i з усiм своїм крамом, поїхав до свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив та й прав.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций